«Я борюся за брата, бо в полоні це дає йому сили»
Дмитро Шайнога допомагав іншим тоді, коли самому було небезпечно залишатися в окупованому Токмаку. Носив воду літнім людям, шукав ліки, передавав необхідне тим, хто цього потребував найбільше.
У жовтні 2022 року Дмитра затримали російські військові, і після цього майже півтора року його рідні нічого не знали про його долю. Лише у 2024 році родина випадково дізналася, що він живий. Суд РФ виніс вирок — 12 років колонії суворого режиму за «шпигунство».
«Окупація Токмаку, де жив мій двоюрідний брат, відбулася дуже стрімко. Він одразу зайнявся волонтерством. Я не можу сказати напевно, що саме з ним відбувалося після окупації, але точно знаю, що він одразу почав допомагати людям. У Токмаку тоді не було ані води, ані електрики — взагалі нічого. І він просто не міг залишитися осторонь. Якщо десь привозили воду, він допомагав, особливо літнім людям, — донести її додому, перенести ці баклажки, купити і принести хліб. Ліків теж катастрофічно не вистачало, і він намагався їх діставати. Пам’ятаю, як він писав мені: “Іра, треба такі-то ліки”, і сам шукав можливості, як передати це людям або як дістати щось необхідне».
«До жовтня 2022 року ми спілкувалися дуже рідко. Він іноді телефонував або писав короткі повідомлення — щось на кшталт: “Іра, +, я на місці, живий, все добре”. Я розуміла, що йому дуже складно навіть просто пересуватися містом — у будь-який момент могли забрати просто з вулиці, без пояснень. Його схопили 10 жовтня 2022 року. Це вже зі слів людей, які потім розповідали моїй мамі. Він перестав виходити на зв’язок, не приходив до неї, а одного дня прийшли знайомі, які сказали, що бачили, як Діму забрали військові. Спочатку було важко в це повірити, але коли це підтвердили ще раз, його мама пішла до поліції. І там їй сказали, що його затримали за підозрою в тероризмі. Для моєї тітки це був шок — одразу сльози, паніка… Ми взагалі не розуміли, як таке може бути».
«Мій брат дуже добрий. І це не просто слово. Я це відчувала завжди. Коли в мене з’явилася дитина, він постійно приходив допомагати, няньчився. Хоча між нами велика різниця у віці, він сам приходив, проводив час з дитиною, допомагав, і для мене це дуже багато значило. У дорослому віці ми були більше як друзі. У нас були теплі, поважні стосунки. Я рано поїхала, ще у 20 років, але коли приїжджала до батьків, ми обов’язково зустрічалися. Він розповідав мені про своє життя, про досягнення, про труднощі, і я завжди його підтримувала. Ще до повномасштабної війни він не поїхав з Токмаку через те, що там перебували його діти, бабуся, мама, і він не хотів їх залишати».
«Ми зрозуміли це, коли передали записку від нього, — по списку ліків було ясно. Його привозили додому, щоб забрати документи. На голові в нього був чорний пакет. Він був дуже побитий. Діма звернувся до мами і попросив віддати документи, а росіяни пояснили, що його треба везти далі — на слідчі дії. Це було 1 листопада 2022 року. Після цього — тиша. Протягом усього 2022 року і в 2023-му ми не мали жодної інформації. У березні 2024-го ми випадково дізналися, що він живий. Моя молодша сестра отримала коротке повідомлення в телефоні — там були лише його ім’я, прізвище і місце утримання. І ще фраза: “Думали, що він не буде жити, але він вижив”. Для нас це був шок і водночас надія — ми зрозуміли, що про нього хтось знає».
«27 червня 2024 року ми отримали офіційне підтвердження від російської сторони, що його взяли під варту і він перебуває в Криму. Згодом відбувся суд, і Діма отримав 12 років суворого режиму за 276-ю статтею КК РФ — шпигунство. Брату дуже важко в полоні. Він людина з інвалідністю, колись, ще до війни, сталася автотроща, і він дуже постраждав. А в полоні він важко захворів на відкриту форму туберкульозу. Я не знаю, як зараз оцінювати його стан, але розумію, що для нього дуже важливо знати, що ми його чекаємо. Колись був момент, коли він дізнався, що ми про нього пам’ятаємо, що шукаємо його, — і він тоді дуже емоційно це пережив. Казав: “Боже, мене не забули”. І я думаю, що саме це його тримає — усвідомлення, що він не один, що на нього чекають, а ми тримаємося за думку, що він повернеться. Це єдине, що дає сили не зупинятися».
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, про цивільних полонених нічого не говорили — це була катастрофа, їх просто не чули. Ми почали виходити на акції — брали прапори і стояли. Спочатку кожну неділю, потім трохи рідше, але це тривало місяцями. Я думаю, що держава просто не була готова до цього. А після повномасштабного вторгнення це стало масовою проблемою, яку вже неможливо було ігнорувати. Тому зараз для мене важливо говорити про це — щоб цивільних полонених бачили, чули, і розуміли, що їх потрібно повертати».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 квітня 2026
