«Армія+ у випадку переведення не спрацювала». Операторка дрона про СЗЧ, сексизм і кураж від роботи...
У Збройних силах України служить понад 75 тисяч жінок, переважна більшість яких – військовослужбовиці. І якщо жіночі потреби, на які раніше особливо ніхто не зважав, держава і волонтери закривають дедалі успішніше, то жіночого погляду на війну зсередини досі бракує. «Слово і діло», за інформаційної підтримки ArmWomenNow, публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими різних професій, які обрали цей шлях добровільно. Героїня сьогоднішньої розмови – Катерина Сорока, командирка взводу в Силах безпілотних систем. Її історія може нагадувати пригодницьке кіно, в якому є все: доведення своїх сил, непростий вибір, підтримка побратимів та багатоденні полювання за ворогом на землі й у небі. Але також вона – про СЗЧ, бюрократичні проблеми і втому від багатьох років війни.
Я – командирка взводу в підрозділі Сил безпілотних систем. Працюємо по повітряних цілях. Якщо простіше – прикриваємо наші міста, цивільне населення. Тому працюємо саме по повітряних цілях.
У підрозділі багато рот, батальйонів. Є і бомбери, і Mavic, і FPV, і НРК, хоча це не БПЛА, але у підрозділу вони також є. А ми – саме протиповітряна оборона. Усі «засічки», що літають: «Молнії», «Шахеди», «Гербери», – усе, що вороже летить до нас, ми намагаємося збивати.
До того я була в одній із бригад ТРО. Починала зі стрілецького батальйону і поступово, за два з половиною роки, дійшла до дронів. Ми робили не тільки бойові вильоти, а й гуманітарні: заносили їжу, продовольство нашій піхоті, розвідці, артилерії, танкістам.
Це було складно, бо батарей на вильоти не так багато, а місій, які потрібно виконати, – дуже багато. Треба цим віднести, тим віднести, тих нагодувати. Ти розумієш, що, як би не старався, 20–30 вильотів не зробиш, хоча ми були готові працювати цілодобово, аби хлопці їли.
Потім я працювала в екіпажі важкого бомбера. Саме на бомбері ми працювали близько півтора року. А тоді сталося СЗЧ, після якого я, власне, перевелася.
Причин було багато, але одна з головних – наші думки й ідеї з командуванням частини максимально розходилися.
Мене й побратима відібрали на Покровськ для підсилення. І сталося так, що наш екіпаж роз’єднали. Обладнання з собою не дали, транспорту не дали – абсолютно нічого. Нас відправили до чужих людей, чужого командування, якому ми, власне, чужі.
Ми отримали завдання вийти на позицію без радіостанцій, без транспорту – без нічого. Нам натякнули, що там абсолютно нічого не нарито, а треба знайти позицію. Ми просто питали: «Нам що, із собою лопати брати?» Нам відповіли: «Ну, виходить, що так».
Оцінивши всі ризики – жодного прикриття, РЕБу, нічого, – ми зрозуміли: або зараз, або потім може вже не вийти. Тому наважилися на СЗЧ. Щоправда, наважувалися довго. Ми думали про це, думали, а це завдання стало остаточним поштовхом. Так ми вдвох і наважилися.
Ми пробували переводитися через «Армію+». Нам казали, що через застосунок 100% вийде переведення.
У застосунку писало: «Переведення погоджено Генштабом». Ми йшли з цим до свого командування, а нам казали: «Ну і що ти мені показуєш? Подивись на нього ще 300 разів. Ти будеш працювати тут, ми тебе не відпускаємо».
І з погодженим рапортом на переведення ми прослужили ще вісім місяців до моменту СЗЧ. Тому так, «Армія+» у випадку переведення не спрацювала. У нас із підрозділу переводилося понад десять людей, і жоден не перевівся через «Армію+». А випадки СЗЧ спрацювали.
Якщо людина пішла в СЗЧ, але з минулою військовою частиною збереглися нормальні відносини, її можуть дуже швидко відпустити з документами. Буквально за півтора-два місяці люди повністю поновлювалися – з виплатами, документально захищені, з усіма атестатами.
У нас із побратимом це затягнулося. Першу зарплату в цьому підрозділі ми отримали через п’ять місяців.
Тут треба розуміти: ти наважуєшся перейти, але в ці місяці заробітку немає. І на роботу влаштуватися не можеш, бо все одно перебуваєш у війську. У певному сенсі ти стаєш заручником ситуації.
Більшість людей не наважуються на СЗЧ саме тому, що мають сім’ї, які треба годувати. І залишаються в старих підрозділах. Якби це було пришвидшено – умовно місяць-два, – СЗЧ було б більше. Це точно.
Крім того, тобі доводиться боротися за себе самому. Зв’язуватися з ВСП, ДБР, турбувати гарячі лінії, робити заявки, телефонувати, подавати скарги про те, що з підрозділу не подають документи, ігнорують. Якщо умовно на виконання наказу дається місяць, то вони чекатимуть повний місяць і лише в останній день зрушать його далі.
Але ми все перетерпіли, пройшли – і зараз озираєшся й думаєш: нічого страшного й не було.
Тут відчувається рівень забезпечення, рівень організації роботи, зв’язок із командуванням. Тебе просто чують. Не так, що «я сказав – ти зробив». Ні, тебе питають: «Прийди й скажи, як ти це бачиш».
У 99% випадків усе відбувається так, як ми з екіпажами запланували: доносимо це командуванню, нас чують, ми робимо роботу – і як результат маємо збиті ворожі цілі.
Звісно, різниця відчувається. Але до цього було важко звикнути. Я постійно чекала: не може бути так усе добре. Раз командування почуло – ну, добре, збіг. Другий раз – теж добре. А коли тебе чують п’ятий-десятий раз і ти бачиш результат роботи, до цього треба було звикнути.
Якщо порівнювати з турелями на пікапах, то вони також ефективні й роблять свою роботу. Але вони працюють у маленькому радіусі: від себе можуть збити на відстані кількох кілометрів.
Ми ж вилітаємо значно далі й закриваємо дуже великий радіус. Так само в нас використовується багато обладнання зі штучним інтелектом, новими технологіями, інноваціями. І це ефективно.
Ефективно тому, що зранку ми, звісно, читаємо новини про влучання. Але розуміємо: якщо за ніч збили п’ять, десять, два, чотири чи шість «Шахедів», то це мінус фатальні випадки, мінус погані новини. І всередині це дуже тішить.
Перші збиття «Шахеда» – наче класно, усе добре, але коли працював по бліндажах і по ворогу, був більший кураж, більший адреналін. Проте розумієш: нехай ти не працюєш безпосередньо по ворогу, але це прикриття населення. І це також дуже важливо.
Коли працювала на бомберах, робота була люта. Там важкі боєкомплекти, дуже сильні вибухи, вибухова хвиля. Ти ловиш від цього великий кураж.
У нас був випадок, коли нам дали шматок роботи й сказали: за перехопленнями бачимо, що там-то є ворог, його треба звідти викурити. Ми раз влучили, чуємо по рації або читаємо перехоплення: «Приліт». Один, другий – розуміємо, що це ми.
Думаємо: усе, ми його знищили, його там немає. Приїжджаємо додому – за кілька годин він знову виходить у перехоплення. І так тривало два тижні.
Ми з екіпажем тоді працювали як нічна мобільна група: на ніч поїхали, вдень відпочиваємо. Ми були настільки одержимі, що позначали в себе на картах, куди влучали, куди не влучали, куди він міг побігти, де його чули.
Зрештою ми його знищили. Але це була дуже складна робота. Ми не розуміли: можливо, нас дурять, можливо, це хтось інший говорить по рації, а не він.
Якогось прям трешу в моєму досвіді не було. Але, звісно, такі випадки траплялися.
Дуже ображало на початку, коли ти намагаєшся навчитися, бути корисною, лізеш туди, куди тобі, може, відверто ще не треба було лізти, але ти розумієш, що в майбутньому це знадобиться, а у відповідь від побратимів чуєш: «Мала, все, не заважай», «Мала, піди на кухню» або щось таке.
Було важко, коли хочеш навчитися, а спочатку тобі не дають змоги. Потім десь сама тихенько вчишся, деякі побратими діляться досвідом, навчають. Потім вони бачать результат – і вже бувало таке, що самі питають: «Мала, ти з нами заступиш?» Я кажу: «Якщо хочете – то так». Вони: «Ну давай, сьогодні ти з нами».
Тут важливо не просто говорити: «Я зможу, я побіжу, всіх уб’ю, в посадку зайду». Це все, звісно, класно, але треба реально оцінювати свої сили порівняно з чоловіками. Я не кажу, що я феміністка, у жодному разі.
Чоловікам однозначно важче. Ми не на рівні з ними в армії. Але ми також ефективні. Це показує досвід і практика.
Командири відрізняються. Є ті, які кажуть: «Не хочу бачити жінок, бо у випадку втрати, загибелі це дуже важко переносити». Усе-таки це жінка, дівчина, чиясь мама, сестра. Є чоловіки, яким справді дуже важко це переживати.
А є ті, які навмисно кажуть: «Ні, я не візьму, бо не бачу в тобі перспективи, ти не потягнеш, будуть сльози, істерики: „мені жарко“, „я не можу“» – і так далі. Я рада, що таких командирів уже менше.
Усі жінки, які є у війську, – доброволиці. Вони прийшли самі. У кожної своя мета, свої життєві обставини. Але це люди, які прийшли самі.
Потягне чи не потягне – питання індивідуальне. Завдання командира – не «зробити так, щоб вона потягнула», а почути її. Посади у війську дуже різні, галузі дуже різні. Я впевнена, що застосування можна знайти будь-де: хочеш – зв’язок, хочеш – артилерія, хочеш – інше. Тут уже справа кожної людини.
Стиль командування відрізняється. Навіть по собі порівнюю.
Чоловіки, можливо, не те щоб жорсткіші, але сказали – треба виконати. А я можу по-різному комунікувати: десь попросити, десь сказати: «Блін, дам тобі вихідний» або ще щось. Жінка більше комунікує.
Якщо говорити про тих, із ким я безпосередньо комунікувала, це були командирки рот. Також були начальниці служб – наприклад, продовольчої, речової. Це офіцерки з різними званнями: капітани, лейтенанти.
Я б не сказала, що в армії жінці дуже важко пробитися на якусь посаду. Дивлячись, яка в неї мета і наскільки вона відповідає своїй посаді. Ми всі люди, так само як і чоловіки.
Але в мене був і негативний досвід – із жінкою-командиркою взводу. Ми тоді працювали на Сіверському напрямку. Після неї я собі сказала, що ніколи не буду командиркою, щоб не стати такою, як вона.
Була заборона на виходи на позицію, хоча я казала, що готова і швидко навчаюся. Ні – ти будеш займатися діловодством. Потім – постійна відсутність на робочому місці. Захотіла – поїхала кудись, захотіла – не поїхала. Усе лягає на особовий склад.
Таких чоловіків теж багато. Але в моєму досвіді це була перша жінка-командирка взводу саме на дронах, коли я вже туди потрапила. Тому це залишило відбиток на довгий час.
Я дуже прошу командира взяти до мене у взвод жі
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 червня 2026
