Чому Варшава та Будапешт підсвідомо заздрять збройному успіху ЗСУ і панічно бояться
Польща та Угорщина пред'являють нам претензії за Волинь і мовні школи не через імперську пиху, а через жорстку колоніальну травму від Росії. Україна зараз успішно лупцює їхнього вікового гнобителя, тому сусіди підсвідомо заздрять, бояться і вигадують фейсбук-батли про Верецький перевал.Як зазначає історикиня Олеся Ісаюк у матеріалі для видання «Збруч», і Польща, і Угорщина самі століттями перебували під колоніальним гнітом Російської, Австрійської та Османської імперій, пройшовши через криваві різанини та придушені повстання. Сьогодні, коли Україна здійснює те, про що Будапешт у 1956-му та Варшава у 1939-му могли лише мріяти — впевнено б'є спільного історичного ката на його ж території — запускається класичний механізм травматичного перенесення.Останніми роками постійною темою у відносинах з сусідами з західного боку кордону стали політичні суперечки на історичні теми. Принаймні крізь теми угорських шкіл на Закарпатті, долі поляків на Волині 1943 року, як і загалом взаємного розрахунку в тій чи іншій формі за гріхи попередніх поколінь, так чи інакше раніше чи пізніше проступає грандіозний історичний ресентимент. В Україні вже стало звичним шукати справжніх причин такої поведінки сусідів у імперському синдромі чи то в бажанні приховати звичайну економічну та геополітичну конкуренцію. Обидва аргументи підсилює факт, що ініціативи з відтінком історичного ресентименту часто-густо виявляються підшитими чи то бажанням влади з боку виразно правих кіл з їхніми постулатами реваншу за історичні кривди, чи то потребою правлячого уряду подобатися тій частині виборців, яка явно почуває себе незатишно у сучасному модерні з його швидкістю та різноманітністю і, як наслідок, хапається за традиційні структури у гіперболізованому вигляді, причому напруга й емоційність цього хапання цілком може бути мірилом глибини фрустрації.Аргументи економічної та політичної конкуренції теж цілком собі зводяться до теми імперської зверхності, якщо розглядати тему в контексті актуальної приналежності Польщі та Угорщини до ЄС і, відповідно, можливості вирішувати долю – принаймні темпи – європейської інтеграції України.Одначе аргумент імперської пихи як мало не єдиної причини претензій до України на історичному ґрунті має два сильні контраргументи. Перший – як поляки, так і угорці мають у своїй історії тривалий і глибокий шлейф імперського підданства, при тому хронологічно це підданство наступило пізніше, ніж період, який зазвичай прийнято вважати часом формування отої самої імперської зверхності. Факти – річ уперта.У випадку Угорщини перелік історичних драм та трагедій відкриває втрата незалежності 1526 року внаслідок битви під Мохачем. Після цього була тривала, бо до кінця XVII століття, поділеність між Туреччиною та Австрією, кілька невдалих повстань, спроби германізації, придушене повстання – фактично вже визвольна війна 1848–1849 років.Читайте також: Фантомні болі Білого ОрлаЯкщо для українців Габсбурги виявилися тими, хто своїми реформами створив, хоч і мимоволі, підстави для видряпування з упослідженого стану і старту національної модернізації, то для угорців це була цілком собі ворожа імперія. Короткий період угоди, яка вилилася у двоїсту монархію, був наслідком аж ніяк не різко віднайдених ресурсів компромісного підходу в обох сторін, а передусім слабкості Відня.З кінця XVIII століття поляки виглядали не краще. За великим рахунком, період колоніального підданства для країни почався ще з часів «Німого сейму» 1717 року, який унаочнив глибину падіння польської суб’єктності на користь Росії – тоді ще в особі Московського царства. Спроба все ж трансформуватися і вирватися з імперської петлі закінчилася драмою трьох поділів Польщі між трьома імперіями, відчайдушним повстанням під проводом Тадеуша Костюшка, яке втопили в крові.Символом його придушення стала різанина варшавського передмістя Праги. Спроба відвоювати незалежність у роки наполеонівських воєн теж закінчилася фіаско. Далі була поразка в Листопадовому повстанні 1830 р., яка вилилася у позбавлення навіть декоративної самостійності у вигляді Царства Польського, репресії відносно шляхти та «ніч Паскевича», тобто період жорсткої репресивної русифікації за ім’ям її чільного виконавця та координатора Івана Паскевича. Наступне велике повстання, Січневе, воно ж повстання 1863–1864 років, вилилося в чергову хвилю репресій та тотальне «стирання» з мапи Польщі, якій навіть забрали власне ім’я, замінивши його «Привіслянським краєм».У ХХ столітті на обидві країни чекала ще одна смуга випробувань. Для угорців вона почалася з Тріанонської угоди, яку традиційно вважають одною з центральних ознак імперіалістичних настроїв угорців. Одначе важливо розуміти, що з позиції угорців ішлося про класичну ситуацію «горе переможеним», в якій грав роль передусім факт, що передача територій відбулася виключно в результаті перемоги противника і на підставі рішень чужої сили. Що (незважаючи на те, як ставилися угорці до меншин у своїй державі) тригерило і самим фактом поразки, і попереднім досвідом поділу між двома ранньомодерними імперіями – Османською та Габсбургів.Взимку-навесні 1944–1945 років Угорщину окупували нацисти, заодно привівши до влади відвертих колаборантів у особі салашистів, потім залила Червона армія, а вже за нею з’явилося все те, що приходило зазвичай – грабунки, зґвалтування і, зрештою, каральна потуга НКВД.Звісно, Угорщина все одно була союзником Третього Райху (до того з тих спритніших, які в останній момент перескочили на слушну сторону) – але річ у тому, що каральні практики СССР абсолютно не робили різниці між, наприклад, поляками, які таки відчайдушно боролися проти Третього Рейху і частина яких продовжила боротьбу проти СССР, та союзними Третьому Рейху угорцями, які, правда, при цьому надали притулок польським втікачам у 1939 році й до останку опиралися вивезенню своїх євреїв у табори смерті – останнє скоїли вже салашисти, відверті колабораціоністи, які прийшли на зміну Хорті. Після Другої світової війни владу захопили комуністи, які остаточно зробили країну сателітом СССР та перетворили її на арену кривавого терору. Повстання 1956 року втопили у крові, до того зрадницьки захопивши, вивізши до Москви і, зрештою, вбивши провідників повсталих угорців.Читайте також: Когнітивна війна. Історичні маніпуляції навколо Волинської трагедії як інструмент рефлексивного управління КремляТрагедії поляків почалися раніше, ніж угорців, – спочатку програна кампанія 1939 року призвела до встановлення кривавого окупаційного режиму. Наступного року інший тоталітарний режим, совєтський, розстріляв 10 тисяч польських офіцерів. Попереду було ще 5 років війни, яка вилилася в колосальні руйнування, людські втрати та знищену вщент столицю після Варшавського повстання. Після Другої світової війни країна перетворилася на сателіта СССР, пережила період комуністичного терору. Попереду були ще три приклади того, що в українській традиції називається «зривом», тобто короткі яскраві епізоди боротьби проти окупанта – виступи 1956 та 1970 років і, зрозуміло, рух «Солідарності».Уже такого доволі побіжного списку історичних нещасть наших сусідів досить, щоб зрозуміти, що безоглядно стверджувати про імперські комплекси не до кінця справедливо. Але є ще один аргумент – а саме суть вимог до України. Ці вимоги, якщо вдуматися і заради експерименту «відключити» нюанси сучасності, подивившись на них «сферично у вакуумі», сильно нагадують вимоги, які свого часу ставилися до імперських урядів. Угорці вимагають угорських шкіл на Закарпатті – свого часу чимало списів було зламано в боротьбі за національні школи і українцями, і поляками, і угорцями. Поляки вимагають визнання провини України в геноциді на Волині й ексгумацій – тема непохованих полеглих загалом є стандартною квінтесенцією у вимогах до імперії кожної поневоленої нації.Тут відразу виникає повністю слушне заперечення: але ж Україна – не імперія, вона національна держава, яка продовжує боротьбу проти імперії. Проти тієї самої, яка винна і в більшості історичних нещасть обох західних сусідок.І тут варто нагадати, що досвід імперського гноблення, а надто якщо він включає акти екстремального насилля, які загрожують самому існуванню нації як єдиного організму, є одним із варіантів колективного травматичного пережиття. Одначе травма формується не в моменті, коли відбувається страхіття, а в моменті усвідомлення, що ти неспроможний йому запобігти, якось протидіяти насильнику так, щоб його зупинити. Саме у цей момент запускається ряд процесів, які на видимому рівні прийнято вважати постколоніальними комплексами. З цілого ряду окремих ознак нас цікавлять в обраному контексті передусім гострий ресентимент і асоціація з насильником.Ресентимент напряму виростає з цілковито природного та логічного бажання відплатити насильницькій імперії за власні кривди і тим самим відновити належний порядок речей – отож має водночас і вузько особистий, і екзистенційний виміри. Інша річ, що в реальності цей ресентимент не мав шансів на реалізацію з причини очевидного дисбалансу сил. Кажучи простіше, проти лому нема прийому. У результаті запускався механізм пошуку зручного об’єкта для сублімації. І ним легко ставала будь-яка суспільна група всередині підлеглої спільноти, надто якщо за нею і справді числилися гріхи, а ще легше – така сама сусідня національна спільнота, аналогічно підкорена імперією, надто якщо за плечима в обох був список взаємних історичних кривд.Цьому неабияк сприяло також явище асоціації з насильником, яке починалося з логічного бажання передбачити дії імперії, просто щоб не стало ще гірше, ніж є. Одначе таке передбачення включало заглиблення у спосіб мислення цієї самої імперії, а це вже вело до поступового перейняття її патернів поведінки і способу мислення – який, серед іншого, передбачав і зверхність відносно підкорених народів. А вже це чудово сполучалося з бажанням знайти когось, на кого можна вихлюпнути адресований насправді імперії ресентимент. Надто в умовах гострої конкуренції між елітами поневолених народів за преференції або хоча б відсутність репресій з боку тієї ж імпер
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 липня 2026
