185 кілометрів за дев’ять днів: кременчуцькі викладачка та майстриня тайського масажу пройшли «шлях Сантьяго»
Buen Camino! Це перші слова, які чують майже всі, хто виходить на шлях Святого Якова. Дослівно це означає «Гарної дороги», але насправді в цих словах підтримка, побажання сил. Бо пілігримам за день доведеться пройти двадцять, а може, й тридцять кілометрів непростого шляху…
66-річна Тетяна Григорова — викладачка Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Її подруга Юлія Васильок (Васильченко) — майстриня тайського масажу. Обидві жінки закохані в походи, подорожі й активний спосіб життя.
Майже щотижня вони ходять у походи, відкривають для себе красу Полтавщини. Минулого року вони пройшли український Camino Podolico на Вінниччині, а цього літа подолали 185 кілометрів легендарного шляху Сантьяго.
Для Тетяни ці подорожі були особливими ще й тому, що кілька років тому вона перенесла інсульт. Багато людей після такого випробування починають берегти себе, відмовляються від фізичних навантажень і великих мрій. Вона ж обрала інший шлях – активного відновлення.
Про Camino de Santiago Юлія знала давно. Як і більшість людей, бачила фотографії пілігримів із мушлями на рюкзаках, читала історії про сотні кілометрів дороги та духовні відкриття. Та їхати одразу до Іспанії не наважувалася.
Коли жінка дізналася, що в Україні відкрили Camino Podolico — маршрут, який проходить територією Вінницької області, вирішила спробувати.
— Я спочатку збиралася йти з іншими людьми. Потім зрозуміла, що ніхто не може. Вже вирішила, що піду сама. А тоді Таня сказала: «Я теж хочу».
Вони вирушили у десятиденну подорож Вінниччиною. Саме там зрозуміли, що піший туризм — це зовсім інший спосіб бачити світ.
— Коли ти їдеш автомобілем, усе пролітає повз. Навіть велосипедом — теж. А коли йдеш пішки, починаєш помічати дерева, квіти, людей, старі будинки, відчувати запахи. Зупиняєшся там, де хочеш. Це зовсім інші відчуття.
Український маршрут став для жінок великою пригодою. Кажуть, тут ще немає розвиненої інфраструктури. Не всюди достатньо вказівників. Місцеві жителі ще не звикли до пілігримів, а карти іноді доводиться буквально шукати.
Проте вони здолали український шлях, відкрили багато нових місць, до котрих планують повернутися і майбутньому.
— Але ми багато читали у відгуках, що український маршрут навіть не можна порівнювати з іспанським. Тому вирішили самі перевірити, чи це правда.
Подорож до Іспанії почалася задовго до літа. Ще взимку вони купили авіаквитки. Почали вивчати маршрут, бронювати житло, читати форуми, переглядати карти.
— Довжина всього Camino del Norte, знаменитого Північного шляху складає понад 870 кілометрів. Щоб його пройти, потрібен щонайменше місяць. В нас не було стільки часу, тому ми склали власний маршрут. Нам було важливо не сертифікат отримати, а побачити океан, прожити цей шлях, відчути його атмосферу.
Фізично спеціально не готувалися, адже обидві давно ходять багато годин поспіль. Юлія займається скандинавською ходьбою, Тетяна все життя ходить у дальні походи. А ось до збору рюкзака підійшли з усією відповідальністю — всі речі треба було нести із собою за спиною. Кожні 100 грамів — це додаткове навантаження.
У Тетяни, досвідченої мандрівниці, вага рюкзака вийшла — сім кг. Юлія, як і багато новачків, вирішила підготуватися до будь-яких несподіванок. У результаті її рюкзак важив майже 11 кілограмів.
— Я взяла запасні кросівки, купу зарядних пристроїв, речі «про всяк випадок». Уже через кілька днів зрозуміла, що половина мені просто не потрібна. У поході дуже швидко розумієш, що насправді потрібно людині для життя. Усе зайве просто починає тиснути на плечі. Тому частину речей я відправила додому поштою.
Іспанія зустріла дощем. Перші 18 кілометрів кременчуківки пройшли під зливою. Проте настрій був таким, ніби вони виграли у лотерею.
— Ми були настільки щасливі, що взагалі не звертали уваги на дощ. Коли дійшли до переправи, нас чекало перше здивування. На карті було видно, що маршрут перетинає затоку, але мосту не було. Спочатку ми подумали, що доведеться спускатися під землю, аж раптом побачили, як над водою рухається підвісна кабіна. Саме нею пасажирів і транспорт перевозять з одного берега на інший.
Друге відкриття — Атлантичний океан. Тетяна каже, за своє життя бачила різні моря, але океан виявився зовсім іншим.
— Його не можна порівняти ні з чим. Вода постійно рухається. Вона то темно-синя, то стає бірюзовою. Хвилі розбиваються о скелі, здіймають білу піну… Фотографії не передають і половини цієї краси.
Першого дня купатися не наважилися. Було холодно. Та за кілька днів зайшли у воду й кажуть, виходити зовсім не хотілося.
— Океан передавав свою енергію, наповнював силою. Попереду нас чекали сотні кілометрів дороги, труднощі, відкриття, втома, нові знайомства, багато цікавого, але саме та мить об’єднання з океаном – вона особлива, незабутня.
Перші три дні здавалися майже легкими. Боліли ноги, за плечима були важкі рюкзаки, але організм ще працював на адреналіні. Кожен новий поворот відкривав інший краєвид: океан, скелі, вузенькі вулички баскських містечок, старовинні церкви, зелені пагорби.
— Четвертий день став найважчим, хоча він був одним із найкоротших. Було лише близько п’ятнадцяти кілометрів. Але ти раптом відчуваєш, що тіло більше не хоче йти. Не тому, що не можеш. Просто накопичилася втома, — згадує Юлія.
Наступного дня на них чекав ще складніший перехід — понад тридцять кілометрів. Жінки реально оцінили свої сили й ухвалили рішення, яке багатьом здалося б поразкою: вони сіли в автобус.
— Спочатку було якесь внутрішнє відчуття, ніби ми обманюємо самі себе. Але потім побачили, що так роблять багато пілігримів. Хтось через здоров’я, хтось через втому, хтось просто хоче більше побачити. І тоді народилася одна з головних думок нашої подорожі: у житті ми часто змушуємо себе йти вперед, навіть коли вже не маємо сил. Ми боїмося здатися слабкими. Насправді ж іноді наймудріше рішення просто дозволити собі відпочити.
До того ж Юлії довелося зіткнутися з тим, про що знає майже кожен піший турист. В неї на мізинці утворився величезний водяний мозоль. Кожен крок перетворювався на справжнє випробування.
— Я вже кульгала. Навіть жартувала, що справжній пілігрим має пройти Каміно не в дорогих трекінгових кросівках, а в босоніжках.
В одній з аптек фармацевтка оглянула ногу, порадила проколоти мозоль, обробити його та скористатися спеціальною маззю. Порада спрацювала й вже наступного ранку біль майже зник. Але ця ситуація для жінки стала показовою.
— Я все життя займалася спортом. Якщо хтось поруч починав скаржитися, що в нього щось болить, я думала, що людина просто не вміє терпіти. А коли сама пережила цей біль, зрозуміла, що ми ніколи не можемо знати, що відчуває інша людина. Ця ситуація навчила мене співчуття, — каже Юлія.
Обидві жінки зізнаються, що їхали в Іспанію побачити океан. Але крім цього вони зустріли десятки людей, які хотіли підтримати, допомогти.
— Іноді дивувало, наскільки відкритими можуть бути абсолютно незнайомі люди. Одного разу ми не могли знайти правильний маршрут. Біля дороги зупинився автомобіль і водій почав щось швидко пояснювати іспанською (англійської він не знав). За допомогою перекладача ми зрозуміли, що треба шукати «червону доріжку» — спеціальну велосипедну стежку, якою проходить маршрут.
Скориставшись порадою, Тетяна з Юлею швидко знайшли тропу й за кілька годин вже йшли уздовж океану.
— І раптом ми почули знайомий голос. До них біг незнайомець й махав руками. Виявилося, що то саме той чоловік із машини. Він сказав: «Молодці! Ви знайшли правильну дорогу».
Ще одна історія трапилася у звичайному супермаркеті. Жінки намагалися розібратися, як зважити продукти, коли до них підійшла незнайомка. Виявилося, що жінка родом із Херсона, давно живе в Іспанії. Вона не лише допомогла розібратися з покупками, а й провела українок магазином, показала місцеві продукти, розповіла, що варто скуштувати.
Перебуваючи в Іспанії, Юлія з Тетяною спробували багато нових блюд. Найбільше здивували морські гребінці.
— Це було найсмачніше, що ми їли у своєму житті.
Друге місце без вагань віддали лобстеру та лангустам. А ось справжнім відкриттям кулінарного туризму несподівано став баскський чизкейк. Його мандрівниці скуштували вперше, потім ще раз, і ще.
— Ми кілька днів згадували цей неймовірний смак. Він зовсім не схожий на той чизкейк, який продають у нас.
Втім, загалом із їжею було непросто. Більшість кафе відкривалися лише ввечері. Часто доводилося снідати лише бутербродами, купувати продукти в магазинах або чекати до восьмої вечора, коли відкриються заклади громадського харчування.
Багато людей вирушають на Каміно заради офіційного сертифіката пілігрима. Для цього потрібно пройти останні сто кілометрів маршруту й зібрати всі необхідні печатки.
Тетяна та Юлія теж думали про це, але дорогою зрозуміли, що документ перестав бути головною метою.
— Ми хотіли побачити океан. Ми хотіли спілкуватися з людьми. Зупинятися там, де красиво. Фотографувати. Дивитися. Якщо постійно думати тільки про кілометри, то можна взагалі нічого не побачити.
Саме тому вони не поспішали. Поки інші проходили повз красиві місця, наші мандрівниці зупинялися, щоб сфотографувати хвилі, скелі, квіти, старі будинки.
Через це часто приходили до готелю пізно ввечері, але жодного разу не пошкодували про це.
— Після повернення додому нас часто запитують, чи було важко. Відповідь однозначна: було непросто. Були дощі, підйоми, мозолі, відчуття повної втоми. Але жодного разу не виникло бажання зупинитися. Справжнє щастя — коли ти йдеш дорогою й насолоджуєшся всім, що бачиш на своєму шляху.
Тетяна і Юлія вже планують наступну мандрівку. Тепер у Францію. Вони планують пройти Лазурним узбережжям й побачити красоти Провансу.
Охочих запрошують доєднатися до мандрівки й запевняють, що піші походи — це неповторні емоції, можливість відчути себе, переосмислити цінності й побачити те, що на роки залишиться в пам’яті.
Фото, відео надали мандрівниці.
Раніше ми писали, як кременчуківка Юлія Павлишина пішки пройшла шлях Святого Якова.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
6 липня 2026
