Край втрачених фортець: вісім замків Хмельниччини, про які майже забули
Коли мова заходить про замки Хмельниччини, більшість одразу згадує Кам’янець-Подільську фортецю, Меджибізький замок або фортецю у Старокостянтинові. Дехто пригадає Летичів чи Сатанів. Проте мало хто знає, що на території області збереглися десятки інших оборонних споруд, які свого часу були важливими форпостами.
Сьогодні від них залишилися переважно руїни, але кожна з цих фортець має власну неповторну історію — про татарські набіги, турецькі війни, козацькі походи, польських магнатів, католицьких єпископів і навіть перші протестантські навчальні заклади на Поділлі.
Більшість із цих пам’яток поступово руйнуються, хоча багато років перебувають під охороною держави.
За два десятки кілометрів від Кам’янця-Подільського, на високому березі Збруча, височіють мальовничі руїни Чорнокозинецького замку. Село Чорнокозинці відоме ще з XV століття, коли стало власністю Кам’янецької римо-католицької кафедри. Саме тут кам’янецькі біскупи облаштували свою літню резиденцію.
Розташування було стратегічним. Поряд проходив Волоський шлях, яким регулярно рухалися татарські загони. Саме тому на високій горі над Збручем спорудили оборонний замок, що мав захищати місцеве населення від нападів.
Історики досі не можуть точно встановити, коли саме звели фортецю. Існує версія, що її заклали ще князі Коріатовичі у XIV столітті. Місцевість для оборони була майже ідеальною — круті схили та глибокі урвища природно укріплювали твердиню.
Замок був відносно невеликим. Його укріплення складалися з мурів, круглих башт, брами та житлового корпусу. Після турецького спустошення 1674 року споруду фактично довелося будувати заново. Однак на початку XVIII століття біскупи вже більше дбали про комфорт, ніж про оборону. На місці давніх фортифікацій з’явилися житлові приміщення, а поруч височів величний костел святого Йосипа, зведений ще у 1608 році.
До наших днів збереглися лише залишки башти, фундаменти укріплень та руїни костелу. Попри статус пам’ятки архітектури, замок продовжує руйнуватися під впливом часу.
За дванадцять кілометрів від Кам’янця-Подільського розташоване село Рихта. Сьогодні це тихе подільське село, однак кілька століть тому тут височів один із найцікавіших приватних замків краю.
До XVII століття поселення мало назву Новосілка та належало родині Лянцкоронських. Наприкінці XVI століття маєток придбав Войцех Гумецький, який зробив його родовою резиденцією. Саме тоді на високому березі Жванчика почали споруджувати замок.
Фортеця пережила турецькі навали та численні війни. Особливо трагічними стали події 1762 року, коли через зраду управителя замку турки безперешкодно потрапили всередину, пограбували укріплення та знищили десятки мешканців.
На початку XIX століття військове значення замку остаточно втратили. Нові власники розібрали більшість мурів і звели на їхньому місці розкішний палац.
Саме тоді Рихта стала одним із культурних центрів Поділля. Тут збиралися письменники, художники та науковці. Серед гостей маєтку були відомі польські літератори Юзеф Крашевський, Міхал Грабовський, Олександр Верига-Даровський. У палаці діяли великі бібліотеки, художні колекції та архіви.
Після смерті власників мистецькі зібрання розпорошилися, а сам палац у роки громадянської війни був остаточно зруйнований.
Сьогодні про колишню велич нагадують лише чотири башти. Частина з них опинилася на приватних подвір’ях і тривалий час використовувалася як господарські будівлі. Інші стоять напівзруйнованими серед дерев і чагарників.
Усього за кілька кілометрів від Кам’янця-Подільського розташовані Панівці — село, історія якого нерозривно пов’язана з одним із найцікавіших освітніх центрів Поділля кінця XVI століття.
Замок звів кам’янецький староста Ян Потоцький. Однак прославився він не військовими перемогами, а тим, що став осередком кальвіністів.
У 1590 році в замку відкрили колегіум, який сучасники називали академією. Тут діяли друкарня, бібліотека та протестантська каплиця. Саме в Панівцях друкували богословські книги, які нині є великою бібліографічною рідкістю.
Після смерті Яна Потоцького його спадкоємці, які залишалися ревними католиками, вигнали кальвіністів із замку. Єзуїти закрили друкарню, ліквідували навчальний заклад, а більшість видань урочисто спалили на центральній площі Кам’янця.
У XVII столітті замок неодноразово витримував облоги турецьких військ. Під час визвольної війни Богдана Хмельницького його захопили козаки після того, як один із польських вояків відчинив їм ворота. За переказами, обіцяної винагороди зрадник не отримав — козаки стратили його, заявивши, що зрадники не потрібні навіть переможцям.
Згодом фортецю відновили, однак вона поступово втратила оборонне значення. Колишні замкові споруди перебудували для господарських потреб.
Нині частина історичних будівель продовжує служити громаді. У колишньому колегіумі працюють Будинок культури та дитячий садок, у приміщенні колишнього костелу розміщується сільська рада, а господарські споруди стали школою.
Попри численні перебудови, Панівці й сьогодні залишаються одним із найцікавіших історичних місць Поділля, де під одним дахом поєдналися оборонна архітектура, освіта, книгодрукування та релігійна історія.
Село Жванець, розташоване біля впадіння річки Жванчик у Дністер, сьогодні здається тихим прикордонним населеним пунктом. Та кілька століть тому воно було одним із ключових укріплень Поділля, через яке проходили торговельні шляхи й військові походи.
Перші письмові згадки про Жванець датуються 1431 роком. Уже в XVI столітті кам’янецький староста Валентин Калиновський звів тут потужний замок, який мав контролювати переправу через Дністер та прикривати підступи до Кам’янця-Подільського.
Відтоді історія Жванця майже безперервно перепліталася з війнами.
У 1621 році, під час Хотинської війни, неподалік Жванця точилися запеклі бої між військами Речі Посполитої та Османської імперії. На допомогу польському війську прибули запорозькі козаки під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного. Спільними зусиллями союзникам вдалося стримати наступ величезної турецької армії.
Однак перемога не принесла спокою місцевим жителям. Під час переправи через Дністер серед війська поширилася чутка про дозвіл пограбувати Жванець і навколишні села. У результаті містечко зазнало нищівного розорення від тих, хто мав його захищати.
Після цих подій новий власник Жванця Станіслав Лянцкоронський доклав чимало зусиль для відродження поселення. Король Владислав IV надав Жванцю Магдебурзьке право, дозволив проводити ярмарки та затвердив міський герб. Проте мир тривав недовго.
Однією з найвідоміших сторінок історії фортеці стала Жванецька кампанія 1653 року. Саме тут польська армія на чолі з королем Яном II Казимиром опинилася в облозі військ Богдана Хмельницького. Польський штаб розміщувався безпосередньо в замку.
Стан обложених стрімко погіршувався. У таборі лютував голод, не вистачало харчів і кормів для коней. Здавалося, що капітуляція неминуча. Однак перебіг подій змінився після укладення кримськими татарами окремої домовленості з поляками. Союзники козаків фактично відмовилися від продовження бойових дій, а Хмельницький був змушений припинити облогу. Уже за кілька місяців розпочався новий етап української історії, що завершився Переяславською радою.
Наступні війни остаточно підірвали могутність Жванецького замку.
У XX столітті руйнування продовжилося вже з вини людини. Камінь із фортеці місцеві жителі використовували для будівництва власних будинків, а територію замку перетворили на базар, де торгували худобою. Наприкінці 1930-х років у залишки західної башти навіть вбудували радянський довготривалий оборонний пункт.
Сьогодні від величної фортеці залишилися північна вежа, залишки надбрамної споруди, склепінчастий льох східної башти та окремі фрагменти мурів. Попри втрати, саме звідси відкриваються одні з наймальовничіших краєвидів на долину Жванчика та Дністра.
Середньовічний Зіньків був одним із найбільших міст Поділля. Сьогодні про його колишню велич нагадують дерев’яна Михайлівська церква XVIII століття, костел Святої Трійці та руїни могутнього замку.
Місто отримало Магдебурзьке право ще у XV столітті, а невдовзі його мешканці власними силами спорудили одну з найкраще укріплених фортець регіону.
Замок мав форму правильного трикутника зі сторонами майже по 85 метрів. На кожному куті височіли багатоярусні шестигранні башти, а стіни місцями сягали трьох із половиною метрів завтовшки. Південна вежа була донжоном — останнім рубежем оборони у разі штурму.
Протягом століть фортеця успішно виконувала своє призначення, захищаючи місто від татарських набігів.
Та найбільшої шкоди замку завдали не війни.
У 1872 році споруду передали у власність місцевої громади. Спочатку в замкових приміщеннях розташовувалися поліцейська канцелярія та житло станового пристава. Однак згодом серед жителів почали ширитися чутки, що старі башти можуть обвалитися.
Замість того щоб укріпити історичну пам’ятку, громада вирішила її… розібрати.
Каміння продавали всім охочим, а залишки мурів викупив місцевий селянин, який почав демонтувати навіть фундаменти.
Лише втручання істориків Ореста Левицького та Євфимія Сіцінського врятувало те, що ще залишалося від фортеці. Вони оприлюднили статті про нищення пам’ятки, після чого руйнування вдалося зупинити.
Проте було вже запізно.
До наших днів дійшли лише частина південної башти та кілька казематів. Навіть у такому стані руїни вражають товщиною мурів і нагадують про те, наскільки потужною колись була ця фортеця.
Сутківці добре відомі туристам завдяки унікальній Покровській церкві-фортеці XV століття. Значно менше людей знають, що навпроти храму, на високому пагорбі, розташовані залишки ще однієї оборонної споруди — Сутковецького замку.
Історики вважають, що його звів місцевий шляхтич Федір Сутківський — той самий, якому приписують будівництво знаменитої церкви-фортеці.
Разом обидві споруди утворювали єдиний оборонний комплекс, який перекривав один із найнебезпечніших напрямків татарських нападів — Кучманський шлях.
Замок мав квадратний план із чотирма кутовими баштами. До наших днів уціліла лише одна з них та залишки фундам
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 липня 2026
