950 метрів пам’яті: як Борщагівська вулиця зберегла минуле Радомишля
Радомишльські краєвиди завжди з’являються неочікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що колись були твоїм притулком існування, простором споглядання усіляких форм, які мали власні імена й здавалися поставленими біля тебе назавжди — для твого зростання та пізнання.
Такою вагомою була усталеність і непорушність хати, погрібника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою і співом очеретянки.
Тих краєвидів тепер, можна сказати, немає. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість.
Іноді вони припливають у сни. Подеколи котрийсь із забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю нагадує про себе, що було б гріх твердити, ніби тепер, у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім немає.
Непомітно летять найкращі роки життя. Минуле повертається, щоб стати щасливим у майбутньому.
Радомишлян 60–80-х років минулого століття вибрав час — ми його не вибирали. Цей період став одним із найзахопливіших в історії міста.
Радомишль — місто з багатою історією. Топоніміка є невід’ємною частиною його історичного минулого і сьогодення. Вона потребує такого самого вивчення, відновлення та збереження, як і важливі пам’ятки історії та культури.
Вулиця Борщагівська бере початок від річки Мики й закінчується неподалік вулиці Шевченка. Її назва — локативна, утворена від топоніма Борщів. Спочатку в народі її називали Борщівською.
Народилася Борщагівська зовсім давно — і спочатку не як вулиця, а як ґрунтовий шлях, що пролягав із північного заходу на південний схід.
У середині XIX століття дорога опинилася в межах міста. Наприкінці того ж століття Радомисль обступив її з усіх боків, крокуючи новими кварталами на захід. Тоді Борщівський шлях і отримав назву вулиці Борщагівської.
Після встановлення радянської влади у 20-х роках XX століття Радомисль накрила хвиля перейменувань. Цій вулиці за радянської влади, м’яко кажучи, не надто щастило.
«12 липня 1921 року на засіданні колегії Радомисльського комунгоспу вирішили перейменувати міські вулиці. Вулиця Борщагівська отримала назву Толстовська».
Цей запис зберігається в Державному архіві Житомирської області: фонд Р.25-29, опис 2, справа 40, аркуш 83.
Рішенням Радомишльської міської ради 1945 року Толстовську перейменували на честь Михайла Калініна — так званого «всесоюзного старости» СРСР.
Лише 14 лютого 1995 року Радомишльська міська рада народних депутатів рішенням №48 постановила погодитися з пропозицією топонімічної комісії та відновити історичну назву вулиці Калініна — Борщагівська.
Добре, що вулиці повернули її справжнє ім’я. По-перше, ця назва красива й милозвучна. По-друге — власна, українська, не пов’язана з жодним політичним діячем. Її вже не доведеться змінювати, зважаючи на примхи історичної долі.
Сучасна протяжність вулиці — 950 метрів.
Наприкінці XV століття київські землі входили до складу Великого князівства Литовського. Почалися спустошливі напади кримського хана Менглі-Гірея.
Якщо на початку XVI століття у Київському повіті було дев’ять населених і десять пустих замкових сіл, то в люстрації 1545 року зазначалося, що в п’ятнадцяти поселеннях татари знищили все населення. Інші села були зруйновані вщент, а багатьох людей забрали в неволю.
Місцевість на кордоні між Київським і Житомирським повітами постраждала найбільше. Проте зусиллями народної колонізації Київський край почав заселятися знову.
На землі, скропленій кров’ю, від покоління до покоління передавалася легенда про походження назви села Борщів. Спочатку поселення називали Борщевом, а назва Борщів почала вживатися із середини XIX століття.
За переказом, під час нападів кримських татар у XVI столітті мешканці переховувалися в лісі — бору. Вцілілі після погромів русини розбігалися у безпечніші місця й уважали великим щастям сам факт того, що залишилися живими.
Михайло Грушевський підкреслював, що слов’яни були майстрами ховатися у всіляких нетрях.
Якби ми перенеслися більш ніж на п’ять століть назад, то побачили б, що вся околиця, де нині розкинувся Радомишль, після нападів орди була розорена, пуста і вкрита лісами. Самого Радомишля на тих безкрайніх просторах іще не існувало. Поселення на місці сучасного міста постало згодом — у середині XVI століття.
Моя бабуся Євдокія, знайомі звали її Євдохою, — материна мати — народилася 1900 року, ще за часів царату. Вона не вміла ні читати, ні писати, але з болем говорила:
«Земля моїх батьків, царство їм небесне, була далеко від міста — аж там, де простягався Борщівський шлях».
На початку 20-х років дорогу перегородили неподалік Великої Бульварної — тепер це вулиця Тараса Шевченка — і спорудили стайні для кавалерійського полку, який дислокувався у Радомислі.
У середині 30-х років на цій території збудували різні склади та сховище боєприпасів 8-го артилерійського полку 8-го стрілецького корпусу.
Після визволення Радомишля від німецьких окупантів уже на початку 1944 року тут організували ремонтну базу. Сюди звозили розбиту військову техніку — трофейну і радянську, яка залишалася на вулицях, людських городах, полях і в лісах усього району.
Німецькі танки та іншу трофейну техніку розбирали й різали на металобрухт. Із кількох автомобілів робітники складали один справний.
У повоєнні роки на городах навколо Борщагівської містяни час від часу знаходили залишки боєприпасів і зброї.
Відбудова народного господарства міста та району потребувала значних вантажних перевезень. У 1945 році на цій території створили філію «Союззаготтрансу», що мала воєнізовану структуру і називалася Авторотою.
У 1948 році налагодили автобусне сполучення між Радомишлем, Києвом і Житомиром. Автобуси марок ГЗА (ПАЗ)-651 та ЗІС-155 стояли в гаражах Автороти. За потреби їх тут і ремонтували.
У 1960 році Автороту перемістили на вулицю Карла Лібкнехта, нині Русанівську. Змінилася й назва підприємства — його стали називати Автопарком.
Після цього на колишній території Автороти розмістився артилерійський полк, яким командував полковник Бабіцький. Згодом командиром став полковник Комаров, якого після демобілізації обрали міським головою Радомишля.
Пізніше тут розташовувалися склади й гаражі окремого 532-го інженерно-понтонного батальйону, який у народі називали «понтонерами» і за масштабами прирівнювали до полку.
Солдати й офіцери з усього Радянського Союзу, які протягом десятиліть проходили службу в Радомишлі, нерідко одружувалися з місцевими дівчатами й залишалися в місті.
Якщо нині пройтися Борщагівською, нічого особливого на перший погляд не помітиш. Вулиця як вулиця. Зелена. Старих будинків збереглося не так уже й багато. Переважно вона забудована дерев’яними та цегляними одноповерховими будинками.
Ще за моєї пам’яті вся вулиця купалася в зелені. Гілки яблунь, груш і слив нависали з-за тісних плотів над протоптаними вздовж дороги стежками.
Я пам’ятаю ті стежки, хоча їх давно немає.
На відміну від вулиці, у стежок коротке життя — здебільшого від весни до осені. Стежки дитинства були свідками всього доброго і лихого, радісного і сумного. На них цілувалися, на них прощалися. Ними вирушали у близькі й далекі дороги. Ними приходили й відходили назавжди.
Кожен із нас має незримий зв’язок із місцем, де народився, зростав і де минуло дитинство. Спомини — безумовна скарбниця історії, яка єднає різні покоління народу.
Моя рідна вулиця — Борщагівська. Моє дитинство, як і все життя, минуло у найріднішому місті — Радомишлі. Любов до України була закладена ще у дитинстві, в будиночку бабусі Євдохи.
На початку 60-х років вулиця ще не була електрифікованою. У простеньких, але чепурних хатках увечері блимало світло каганця або «коптилки».
Вулиця була немощеною. Після дощу ставала майже непрохідною. Мешканці тримали корів, коней, свиней і гусей, які вешталися не лише подвір’ями, а й дорогою. Тих, хто не тримав худоби й не обробляв землю, не надто поважали.
Люди жили звичайним провінційним життям. Переважно на вулиці стояла селянська тиша, яку порушували лише голосні вигуки дітей, що гралися у різні ігри.
Радомишляни здавна зналися на користі води. На подвір’ях і просто на вулиці стояли кам’яні колодязі. Жінки з відрами криничної води були невід’ємною частиною місцевого краєвиду.
У середині 60-х років від Борщагівської по різні боки, на людських городах, проклали нові вулиці: Короленка, Герцена, Космонавтів, Садову, Чайковського, а також проїзди до вулиць 60 років Жовтня і Панфілова.
У народі новоутворені вулиці називали «прорізними».
У 2022 році вулицю Герцена перейменували на Зарічну, а Панфілова — на Вишневу.
У 1972 році вулицю Калініна повністю забрукували. Через кілька років її покрили асфальтом, від якого тепер залишився хіба що спомин.
Життя триває. Із червня до 20 липня 2023 року будівельна бригада реконструювала частину Борщагівської: прибрала сміття, підрізала дерева, заасфальтувала дорогу, нанесла кольорову розмітку й облаштувала сучасний тротуар.
За короткий час тут з’явилася нова, красива, по-європейськи впорядкована вулиця.
Ох, цей будиночок на Борщагівській, 12. Ох, ця бабуся!
Вона була мені та моїй сестрі Людмилі радше подругою. Ми разом варили вареники, ними ж годували курчат і навіть гнали з бабусею самогонку — ночами, щоб сусіди не донесли.
Неподалік бабусиної хатини був чималий город. Там росли картопля, цибуля, морква, петрушка, десятки соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі й червоно-гарячі айстри.
Росли яблуні — антонівка і полтавка. Навесні вони вкривалися рясним білим цвітом. Та були роки, коли яблук родило зовсім мало: листя об’їдала гусінь, а якщо й діставали якийсь десяток плодів — майже всі були червивими.
Ми рвали вишні та груші зі старих дерев, посаджених іще дідом, виховували цуценят у дворі й збирали пелюстки троянд.
Перед будинком ріс великий каштан. Щовесни він зацвітав ніжно-рожевими квітами й тоді ставав схожим на новорічну ялинку.
Бабуся любила згадувати, як жилося «за царя». Чого тільки вона не розповідала, хоча у школі й по радіо говорили зовсім інше.
Діти добр
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 серпня 2026
