Романтизація терору: як Кремль закохував у себе західних інтелектуалів, від СРСР до сьогодення
Дуже часто, коли українці чують про російську пропаганду та вплив російських наративів на Заході, до голови перш за все приходять фабрики тролів, великі ботоферми в соцмережах або телеведучі міжнародного відділку якого-небудь Russia Today. Але найбільш ефективний вплив Кремля часто працює набагато менш очевидно.
Обличчям наративів, які працюють на користь Росії, часто стає не пропагандист, який гучно кричить в екран, а професор престижного західного університету, що стримано та аргументовано пояснює своїй аудиторії, чому у ситуації з Росією "не все так однозначно". Не співробітник російської спецслужби, а популярний письменник. Не державний телеканал чи доморощений філософ на кшталт Олександра Дугіна, а відомий англомовний подкастер або інтелектуал із мільйонами переглядів.
Для пересічного західного читача чи глядача такі люди автоматично мають вищий кредит довіри. Саме тому боротьба за громадську думку на Заході давно ведеться не лише через медіа. Вона ведеться через університетські кафедри, книжкові полиці, конференції, релігійні групи, подкасти та соціальні мережі.
24 Канал спробував розібратися, як працює цей набагато менш помітний вимір російського впливу. Допоміг розібратися в тонкощах цього питання австрійський експерт з дезінформації Дітмар Піхлер, головний аналітик віденського аналітичного центру INVED.eu. Піхлер звертає увагу на те, що значна частина сучасних антиукраїнських наративів поширюється не безпосередньо Росією, а вустами людей, які часто навіть не асоціюють себе з кремлівською пропагандою напряму.
Сьогодні саме в цьому і полягає головна проблема. З умовним пропагандистом RT усе зрозуміло. Набагато складніше, коли схожі тези лунають від людини з науковим ступенем, викладацьким досвідом або репутацією незалежного мислителя.
Сьогодні Кремль значно частіше працює непрямими методами. У багатьох випадках людина може навіть не усвідомлювати, що поступово почала дивитися на міжнародну політику через рамку, яку роками формували російські медіа, експерти та інформаційні кампанії.
Один із найяскравіших прикладів, який у 2024 році переріс у гучний американський скандал, – політичний коментатор Тім Пул. Його YouTube-канали та акаунт в Х роками збирали мільйони переглядів, а сам він позиціював себе як незалежний голос проти "мейнстримних медіа".
Аж поки американські слідчі не виявили, що медіамережа, з якою він та ще низка правих інфлюенсерів співпрацювали – проєкт Tenet Media – за даними Міністерства юстиції США фінансувалася співробітниками російського державного телеканалу RT через складну систему посередників. Загальна сума фінансування сягнула майже 10 мільйонів доларів.
Тім Пул пише, що саме "західні сили" почали прямі атаки проти РФ /Скриншот одного з постів блогера в Х
Сам Пул запевняє, що нічого не знав про походження цих грошей. Але менше з тим, сама історія показала значно важливішу проблему: сучасний вплив Кремля дедалі частіше проходить через людей, яким західна аудиторія довіряє сама по собі, бо вони виступають з антисистемних позицій.
Для України це створює особливий виклик. Росії навіть не обов'язково переконувати мільйони західних громадян напряму. Достатньо переконати кількох окремих людей, яким ці мільйони вже звикли довіряти.
Історія показує, що Кремль чудово розуміє цей принцип. Ба більше – Москва освоїла цю технологію ще тоді, коли замість YouTube були книжкові клуби, замість подкастів – університетські аудиторії, а замість інфлюенсерів – захоплені радянським експериментом західні інтелектуали.
Варто розуміти, що значна частина сучасних антизахідних, а слідом і антиукраїнських наративів не народилася разом із російським вторгненням у 2022 році, і навіть не з анексією Криму у 2014-му. Корені цієї проблеми значно глибші й сягають сталінських часів.
Вже у 30-х роках минулого століття Радянський Союз безліч західних діячів відвідували Радянський Союз, виправдовували дії більшовиків та популяризували у себе вдома соціалістичну ідею. До прикладу ірландський драматург Джордж Бернард Шоу публічно захоплював "радянським експериментом", наголошував, що там "немає безробіття", а громадяни – "щасливі". Це лише підігравало ілюзіям навколо успішності соціалістичного устрою. Слідом за ним на аудієнції у Сталіна встигли також побувати німецький письменник Ліон Фейхтвангер, британський футурист Герберт Веллс та багато інших.
Та найбільш злочинною виявилася діяльність Волтера Дюранті, очільник московського бюро газети The New York Times, який свідомо приховував Голодомор в Україні 1932 – 1933 років. Він буквально дезінформував світ, цинічно заперечуючи штучний голод та зводячи геноцид до "тимчасових труднощів". Дюранті фактично розв'язав руки сталінському режиму та став інформаційним щитом для Кремля.
У другій половині 20 століття Радянський Союз також мав цілу армію симпатиків серед західних інтелектуалів, письменників, викладачів та громадських діячів. Більшість із них не були напряму пов'язані з радянськими спецслужбами та навіть не отримували грошей від Москви. І саме це робило їх особливо цінними. Радянська пропаганда працювала найкраще тоді, коли її озвучували не радянські чиновники, а поважні західні мислителі, переконані у власній правоті.
Симона Де Бовуар та Жан-Поль Сартр у московському аеропорту Шереметьєво, 1962 рік / Фото ТАСС, AFP
Одним із найвідоміших прикладів став французький філософ Жан-Поль Сартр. Навіть коли на Заході вже накопичувалися свідчення про ГУЛАГ, політичні репресії та масові злочини сталінського режиму, значна частина лівих інтелектуалів продовжувала бачити в Радянському Союзі насамперед спробу побудувати справедливіше суспільство.
Серед симпатиків Москви в різні роки також були письменники Ромен Роллан, Ліон Фейхтвангер та низка інших впливових діячів європейського культурного середовища.
Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu
Те, що вони так любили, було не Радянським Союзом, яким він був насправді. Вони любили свою власну ідею Радянського Союзу. І багато хто з них, коли зрештою потрапляв туди, переживав глибоке розчарування.
Для покоління, яке пережило Першу та Другу світову, соціалізм часто виглядав привабливою альтернативою. При цьому не буквальне його втілення руками радянських функціонерів, а таке от утопічне уявлення про "країну Совєтів", що виникало в головах освічених західних спільнот.
Москва швидко зрозуміла цінність цього явища. Західний професор, який захоплювався радянською системою, був значно кориснішим за чергового дипломата з радянського посольства. Йому довіряли, його цитували, його запрошували на конференції та телеефіри. Його слова сприймалися як незалежна думка.
Після розпаду СРСР могло здатися, що ця історія залишилася в минулому. Радянський Союз зник із політичної мапи світу, але механізми поширення впливу нікуди не поділися. Ба більше, вони виявилися напрочуд живучими.
І якщо раніше Москва працювала через політичні клуби, друковану пресу та університетські кола, то у 21 столітті це місце поступово зайняли YouTube, TikTok, подкасти та соціальні мережі. Саме там сьогодні формується нове покоління західних симпатиків Кремля.
В сучасному світі інформаційна екосистема Кремля вже значно складніша. Вона не має єдиного центру, не завжди координується напряму з Москви й часто працює через людей, які самі не вважають себе частиною російської пропаганди.
Серед найвідоміших західних критиків політики США та НАТО можна знайти людей із дуже різними поглядами. Одні працюють в університетах, інші збирають мільйони переглядів на YouTube, треті будують політичну кар'єру на антисистемних настроях.
Серед найбільш відомих постатей – американський економіст Джеффрі Сакс та професор міжнародних відносин Чиказького університету Джон Міршаймер. Обидва протягом багатьох років критикували політику розширення НАТО та пояснювали російсько-українську війну насамперед помилками Заходу.
Важливо розуміти! Ні Сакс, ні Міршаймер не є російськими агентами й не позиціюють себе як прихильники Кремля. Проте частина їхніх аргументів щодо причин війни регулярно цитуються російськими державними медіа та збігаються з окремими тезами російських дипломатів про те, що саме Захід є головним винуватцем конфлікту.
Саме в цьому і полягає особливість сучасного інформаційного впливу. Для його ефективності не завжди потрібна пряма координація. Достатньо того, що впливовий експерт озвучує думку, яка підтверджує вже заведену картину світу для певної аудиторії.
Популярність цих наративів пояснюється не лише академічними титулами тих, хто їх просуває. Це закладене у просте й зрозуміле пояснення складних міжнародних криз. Якщо проблема полягає не в агресивній політиці Кремля, що розбудовувалася десятиліттями – від часів війн у Чечні та Грузії, а банально в помилках Вашингтона чи Брюсселя, світ знову стає більш логічним і передбачуваним.
На іншому кінці цього спектра перебувають блогери та політичні інфлюенсери. Одним із найвідоміших прикладів є американський коментатор Джексон Гінкл, який відкрито підтримує Росію, Китай та Іран, регулярно атакуючи західні уряди та інституції.
Добірка постів Джексона Гінгла в Х / Джерело INVED.eu
Втім, найбільш показовим є навіть не існування окремих популярних блогерів чи політичних спікерів. Значно важливішим є формування цілих інформаційних екосистем, де подібні погляди постійно підсилюють один одного. Дітмар Піхлер наголошує, що сучасні технології дозволяють швидко об'єднувати людей із різних країн навколо спільних антизахідних наративів.
Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu
Раніше для цього були потрібні партії, організації або політичні рухи. Сьогодні достатньо кількох популярних сторінок і алгоритму, який постійно рекомендує схожий контент.
Частина таких спільнот відкрито симпатизує авторитарним режимам по всьому світу. Інші використовують значно м'якшу риторику, але зрештою також приходять до схожих висновків щодо України, НАТО та західних демократій.
Особливо активно такі мережі почали зростати після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а пізніше – після війни в Секторі Гази та загострення ситуації на Близько
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 червня 2026
