Секс, брехня та автомобільні аварії: як фільм “Автокатастрофа” Девіда Кроненберга прогнозував сучасність

07.10.2026, 22:02 1news.com.ua

Молодий кинопродюсер, який дивом вижив після тяжкої автомобільної аварії, знайомиться з дивакуватою компанією людей, одержимих автотрощами, що викликають у них еротичне збудження. Разом із дружиною він поступово поринає у світ, де понівечені машини, шрами, ризик та близькість смерті стають частиною сексуального життя. Ось короткий синопсис цього химерного, холодного, відверто скандального, а подекуди навіть зухвалого фільму. І водночас майже гіпнотично привабливого.

Головного героя «Автокатастрофи» (як і роману, за яким знято фільм) звуть так само, як автора: Джеймс Баллард. Це його альтер его, літературний двійник, а наскільки цей герой близький своєму творцеві, нехай кожен читач і глядач вирішують, як то кажуть, у міру власної розбещеності. Сам автор, до речі, прийняв фільм беззастережно.

Наприкінці 1960-х Балларду близько сорока. Він удівець, сам виховує трьох дітей і живе в тихому передмісті Лондона. Кілька років тому його дружина померла від пневмонії, що розвивалася блискавично. Мері Баллард було лише 34, і її смерть глибоко вразила письменника. Цей досвід багато в чому визначив появу «Виставки жорстокості» (1970) — експериментальної збірки оповідань, написаної як гарячковий потік образів, де переплітаються секс, технології, масова культура, політичне насильство і смерть. Саме тут один із головних британських фантастів «нової хвилі» остаточно перетворюється на того Джеймса Балларда, якого ми знаємо сьогодні.

Наступним кроком стає «Автокатастрофа» (1973) — один із найрадикальніших романів XX століття. Баллард писав його цілком буденно: спочатку відвозив дітей до школи, потім близько пів на десяту сідав за письмовий стіл і працював до обіду. Щоправда, інколи починав робочий день із великої склянки віскі — за його словами, це допомагало бодай на якийсь час відволіктися від домашнього клопоту. Важко уявити людину, менш схожу на головного героя «Автокатастрофи».

І так само сьогодні важко повірити, що цей доволі стриманий за сучасними мірками фільм свого часу спричинив такий скандал, що британський кінокритик Александер Вокер назвав його «чимось поза межами розбещеності».

Так, у «Автокатастрофі» чимало сексу, зокрема й одностатевого, але без того натуралізму, до якого ми давно звикли навіть у престижних серіалах. Самі аварії та їхні наслідки Кроненберг теж показує без зайвих кривавих подробиць — і це при тому, що в «Фарго», з яким «Автокатастрофа» змагалася в конкурсі Канн-1996, одного з героїв запхали до подрібнювача деревини. До слова, Джоела Коена нагородили за режисуру, а для Кроненберга журі заснувало спеціальну нагороду «За мужність, сміливість і зухвалість».

Але якщо герої «Фарго» живуть і помирають у звичній для нас системі моральних координат, коли добро і зло все ще легко розпізнати, то Кроненберг узагалі не засуджує своїх персонажів. Ба більше, він пропонує глядачеві подивитися на все це очима людей, яких у звичайному житті той без вагань назвав би «хворими виродками».

Ще до того, як засісти за роман, Баллард влаштував виставку розбитих автомобілів і спостерігав, як на неї реагують відвідувачі. Понівечені машини викликали в людей агресію, збудження й дивне бажання пошкодити їх ще більше. Для Балларда це стало ще одним доказом того, що насильство, сексуальність і технології переплетені значно тісніше, ніж ми звикли вважати.

Є ще один важливий момент. Коли тридцять років тому фільм з’явився у нас на відеокасетах, машин на вулицях було незрівнянно менше. А сьогодні майже в кожного є близький або знайомий, хто постраждав у ДТП, тому задум Кроненберга відчувається значно гостріше. Ми надто добре знаємо, що аварія — це не лише біль, кров, переломи й ризик смерті. Це ще й лікарняні коридори, нескінченна тяганина з довідками, місяці, викреслені з життя, великі витрати й борги. І ще принизливе повернення до буденності, коли замість власного авто доводиться шкутильгати на милицях до маршрутки.

І весь цей кошмар — біль, безпорадність, лікарні, борги, милиці — Кроненберг пропонує побачити як джерело сексуального збудження. Побачили?

Та через тридцять років за всією цією психопатологічною еротикою, що вивертає навиворіт глянцеву естетику споживання, дедалі виразніше проступає філософська глибина — і саме тому сьогодні фільм здається навіть актуальнішим, ніж 1996 року.

Уже в романі звучить пророча думка: технології не лише допомагають нам отримувати те, чого ми хочемо, а й породжують нові бажання, яких у нас просто не було б без нових технологій. А коли звичних насолод уже не вистачає, техніка перестає бути просто інструментом і стає продовженням людського тіла.

Сам Баллард називав «Автокатастрофу» романом про «несвідомий шлюб людської уяви й технології» — союз, що змінює не лише наші фантазії та страхи, а й самі межі того, що ми вважаємо нормальним. В одному з інтерв’ю він звів цю думку до формули:

Sex × technology = the future

У передмові до французького видання «Автокатастрофи» Баллард прямо запитує: чи не відкривають сучасні технології перед людиною нових шляхів до власної психопатології? І як зміняться наші бажання, коли технології стануть для нас такими ж природними, як власне тіло?

Кожна нова технологія стає для людини своєрідним випробуванням: вона виявляє в нас і добре, і погане, що раніше просто не мало нагоди проявитися. І книжка, і фільм ставлять одне запитання: що ще ми відкриємо в собі, коли звичні технології дадуть нам досвід, якого раніше не існувало?