“Кожен день вірю, що я повернусь додому” – староста Козачої Лопані Вакуленко
“На сьогодні 67 у Козачій Лопані та шість у Новій Козачій, – рахує жителів свого прикордонного старостинського округу Людмила Вакуленко. – Козачолопанський старостинський округ, він у мене великий був. Включав і селище Ветеринарне, зараз жодної цивільної особи там немає, вже давно немає. І село Гранів – теж немає, і село Шевченка – теж немає”.
Пані Людмила зі своїм рідним селищем пережила все найстрашніше: окупацію, обстріли, дронові нальоти, ракетний удар по сільраді та пошук людей під завалами. Зараз вона працює в Слатиному та щодня чекає, коли туди зможе дістатися ще хтось із земляків. Адже вивезти їх із прикордоння транспортом уже неможливо. “Об’єктиву” Людмила Вакуленко розповіла, хто та чому залишається жити в Козачій, що насправді відбувається в прикордонні та як ЗСУ тіснять окупантів. А також поділилася спогадами: як двічі повертала прапор України в рідному селищі та у 2022-му реагувала на тяжку підозру в держзраді.
“Виконуємо свої обов’язки – і ті, які записані в наших посадових обов’язках, і ті, які не можна записати”, – описує свою роботу зараз пані Людмила.
Тих обов’язків, які не можна записати в посадову інструкцію старости, в неї все більше – і всі пов’язані з війною.
“Ми ж розуміємо: не можна написати, що ви повинні хоронити людину. Або ви повинні забирати її, якщо вона поранена, або ви повинні вивезти. Таке не напишуть. Але воно входить в мої обов’язки. Що розумію розумом своїм – от все і входить. Уся допомога. Робота старости в чому полягає? В тому, щоб допомогти людям. У даній ситуації – війна, надзвичайно важке випробовування для всіх для нас. І особливо для людей прикордоння”, – відзначає Вакуленко.
Козача Лопань, як і значна частина прикордоння Харківщини, відчула весь жах повномасштабного російського вторгнення із перших хвилин 24 лютого 2022 року. Окупація селища в лічених кілометрах від РФ була миттєвою. У перші дні варіанти відносно безпечно покинути селище ще були. Людмила Вакуленко залишилася. Зараз зізнається: це єдине рішення, яке б вона змінила.
“Якби зараз у мене знову запитали: “Як би було, якби існувала машина часу?” Звичайно, з окупації я бігла б і всім би казала: “Тікайте, тікайте, тікайте”, – говорить вона зараз.
Тоді, у 2022-му, Вакуленко ризикувала, хоча, ймовірно, не усвідомлювала, наскільки сильно. Один із таких відчайдушних епізодів: вона вирішила просто під носом в окупантів повернути на будівлю селищної ради український прапор.
“Це ще тільки-тільки прийшли окупанти. І вони наш прапор державний зняли з адміністративної будівлі. Я його забрала. І потім прийшла зранку, коли темно було. Я думала, що я сама це зроблю. Бо треба було вилізти через вікно і притулити цей прапор. У мене самої не вийшло. Я не могла його прикрутити. Тоді ще зв’язок був. Я передзвонила своєму співробітнику Романові Бабаєву. Кажу: “Рома, ви де? Я в селищній раді”. Він: “Я зараз прибіжу”. І прибіг. Він прикрутив, допоміг мені. І вже зранку висів прапор. Окупанти їздили по селищу, а прапор висів. Довго – до 24 березня. А 24 березня вони зняли прапор наш, на жаль. І все. Більше я туди не приходила. Тобто шість місяців, пів року я не була в центрі. Взагалі не була”, – згадує староста.
В окупації Козача Лопань була понад сім місяців. І ситуація ставала дедалі страшнішою.
“Тільки ті, хто відчули несвободу, можуть зрозуміти. Бо дехто каже: вас же годували, вам же давали тушонку, вам же давали все. Вибачте, а воно в горло не лізло. Зрозуміти може тільки та людина, якій було дуже-дуже погано. Я говорю особисто про себе. Мені було надзвичайно важко в цій ситуації… І що таке окупація: ніде про неї не напишеш, і я зараз вам не можу розказати, що це таке. Це страх”, – говорить пані Людмила.
Важким випробуванням 2022 року для жителів прикордоння стала втрата зв’язку із зовнішнім українським світом.
“У нас не було зв’язку із Дергачами. У нас не було ніякого зв’язку з тими людьми, які могли б мене підтримати зовні, щоб сказати, що буде все добре. І от ми чекали, що буде звільнення. Але коли сьогодні так, завтра, післязавтра, місяць – це дуже багато. Втрачаєш віру. Віра потихеньку тане, вона уходить кудись. Потім знову хтось тобі щось добре сказав – та ні, такого не може бути, щоб ми назавжди залишилися”, – ділиться Вакуленко.
Проте з “великої землі” до неї уривками доходили не тільки слова підтримки. У травні 2022 року Харківська обласна прокуратура заочно оголосила старості Козачої Лопані підозру в держзраді. Тоді в тексті пресслужби прокуратури йшлося про її співпрацю з окупантами, зокрема – участь у розподілі їхньої “гуманітарки”.
“Хтось із мешканців з наших – сусід, здається. Вони виходили на певні місця – і зв’язок ловили там. Він прийшов і каже: “Людмило Михайлівно, так і так, у вас підозра у держзраді”. Я кажу: “Як?” Я не вірила. Я думала, що це якась брехня. Я таки знайшла місце, де можна подзвонити, і зателефонувала своєму колишньому учню (Вакуленко багато років працювала вчителькою молодших класів – Ред.) Він в органах служить. Попросила його: “Подивися. Дійсно мені це таке?” Він знав уже. Він каже: “Так”. Я кажу: “Як таке могло бути?” Вони ж усі знали, що я не працювала з ними (з росіянами – Ред.) А він каже: “Ну, доведеться вам перетерпіти, поки буде окупація, ніхто не буде цим займатися. А потім усе стане на свої місця”. Ну, сказати легко. Жити з цим дуже важко. І треба, мабуть, бути дуже сильним. Я не така сильна. Щоб це не сприймати та про це забути. Я й зараз не розумію, чому так. Я не знаю, чому мені довелося через це пройти”, – говорить пані Людмила.
Попри підозри з вільної України, саме Вакуленко, лише почувши, що окупанти тікають з Козачої Лопані, вдруге за час вторгнення повернула державний прапор на будівлю сільради.
“Мабуть, це якраз і було відчуття свободи. Це було таке полегшення. Прийшов мій товариш і сказав: “Ну що, Людо, диво! Диво сталося! Пішли таки окупанти”. Я кажу: “Як ти думаєш, Сашко, чи можна мені поїхати повісити прапор?” І він каже: “Я б так би не ризикував, бо вони ще десь залишилися”. А я думаю: може ж тоді люди не будуть виїжджати. Бо вони ж людей виганяли. Вони з ночі почали виганяти: тікайте з селища, зараз прийде українська армія – і будуть, значить, розстрілювати та все. Дехто злякався, дехто, звичайно, ні. І ми не збиралися нікуди йти. І я думаю: “Зараз як повішу тільки прапор, так люди, побачивши цей прапор, не будуть же тікати, не боятимуться”. Я навіть не знала, що це військові повинні робити, коли зайдуть. Я знала, що мені треба позначити: це Україна”, – розповідає Вакуленко.
Підозру в держзраді з неї згодом зняли – 6 березня 2023 року Дергачівський районний суд закрив провадження у цій справі.
У вересні 2022 року, коли Козача Лопань повернулася під контроль України, населення селища становило дещо більше ніж 2000 людей. Згодом деяка частина жителів виїхала.
“Півтори тисячі населення було постійно. Хтось виїхав – хтось приїхав”, – говорить староста.
Проте із 2024-го ситуація стала змінюватися радикально. Росіяни почали створювати свою так звану “буферну зону”. Прикордонні населені пункти фізично рівняють із землею обстрілами, а за місцевими жителями в режимі онлайн полюють дрони. Наприкінці літа 2024-го керівництво Козачої Лопані змушене було перенести свій “офіс” до Слатиного.
“Ми вимушені були поїхати, бо, як ви знаєте, зовсім знищили нашу селищну раду, – пояснює пані Людмила. – Спочатку я була на другому поверсі. Потім арта розбила другий поверх. Ми спустилися на перший. На першому поверсі КАБами вдарили. І ми спустилися ще – пропрацювали три місяці в підвальному приміщенні. Туди прилетіли ракети. Одна ракета – і за 25 хвилин друга. Засипавши трьох людей там. Ми сиділи в цьому ж приміщенні. Десь, може, метр відділяв: половина завалилася, а друга половина, де ми були, – задрижало все. Ми зрозуміли, що ми можемо тут бути поховані”.
Той ракетний удар, про який розповідає староста Козачої Лопані, стався 21 серпня 2024-го. Загинули двоє людей, одну жінку вдалося витягнути з-під завалів живою.
Жертв могло бути значно більше, якби не рішення, яке ухвалили буквально напередодні.
“За день до того, як прилетіли ці ракети, люди в нас отримували їжу в підвальному приміщенні. І чоловіка вбили прямо, коли він під’їжджав на машині за продуктами. Це так сколихнуло нас усіх. У нас на той час бувало по 60-70 людей одночасно в підвалі. Вони (окупанти – Ред.) бачили, вони спостерігали, що дуже багато людей. Щось підказало, якась інтуїція, сказати: “Усе, давайте хоча б на тиждень зупинимося, не будемо привозити їжу”. Люди обурювалися. А наступного дня прилетіли ракети. Але там уже були тільки наші працівники. І то двох придавило. Ми залишилися живі. Значить, для чогось нас Бог залишив, треба далі працювати”, – вважає староста.
Подальший розбір завалів став для неї одним із найважчих і найстрашніших спогадів. Під руїнами залишалися ще двоє людей. Зв’язку з ними не було, й усі розуміли, що з високою ймовірністю вони загинули.
“Ми по цеглинці почали розбирати. Може ж ми дістанемо цих людей, може ж тіла дістанемо. Потім приїхали надзвичайники – машину дуже гарну прислали. Була тут і поліція у нас, і були ДСНСники. І оце був Армагеддон. Вони й артою нас обкидали, і з танка стріляли, і кинули на нас, не знаю скільки – безліч – дронів. Спочатку, поки не було машин (екстрених служб – Ред.), поки люди самі стояли, вони ще нам трохи давали розбирати. А коли вже приїхали служби… Хто де міг, там і ховався. По ярках, по всьому. Вони літали так, ці дрони, це було надзвичайно страшне. Я ще страшнішого не бачила. Вони спалили тоді машину. Люди, слава Богу, усі залишилися живі”, – ділиться спогадами пані Людмила.
Після цих подій старостат перебрався працювати до Слатиного. У самій Козачій Лопані населення стає все менше. Проте дещо більше пів сотні людей залишається. Староста переконана: це не “ждуни”, як люблять визначати мешканців, котрі нібито чекають на російське “освобождение”.
“Повірте мені, “ждуни” є скрізь, по всій Україні. І в нас, у Козачій, не більше і не менше, ніж в інших населених пунктах. Якщо вони такі є. Але це якраз не ті люди, які там залишилися. Це ті люди, які залишилися по
- Останні
- Популярні
Новини по днях
28 липня 2026
