Героям слава! Чин похорону українських військовослужбовців

06.09.2026, 08:57 argumentua.com

В умовах російсько-української війни змінився й поховальний ритуал. Насамперед йдеться про похорон загиблих військовослужбовців. У ньому дуже тісно взаємодіють традиційні й нові звичаї, які сформувалися підо впливом воєнного часу.

Так відбувається в різних регіонах України, хоча є чимало особливостей, про які розкали у виданні "Локальна історія".

Деякі елементи сучасного похорону загиблих військових сягають ще докозацьких часів. У ньому органічно поєднано традиції запорозьких та реєстрових козаків, січових стрільців, воїнів армій УНР та УПА, ритуальні практики Майдану та Антитерористичної операції.

У 2021 році Інститут національної пам’яті розробив новий церемоніал військового похорону, який затвердила Верховна Рада України. Наприклад, тепер є традиція обгортати домовину Державним Прапором України. Після закінчення церемонії прощання прапор вручають матері, дружині або дітям загиблих.

Основна ознака військового похорону — повна або часткова втрата важливих компонентів обряду, які проводять у звичайних домашніх умовах. Це підготовка до смерти, приготування одягу та домовини, прощання з рідними, ритуали захисної магії, обмивання та наряджання тіла, сидіння біля покійних. Нерідко ці елементи трансформовані у форми, властиві саме фронтовим умовам.

Проте стійкими до змін залишились такі традиційні елементи, як сповіщення про смерть церковними дзвонами, оплакування покійника, церковне відспівування, процесія до місця поховання, поминальний обід, роздавання милостині, панахиди на 9-й і 40-й день, на річницю смерти, відвідини могили та голосіння там не лише в поминальні дні, а й в інші пам’ятні дати, зокрема на уродини полеглого захисника чи захисниці.

У похороні та поминальних подіях традиційно бере участь вся спільнота, від старих людей до дітей. Збережені традиції ставити на вікні або на столі перед портретом загиблого запалену свічку та склянку з водою, накриту скибкою хліба, запалювати свічки на могилі загиблого, споживати — коливо на початку трапези тощо.

Читайте також: Більше ніж граніт: як Україна ламає радянські шаблони та створює живу культуру пам’яті про війну

Прощання у традиційній культурі — це взаємне прощення гріхів, яке практикують у багатьох обрядах переходу: під час весілля, перед далекою дорогою, війною, а також перед смертю.

Прощання з покійником відбувається на різних етапах похорону: перед самою смертю, під час відвідин та сидіння біля мерця, на порозі хати, у храмі, перед опусканням до ями. Загиблі військовослужбовці позбавлені цієї низки прощань. Одначе цей сакральний акт замінило прощання з побратимами у військовій частині. Саме вони перші вшановують загиблого чи загиблу.

У кожному формуванні є свої усталені практики. Про форму прощання на передовій, яка виникла в добровольчому батальйоні "ОУН", у своєму щоденнику 23 листопада 2014 року Зафіксував його боєць, поет-воїн Борис Гуменюк: "Війна народжує нові традиції. У нас в Пісках, коли гине побратим, усі дислоковані там бойові підрозділи дають одночасний залп по позиціях ворога". У 2016 році цей щоденник було видано з назвою "Блокпост".

Прощання військовослужбовців з рідними інколи відбувається через засоби зв’язку. Таким прощанням рідні часто вважають останню розмову телефоном або останнє повідомлення. До прикладу, Марія Антіпова з Івано-Франківщини, мати загиблого у травні 2022 року Дениса Антіпова, військовослужбовця 95-ї ОДШБр, востаннє спілкувалася зі своїм сином за день до його загибелі. "Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо", — написав він їй у тому останньому повідомленні.

Збережена традиція від імені загиблих просити пробачення в усіх присутніх. Переважно це робить військовий капелан, іноді — мати воїна після оплакування. Так вчинила, наприклад, мати бучанця Юрія Стяглюка, який загинув на День Незалежности України 2022 року. Вона звернулася до громади так: "Може, він комусь щось зробив, то я прошу у вас прощення". І, поклонившись на три боки, запитала тричі: "Прощаєте?" "Бог простить!" — тричі відповіли люди.

Останнє прощання відбувається на цвинтарі, коли всі присутні кидають в яму по три жмені землі. Але й тут з’явилися деякі новації: наприклад, військові та цивільні при цьому стають на одне коліно.

Читайте також: Вшанування полеглих воїнів: Герої гідні того, щоб їхню історію пам’ятали

У традиційній культурі про смерть повідомляли церковним дзвоном, а в Карпатах — спеціальним звуком трембіти. Сьогодні церковним дзвоном зустрічають і проводжають траурний кортеж загиблих воїнів по всій Україні на шляху до місця поховання.

Законом встановлено чітку процедуру, якої має дотримуватися командир. У день загибелі військового чи військової він особисто телефоном і телеграмою повідомляє військового комісара про годину і причину загибелі воїна. А військовий комісар має негайно проінформувати представників місцевої влади та особисто (якщо можливо, то у присутності лікаря) родичів загиблих. З багатьох джерел відомо про те, що сповіщення родичів про загибель їхніх рідних — одне з найважчих моральних випробувань для командирів.

Читайте також: Ніхто не готовий зустріти воїна «на щиті»: випробування родин загиблих в Одесі

Одним із важливих етапів традиційного похорону було сидіння біля покійника, читання Псалтиря, вечеря та спогади про нього в перший день після смерти. Коли в хаті був покійник чи покійниця, то не лягали спати.

Цей етап ритуалу деякою мірою замінили траурні мітинги, під час яких побратими, родичі, друзі згадують загиблого воїна, розповідають про його бойовий подвиг, про обставини загибелі, про останні хвилини життя. Ці промови співвідносяться із промовами під час поминальної трапези.

Ця традиція активізувалася в час війни, оскільки значно зросла кількість загиблих молодих дівчат і хлопців. Для цього ритуалу характерними були випікання короваю, вбирання гільця, використання елементів шлюбного одягу та весільних атрибутів: вінка, обручки, фати то для дівчини.

Таким став похорон 24-річної Юлії Шевченко, військовослужбовиці 47-ї ОМБр "Маґура". Прощалися із нею у Володимирському соборі Києва в серпні 2023 року. Її наречений, також військовий, Тарас Сухенюк під час відспівування надів обручку на палець дівчини. "Ми планували побратись. Юлія мріяла організувати найшикарніше весілля, хотіла покликати на нього всіх своїх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатись зі мною у Володимирському кафедральному соборі", — згодом повідомив у медіа наречений.

Читайте також: В Україні народжується нова культура вшанування загиблих героїв

Зустрічаючи кортеж із загиблим воїном, люди стоять навколішки обабіч доріг із розгорнутими прапорами, живими квітами та запаленими свічками, лампадами. Також стають на коліна під час прощання на площі, у соборі та перед опусканням у яму. Той, хто прощається, стає на одне коліно і прикладає голову до труни або торкається її рукою.

Традиція ставати на одне коліно перед загиблим воїном існувала здавна. Це акт віддання особливої шани та чести військовослужбовцям, які поклали своє життя за Батьківщину. Масово в побут українців цей звичай увійшов у лютому 2014 року під час відспівування героїв Небесної Сотні на майдані Незалежности.

Львів’янин Любомир Медик, співробітник Музею історії релігії, дуже добре передав цей емоційний стан у своєму дописі у фейсбуці: «"Везуть!" Слово, що передається з уст в уста на нашому і сусідньому ринку. "Ідем до дороги!" Кілька слів. Але від них стає боляче і навертаються сльози. Всередині все просто зжимається в мерзлу грудку. Ідеш до дороги. Чуєш сирену. Стаєш на коліна. Там вже є "моє" місце, де я зустрічаю тих, кого везуть туди, в гори... Працівники ринку стоять на колінах по обидва боки дороги. Кортеж проїжджає, хтось плаче. Ідем знову до роботи. І так кожного разу. Вже з десяток разів...».

Дорогу, якою їде траурний кортеж, встеляють живими квітами. Їх або розкладають заздалегідь по одній квітці чи по цілому букету на середині дороги, або безпосередньо, стоячи навколішки, кидають під колеса кортежу, який везе загиблого воїна чи воїнку.

Власне це також давня українська традиція. Про вистеляння живим віттям дороги, по якій несли домовину Тараса Шевченка до Чернечої гори в Каневі, дізнаємося зі спогадів очевидців перепоховання поета у травні 1861 року. Дорога, якою рухалася траурна процесія, була схожа на зелений килим.

Колективне відспівування за участи трьох, п’ятьох, сімох, дванадцятьох священників та єпископів, одночасний похорон двох або кількох загиблих воїнів також стало характерною особливістю воєнного часу. З цього приводу поет Борис Гуменюк 29 листопада 2014 року записав у своєму воєнному щоденнику "Блокпост" таке: "Життя потрібно прожити так, щоб коли ти помреш, молитви над тобою читали три десятки священників і митрополит, в останню путь несли тебе на руках побратими, а попрощатися з тобою прийшла половина міста".

Після Революції Гідности виникла й закріпилася традиція відспівувати героїв на головних площах міст, зокрема на майдані Незалежности в Києві. У цих випадках перед відспівуванням або після нього проводять жалобний мітинг, щоб виявити особливу шану та підтримку. Практикується і відспівування в катедральних соборах різних конфесій. Крім відспівування, відбувається масова процесія, у якій беруть участь тисячі людей, що зустрічають і проводжають героїв до місця прощання і поховання. Такий резонансний похорон передбачає долученість всієї спільноти і є важливим для родини. Всіх загиблих захисників і захисниць вважають героями.

У наш час в медіа та соціальних мережах поширюють фото та відео похорону загиблих. Під такими публікаціями люди висловлюють свої співчуття рідним, пошану військовим, віру в перемогу.

На кінець XX століття вже можна було говорити про згасання голосильної традиції. Однак, починаючи з 2014 року, вона відродилася у всій своїй різноманітності.

Як свідчать фото та відеоматеріали, голосять мати, дружини, сестри, діти, часто голосить уся сім’я протягом усього похорону. У голосіннях використовують традиційні та новоутворені словесні формули. Нерідко трапляється так, що людина, яка не є носієм усної традиції, все ж інтуїтивно вдається до

Читати повністю…