1200 творів і заборонені гастролі: 1 серпня згадують Бориса Гмирю
1 серпня 1969 року, лише за чотири дні до свого 66-річчя, помер Борис Гмиря — співак, про якого поет Дмитро Білоус сказав: «Голосом Бориса Гмирі Україна з Богом розмовля».
Його величний бас звучав так, що слухачі забували про техніку виконання й починали проживати кожне слово разом зі співаком. У світі його називали «Борисом Великим», а ЮНЕСКО згодом охарактеризувало голос Гмирі як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі.
За сухими енциклопедичними рядками про народного артиста СРСР, сотні записів і десятки оперних партій прихована доля людини, яка прийшла до великої сцени напрочуд пізно, пережила голод, війну, цькування і заборони — але не погодилася проміняти Україну на значно вигіднішу кар’єру за її межами.
Борис Гмиря народився 5 серпня 1903 року в Лебедині на Сумщині у бідній багатодітній родині пічника-каменяра та швачки. Із дитинства йому доводилося заробляти на життя. Майбутній великий співак встиг попрацювати вантажником, матросом і кочегаром на флоті у Севастополі.
До Харківського інженерно-будівельного інституту він вступив лише у 27 років. Навчався настільки успішно, що після отримання диплома з відзнакою йому пропонували аспірантуру та наукову кар’єру.
Однак саме в інституті оточення вперше по-справжньому почуло його оксамитовий бас. У 1935 році Гмиря вступив до Харківської консерваторії, де навчався у відомого педагога Павла Голубєва. Уже невдовзі на оперній сцені він виконав партію Султана в «Запорожці за Дунаєм».
У цей період родина Гмирі пережила страшну трагедію: під час Голодомору померли його батько та сестра. Мати вижила.
«Українська пісня немов сонце, немов вода, немов любов матері. Вона обласкала мене з того часу, коли я говорити ще зовсім не вмів, але співати уже співав», — писав Борис Гмиря.
Сонячне сопрано колишньої житомирянки Зої Гайдай
Війна зламала звичний порядок життя. Гмиря залишився на окупованій території та виступав у Харківському і Полтавському театрах. Після повернення радянської влади сама ця обставина могла коштувати людині свободи або життя.
Співака не репресували, але запис «перебував на окупованій території» супроводжував його роками. За даними урядового видання, під час окупації Гмиря також допоміг урятувати від голодної смерті майже три сотні дітей із полтавського дитячого будинку.
Після війни він повернувся до Київського театру опери та балету. Гмиря створив могутні образи Тараса Бульби, Бориса Годунова, Мефістофеля, Івана Сусаніна, Кочубея, князя Галицького та багатьох інших героїв.
Його голос мав надзвичайно широкий діапазон, тому співакові доручали не лише басові партії. Сам Гмиря просив не перевантажувати його ролями, написаними для інших типів голосу, однак до цих застережень прислухалися не завжди.
У 1957 році, у розквіті сил, він залишив Київську оперу. Дружина згадувала, що, проходячи повз театр, Борис Романович не міг стримати сліз. Після цього він продовжував концертну діяльність, але великої оперної сцени вже не повернув.
Гмиря виступав у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Китаї та країнах Балтії. Водночас західні театри й концертні зали, де його хотіли почути, залишалися для співака фактично закритими.
Він міг перебратися до Москви чи Ленінграда, де пропонували кращі умови, однак не уявляв свого життя без України. Де б Гмиря не виступав, до програми обов’язково включав українські народні пісні та твори на слова Тараса Шевченка.
За підрахунками Фонду Бориса Гмирі, його репертуар охоплював близько 1200 творів. Приблизно 600 із них записали на понад 200 платівках. Це оперні арії, романси, світова класика та сотні українських пісень.
Окреме місце у спадщині співака посідають 24 твори на слова Тараса Шевченка. Гмирю називають першим виконавцем, який підготував із них повноцінну концертну програму.
Його спів не залишився лише в архівних описах. У Медіатеці Суспільного можна почути запис 1957 року, на якому Борис Гмиря разом із Державною капелою бандуристів виконує народну пісню «Як засядем, браття, коло чари».
Співак усе життя вів щоденники, писав про музику й зберігав листи. Його особовий фонд нині перебуває у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Частину документів Гмиря передав архіву особисто ще 1968 року, іншу — після його смерті дружина Віра Гмиря-Нові.
У будинку на Хрещатику, 15, де співак мешкав із 1951 до 1969 року, збереглася меморіальна квартира, а в рідному Лебедині створили музейну кімнату. Проте найважливішим пам’ятником Борису Гмирі залишаються його записи.
Вони пояснюють краще за будь-яку біографію, чому через десятиліття після смерті його голос усе ще називають голосом України.
Історії видатних українців, які варто пам’ятати.Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Зберігаємо імена та голоси, які належать Україні.
© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 серпня 2026
