Півтора року доводив Україні, що він українець: історія кримчанина Дмитра Гаєвського
Дмитро Гаєвський тікав із Криму вночі, пішки дістався до найближчого міста, перетнув десятки російських блокпостів і був переконаний, що його будь-якої миті затримає ФСБ. Але навіть після успішної втечі його шлях до України тривав ще майже півтора року.
Через бюрократичні перепони хлопець, який допомагав українським військовим, був змушений доводити українській державі, що він — українець.
Дмитро Гаєвський народився і виріс у селищі Новофедорівка Сакського району Криму, яке в Україні більше знають як Сакі-4 — поруч розташований військовий аеродром. Там він закінчив школу, а згодом вступив до Євпаторійського коледжу.
Після російської окупації життя на півострові поступово змінювалося. За словами Дмитра, спочатку в школі ще залишалася українська мова, але лише протягом року. Потім її замінили німецькою, а згодом прибрали і її, залишивши лише російську та англійську.
Попри це, українська мова не зникла з його життя.
Основною мовою спілкування в родині та серед друзів залишалася російська, однак українську діти теж знали. Водночас Дмитро пам’ятає, як після окупації дедалі помітнішою ставала російська пропаганда.
Школу Дмитро закінчив у 2020 році, після чого вступив до євпаторійського коледжу. Саме під час навчання він застав початок повномасштабного вторгнення Росії.
Тоді хлопець встановив контакт із Силами оборони України й почав передавати українським військовим інформацію з окупованого Криму.
На початку повномасштабного вторгнення Дмитро постійно стежив за новинами з фронту. Він згадує, що сильне враження на нього справили Тігран Оганнісян та Микита Ханганов — двоє 16-річних підлітків із Бердянська, яких переслідували російські окупанти і які загинули у червні 2023 року. Перед смертю один із них записав коротке відео, яке завершувалося словами: «Слава Україні».
Не меншою мотивацією для нього стали молоді захисники Маріуполя.
Він зізнається, що тоді серйозно розмірковував над двома варіантами: виїхати на підконтрольну Україні територію й вступити до війська або залишитися в окупованому Криму та допомагати українським Силам оборони інформацією. Зрештою обрав другий шлях.
Це рішення було для нього особистим. Із військового аеродрому поблизу рідної Новофедорівки російські літаки регулярно вилітали у напрямку півдня, щоб завдавати ударів по території України.
Спочатку страху майже не було. Дмитро знав про існування ФСБ, однак сприймав її як щось далеке.
Хлопець навіть почав відкладати гроші, щоб придбати дрон і за його допомогою збирати інформацію, не ризикуючи зайвий раз власною безпекою. Проте згодом, каже Дмитро, ним усе ж зацікавилися російські силовики.
За його словами, причиною стала публікація в міському чаті. У Новофедорівці тоді перебували російські строковики, яких відправляли на бойові позиції на узбережжі для боротьби з українськими безпілотниками. Багато з них гинули, але родичам, стверджує Дмитро, повідомляли, що військовослужбовці самовільно залишили частину.
На той момент Дмитро вже близько року підтримував зв’язок із Силами оборони України і був упевнений, що цей канал зв’язку залишався непоміченим.
Невдовзі до нього приїхала російська поліція. Формально йому повідомили, що він нібито підозрюється у крадіжці. Телефон забрали одразу після затримання.
Після цього Дмитра відправили під домашній арешт. Разом із адвокатом вони намагалися отримати офіційний документ про вилучення телефону, однак, за його словами, правоохоронці заперечували сам факт вилучення пристрою.
Через кілька місяців, о шостій ранку, до його будинку прийшли співробітники ФСБ.
За словами Дмитра, під час обшуку вони нібито «знайшли» той самий телефон, який раніше вилучила поліція. Після цього його повезли до управління ФСБ у Сімферополі.
У телефоні, каже Дмитро, містилося листування, пов’язане з його співпрацею з українською стороною. Однак, за його словами, силовики більше прагнули отримати підтвердження вже відомої їм інформації, ніж добути нові свідчення.
Окремо співробітники ФСБ змушували його перекладати українськомовні повідомлення російською.
Під час допиту, за його словами, силовики також застосовували психологічний тиск. Вони показували на телефоні відео, де жорстоко б’ють іншу людину, і погрожували, що така ж доля чекає на нього, якщо він не говоритиме те, що від нього вимагатимуть.
Після того, як Дмитро визнав листування своїм, співробітники ФСБ, за його словами, заявили, що через відсутність необхідності застосовувати катування він нібито отримає «мінімальний» строк.
Дмитру сказали, що його справу передадуть до військового суду в Москві. За версією російських силовиків, інформація, яку він передавав Україні, нібито допомогла збити російський літак на південному напрямку, а це, мовляв, призвело до загибелі військових.
Після допиту Дмитра, який уже перебував під домашнім арештом з електронним браслетом, повернули додому.
Пізніше він звернувся до адвоката, який спеціалізувався на справах політичних в’язнів. Саме після цієї розмови Дмитро зрозумів, що реальне покарання може бути значно суворішим, ніж йому обіцяли співробітники ФСБ.
Дмитро намагався встановити контакт із легіоном «Свобода Росії», який тоді проводив операції на території Бєлгородської області Росії.
Втім, як стверджує хлопець, саме на цьому етапі сталася подія, про яку він раніше публічно не розповідав.
За його словами, на офіційному сайті легіону посилання для зв’язку з рекрутерами нібито було зламане та підмінене на контакт, який контролювала ФСБ.
У листуванні він обговорював свій можливий виїзд. План полягав у тому, щоб дістатися Бєлгородської області, зв’язатися з представниками легіону, після чого вони мали допомогти йому перейти на український бік.
За словами Дмитра, саме після цього ФСБ дізналася про його намір утекти.
Через кілька днів, стверджує він, силовики організували схему, яка мала стати підставою для зміни запобіжного заходу. На його вже недійсний російський паспорт придбали квиток на потяг.
На той момент Дмитру вже виповнилося 20 років, і він встиг замінити паспорт, як того вимагало російське законодавство. Тому куплений квиток був оформлений на документ, який уже не мав чинності.
Невдовзі до його будинку знову приїхали поліцейські — ті самі, які затримували його раніше.
Однак замість слідчого його повезли до суду, де розглядалося питання про зміну запобіжного заходу.
За словами хлопця, ні він, ні його захист не мали достатньо часу, щоб довести, що квиток придбав не він. Попри це матері вдалося зв’язатися з адвокатом, який прибув на засідання.
Втім, суд усе одно ухвалив рішення відправити Дмитра до слідчого ізолятора.
У СІЗО він провів близько місяця. Захист неодноразово подавав апеляції, однак їх залишали без задоволення.
Згодом справу розглядав уже інший суддя. Під час нового засідання захисту вдалося довести, що квиток на потяг був придбаний не Дмитром.
Після цього запобіжний захід знову змінили на домашній арешт.
Однак навіть після звільнення із СІЗО тиск не припинився.
Повернувшись додому, Дмитро зрозумів, що за ним продовжують стежити.
Близько першої години ночі його собаки почали голосно гавкати. Подивившись у вічко, він побачив біля будинку співробітників поліції.
Дмитро вирішив дочекатися моменту, коли автомобілі силовиків поїдуть. Переконавшись, що за будинком більше не спостерігають, він почав діяти.
Пішки до найближчого міста, а далі попутки
Втеча Дмитра розпочалася близько четвертої години ранку. Громадський транспорт у цей час ще не працював, тому першу частину маршруту він долав пішки.
Звідти Дмитро автобусом дістався до Сімферополя, а далі вирушив у довгу подорож через окупований Маріуполь, Москву та Білорусь. Кінцевою точкою маршруту мала стати Вірменія.
Щоб не привертати до себе уваги, майже до самого кордону з Білоруссю він пересувався попутним транспортом.
Найбільше він хвилювався через численні блокпости. За його словами, лише дорогою від Криму до Ростовської області було понад два десятки російських КПП.
На більшості з них перевіряли військовослужбовців, їхні документи та відпустки, намагаючись виявити дезертирів. Проте перший ключовий пункт — Чонгар, через який виїжджали з окупованого Криму, — Дмитро пройшов несподівано легко.
Набагато складнішою, за його словами, мала бути перевірка на пункті пропуску Весело-Вознесенка між окупованим Маріуполем і Ростовською областю.
Ще до поїздки Дмитру казали, що саме там його, найімовірніше, затримають для так званої фільтрації.
Однак цього не сталося.
За словами Дмитра, документи перевіряла молода співробітниця. Вона лише швидко переглянула його російський паспорт, виданий у Криму у 2017 році, після чого повернула документ без додаткових запитань.
Із приблизно двадцяти пасажирів автобуса кордон без додаткових перевірок перетнули лише шестеро. Решту відправили на фільтрацію.
За його словами, найбільше уваги російські силовики приділяли людям, які виїжджали з новоокупованих територій — Херсонської, Запорізької, частини Миколаївської областей. Їх майже всіх залишали на багатогодинні перевірки.
До своєї втечі Дмитро готувався заздалегідь. Він спілкувався у спеціалізованих чатах, де люди ділилися досвідом проходження фільтрації, розповідали про типові запитання російських силовиків та тривалість перевірок.
Сам Дмитро також підготувався до можливого огляду. Після втечі він придбав новий телефон і деякий час користувався ним, щоб пристрій не виглядав щойно купленим.
Крім того, під час усієї дороги він підтримував зв’язок із правозахисниками з Грузії.
Діставшись Москви, він знову шукав попутний транспорт. Зрештою йому пощастило знайти водія — громадянина Білорусі, який їхав додому автомобілем із білоруськими номерами.
Останньою серйозною перевіркою став російський прикордонний пункт перед в’їздом до Білорусі.
Спочатку прикордонники перевірили документи водія, а потім узяли паспорт Дмитра.
Через хвилювання він помилився на два місяці, називаючи дату видачі документа.
Після перетину російсько-білоруського кордону Дмитро ще не почувався у безпеці. Він каже, що напруга супроводжувала його буквально на кожному етапі втечі.
Правозахисники, які допомагали йому дистанційно, радили купувати квиток на
- Останні
- Популярні
Новини по днях
5 липня 2026
