Я гадаю, що світ знає, як росіяни вбивають українців

07.10.2026, 18:56 33kanal.com

Хоча реагує байдуже. Усі вже майже забули про Маріуполь. Адже саме там росіяни наочно продемонстрували всі свої здібності вбивати. Спробували на живих людях.Там, у Маріуполі, особисто я, перетворилася на отупілу тварину. У мене там збереглися лише базові потреби.Це сталося з вини російських окупантів. І найстрашніше, що їм для цього знадобилося лише три тижні.Вони вбивали Маріуполь у різний спосіб: бомбили з літаків, обстрілювали з артилерії, били з корабельних гармат. Принижували мешканців відсутністю води, їжі, ліків, інформації. Не давали нам спати. Закрили нас усередині підвалів, посадили між картонними стінами і обстрілювали цілодобово. Вбивали, якщо ми намагалися залишити мишоловку.Вони поступово знищували всередині нас людей. Ще до фізичної смерті вони вбивали нас ментально.Я перетворилася на тремтячу мишу.Спочатку я боялася звуків, потім тиші. Божеволіла від жаху, коли мені потрібно було виходити з підвалу і просто йти вулицею. Вигуляти собаку, наприклад. Або відвідати когось, щоб дізнатися жива людина чи ні?Я йшла від одної багатоповерхівки до іншої і розуміла, що мене зараз уб’ють. Фізично відчувала. Шкірою. Мені здавалося, ніби по моєї спині проводять крижаною бурулькою.Я нікуди не ходила сама, я завжди була з кимось. Поки йшли, про щось говорили і навіть усміхалися. Але завжди було відчуття загнаності. Наче ти дика тварина і на тебе полюють.Я вже потiм зрозуміла, що мої зміни були страшними. Їх ніхто не помічав. Тому що всі мінялися так само, як і я. Від колишніх людей майже нічого не залишалося.Були лише інстинкти. Найголовніший інстинкт – самозбереження. Він виявився дуже сильним. Я хотіла вижити.Причому, я не розглядала довге життя. Я хотіла прожити деякий час. Півгодини, годину, десять хвилин, прокинутися вранці, дійти живою до сходів будинку.Я знала, що мене вб’ють, але хотіла, щоб це було не сьогодні. І я чіплялася за кожну хвилину життя.Самотність, навіть якщо поряд тридцять чоловік. Я чітко розуміла, що я одна. І всі, хто поруч, теж залишаться віч-на-віч зі смертю. На допомогу прийдуть лише найближчі. Якщо виживуть.Насправді всередині мене залишилося дуже мало почуттів.Першим пішло почуття гидливості.Я їла з однієї тарілки з незнайомими людьми, пила з однієї чашки з сусідами сусідів і мене абсолютно не хвилювало, що я моюся крижаною водою з брудного снігу, призначеної для того, щоб змити унітаз. По суті я краду цю воду. Вона була не для миття.Потім пішов інтерес. Два останні дні перед тим, як вирватися з Маріуполя, мене не цікавили новини. Навіть не тому, що вони завжди були поганими. Навіщо дізнаватися новини, якщо за годину тебе не буде?А потім прийшла байдужість. Мені байдуже, що буде далі. Головне, щоби ЦЕ закінчилося.В останній день, перед втечею з Маріуполя, я сиділа і тупо чекала на смерть. Я більше ні про що не мріяла, ні на що не сподівалася, ні чому не вірила. Я отупіла.Мені казали: “Ти така спокійна. Ти молодець. Ти тримаєшся”Я не трималася. Я просто мовчала і погано розуміла що відбувається навколо. Це був тупий розпач. Коли вже ти не ти. А лише оболонка.Мені знадобилося багато часу, щоб повернути себе. І я досі не впевнена, що це, насправді, я.Я думаю вам знайоме це фото. Те, що залишилося від багатоповерхівки з вулиці Ламізова. Це фото як символ російської війни. Символ того, що росіяни залишають там, куди приповзають зі своїм “русским миром”.