У тимчасово окупованому Маріуполі фіксують перебої з електропостачанням
Жителі окупованого Маріуполя пишуть у місцевих телеграм-каналах, що в деяких районах міста вже понад 10 днів немає електропостачання.
Про це повідомили у телеграмі Маріупольської міської ради.
За інформацією міськради, у місцевих телеграм-каналах публікують відео з генераторами, які підприємці змушені використовувати через відсутність світла. Крім того, люди пишуть, що окупаційна влада приховує масштаби проблеми та не повідомляє орієнтовних термінів відновлення електропостачання.
У Маріупольській міській військовій адміністрації також зазначили, що проблеми з електропостачанням у місті почалися після ураження електропідстанцій. Зокрема, в ніч на 9 червня Сили безпілотних систем Збройних Сил України уразили електропідстанції в Маріуполі – «Місто-11», «Азовська-220», «Місто-2» та «Місто-6».
За інформацією МВА, внаслідок цього у Маріуполі фіксували знеструмлення порту, який окупанти використовують для військової логістики.
У Дружківці правоохоронці викрили пенсіонера, якого підозрюють у передачі окупантам інформації для завдання ударів по місту. Чоловіку повідомили про підозру.
Про це повідомили у пресслужбі Донецької обласної прокуратури.
За інформацією, на початку 2026 року з чоловіком у телеграмі зв’язався представник фсб рф. Він запропонував ділитись інформацією щодо українських військових. Чоловік погодився виконувати поставлені завдання.
Упродовж січня-лютого підозрюваний збирав відомості про місця розташування підрозділів Сил оборони у Дружківці та навколишніх лісосмугах. Його цікавили позиції особового складу, військової техніки та інші об’єкти, що могли мати значення для окупантів. Вишукані дані передавав куратору у вигляді текстових повідомлень або позначав локації на роздрукованих мапах.
Правоохоронці викрили чоловіка. Нині йому повідомили про підозру у державній зраді (ч. 2 ст. 111 КК України). Суд обрав чоловіку запобіжний захід – тримання під вартою.
Коли у березні 2022 року Афіна Хаджинова виїжджала з Маріуполя, вона була впевнена, що залишає місто ненадовго. Спочатку був Кіпр, потім — Велика Британія, де довелося заново будувати життя, шукати роботу і своє місце в новій країні. Сьогодні вона має власну справу, українську спільноту поруч і почувається в Англії як удома. Але питання повернення в Україну для неї досі залишається відкритим. В інтерв’ю «Антикризовому медіа-центру» Афіна розповіла про евакуацію з Маріуполя, нове життя за кордоном і те, чому для багатьох українців повернення додому стає дедалі складнішим рішенням.
На початку березня 2022 року ми з мамою не збиралися виїжджати з Маріуполя. Тоді у нас уже жила моя подруга з родиною – їхній район постійно обстрілювали. Вони вирішили евакуюватися 15 березня. Я поїхала разом із ними до волонтерського хабу «Халабуда». Там почула фразу: «Маріуполь беруть у кільце», і раптом зрозуміла, що теж маю їхати.
Березень 2022 року біля «Халабуди». Фото героїні.
Подруга залишила чоловіка з дітьми, сіла за кермо, і ми помчали за моєю мамою. Навколо вибухи, обстріли, а вона каже: «Молись». Я хоч і невіруюча, але молилася.
Вдома швидко зібрала найнеобхідніше, кинула документи в торбу, і ми вирушили в дорогу. Думали лише перечекати десь у селі неподалік Маріуполя, поки все не закінчиться.
Лише на виїзді з міста з’явився зв’язок, і я отримала десятки повідомлень від друзів. Ми проїхали багато російських блокпостів, переночували в Бердянську, а потім дісталися Запоріжжя. Там нас зустрічали так, ніби ми врятувалися з іншої планети. А мені було дивно: я не відчувала себе біженкою і навіть не могла взяти запропоновані чай чи печиво, бо знала, що можу купити їх сама.
Саме тоді був мій день народження. Найбільше я хотіла просто помитися, бо два тижні ми навіть не роздягалися. Подруга прихистила нас у себе, і я майже годину просиділа у ванній.
Мій брат, який давно жив на Кіпрі, два тижні не знав, чи взагалі жива його родина. Він уже повідомив на роботі, що їде шукати нас у Маріуполь. Буквально за день до його виїзду подруга написала у фейсбуці, що ми живі. Це побачила моя двоюрідна сестра і передала братові. Наступного дня ми зв’язалися з ним. Згодом зустрілися в Польщі, а звідти полетіли на Кіпр. Водночас у Маріуполі залишалися мої племінники, і ще місяць ми не знали, чи вони живі.
На Кіпрі я прожила чотири місяці. У невеликій квартирі брата ми з мамою спали на одному ліжку і були разом двадцять чотири години на добу. Вона тоді була наче маленька дитина, яку не можна залишити саму ні на хвилину. А мені самій було важко навіть подбати про себе. Я ніби перестала належати собі.
Український мітинг біля будівлі Парламенту Кіпру, квітень 2022 року. Фото героїні.
Згодом познайомилася з місцевою українською громадою і навіть намагалася влаштуватися на роботу в готель. Але цей досвід виявився дуже неприємним. Власниця готелю, теж українка, погано ставилася до біженців з України, які хотіли працювати в неї.
Пізніше на Кіпр приїхала журналістка BBC, щоб записати про мене подкаст. Саме вона запропонувала переїхати до Англії. Уже в липні я опинилася в Брайтоні – місті біля моря і неподалік Лондона.
Сьогодні я почуваюся тут, як удома. У нас сильна українська спільнота. Хоча раніше ніколи не співала, одразу приєдналася до українського хору. За цей час він виріс із шести до тридцяти учасників і став для нас справжньою родиною. Я навіть пошила спідниці для всіх учасниць.
Майже два роки жила в різних родинах, а потім разом з іншою дівчиною ми орендували квартиру. Частину суми допомагає оплачувати держава. Щомісяця я подаю звіт про свої доходи та витрати на бізнес. Від цього залежить розмір житлової субсидії – вона може як збільшуватися, так і зменшуватися.
Читайте також: «Хотіла б повернутися додому, але дому вже немає: історія українки, яка знайшла нове життя за кордоном»
Хор «Ukrainian Voises». Фото героїні.
До 2014 року я працювала з грецькою громадою: в консульстві, школі та грецькому бізнесі. У Маріуполі мала власний весільний салон. Після 2014 року разом з активістами організовувала екологічні протести, а згодом ми створили громадську організацію «Ініціативна група «Разом». Ми влаштовували різні заходи – від антикорупційних до культурних. Потім балотувалися до міської ради, а я працювала тренеркою для партійців.
Коли опинилася в Англії, рік працювала асистенткою для українських дітей у кількох школах. Займалася з хлопчиком з аутистичним спектром розладу, допомагала дітям з навчанням та спілкуванням з учителями й однолітками.
Мого рівня англійської вистачало для повсякденного спілкування. Водночас тут є багато безплатних курсів для людей з невеликими доходами. Можна вивчати флористику, графічний дизайн, шиття та інші напрямки. Навіть навчання в університеті доступне через студентський кредит. Для українців воно коштує стільки, скільки і для британців, і значно дешевше, ніж для інших іноземців.
Робота в школах була тимчасовою, тому ще до завершення контракту я почала відвідувати курси шиття. У центрі зайнятості зі мною працювали різні фахівці, які допомагали визначитися з подальшим шляхом. Зрештою ми вирішили, що мені краще розвивати власну справу. Мене направили до організації, яка допомогла створити бізнес. Зараз я працюю вдома. У мене добре виходить, і відчуваю, що це справді моя справа. Навіть знайшла організацію, яка надає біженцям безвідсоткові позики, і придбала професійну швейну машинку. В Україні я ніколи б не подумала займатися цим професійно. Мені подобається, як тут усе працює: я називаю ціну своєї роботи і ніхто не торгується. Тут така праця цінується.
Мені подобається, що у Великій Британії майже на кожну ситуацію існують чіткі правила та протоколи дій. Якщо виникає конфлікт або хтось порушує правила, ситуацію розглядають відповідно до встановлених процедур. Я сама переконалася в цьому на роботі. Одна колега з росії почала розповідати мені про те, хто нібито вісім років «бомбив Донбас». Звісно, виник конфлікт. Нас розвели по різних приміщеннях, поговорили зі мною, опитали колег, які були свідками розмови. Потім усі матеріали передали до міської ради, де ухвалювали рішення. Зрештою нас перевели працювати на різні поверхи, щоб ми не перетиналися. Можливо, їй навіть заборонили наближатися до мене.
Медицина тут безоплатна. Щоправда, потрапити до лікаря без запису не вийде. Усе працює за попереднім плануванням. Наші люди звикли звертатися до лікаря чи викликати швидку майже з будь-якого приводу. Тут підхід інший. Швидка допомога має доставити тебе до лікарні, де працюють профільні спеціалісти. А замість великої кількості ліків часто достатньо звичайного парацетамолу.
Система працює дуже чітко. Наприклад, жінок після 50 років регулярно запрошують на мамографію. Не потрібно самостійно записуватися чи просити направлення. Якщо під час обстеження виявлять проблему, тоді призначають консультацію лікаря. Мені безплатно перевіряють зір кожні два роки. Також держава компенсує частину витрат на нові лінзи для окулярів.
Ми перебуваємо у Великій Британії за спеціальною українською програмою. За своїми правами ми фактично прирівняні до британських резидентів, тому й медичні послуги та соціальну підтримку отримуємо на тих самих умовах, що й місцеві жителі. Коли ми приїхали, для українців діяло багато спеціальних програм. Уряд виділяв гроші муніципалітетам, а ті самі вирішували, на що їх спрямувати. Наприклад, у Брайтоні доплачували спонсорам, які приймали українців у себе вдома. Для нас були безплатні абонементи до басейну, тримісячні курси психотерапії та інші програми підтримки. Я навіть місяць займалася йогою в приватній студії.
Також мені подобається, що мінімальна зарплата тут дозволяє нормально жити. Якщо людина ще не досягає певного рівня доходу, вона продовжує отримувати державну допомогу. Цікавою є й система оподаткування. Частина доходу взагалі не оподатковується. З наступної частини сплачують один податок, а більш високі доходи – вже за вищою ставкою.
Дуже подобається й шкільна освіта. Наприклад, дітей заохочують читати. Вони приносять до школи улюблені книжки, а на початку занять мають час для читання. Учителі вигадують цікаві завдання за темою. Коли вивчали Стародавній
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 червня 2026
