50-ліття Української Гельсінської групи. Вони боролися проти режиму СРСР, за яким сумує Путін
50 років тому, коли Радянський Союз здавався непохитною імперією, група українських інтелектуалів відкрито кинула виклик тоталітарній системі. 9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група (УГГ) – об’єднання правозахисників, які вимагали дотримання прав людини та національних прав українців.
За свою позицію вони платили свободою, здоров’ям, а дехто і життям. Арешти, табори, заслання та постійний тиск КДБ не змусили їх відмовитися від боротьби.
Радянський Союз, розпад якого очільник РФ Володимир Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою» XX століття, не зміг зламати прагнення українців до свободи. Сьогодні глава Кремля, який неодноразово висловлював жаль за втратою радянської імперії, намагається силою підкорити незалежну Україну. З огляду і на це спадщина Української Гельсінської групи набуває особливого значення.
Українська Гельсінська група (УГГ)
Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група, УГГ) – перша легальна українська правозахисна організація, заснована 9 листопада 1976 року в Києві під орудою Миколи Руденка та за участю 10 дисидентів (зокрема Левка Лук'яненка, Петра Григоренка, Олекси Тихого). Засновники УГГ хотіли фіксувати порушення прав людини та національних прав в УРСР і легітимізувати правозахисну діяльність через Прикінцевий акт Гельсінських угод (очільник СРСР Брежнєв підписав актразом із лідерами інших 34 держав 1 серпня 1975 року в Гельсінкі) та апелювати до міжнародної спільноти. Радянський тоталітарний режим піддав членів УГГ жорстоким репресіям. Із 41-го члена УГГ 39 покарали сумарним терміном понад 550 років ув'язнення й заслання. Четверо з них (Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко) загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник наклав на себе руки під загрозою арешту. Та УГГ не припинила існування й у 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка склала ідеологічне та організаційне підґрунтя для відновлення державної незалежності України.
«Українська Гельсінська група прагнула визволення України від колоніального панування й уявляла об’єднану Європу, в якій Україна могла б реалізувати свої національні та демократичні прагнення. Правозахисну діяльність її члени поєднували з підтримкою національного суверенітету України», – зазначає Орест Дейчаківський, американський експерт із зовнішньої політики, який понад 35 років працював у Гельсінській комісії США, зосереджуючись, зокрема, на Україні та питаннях прав людини в СРСР.
Орест Дейчаківський
«УГГ викривала численні злочини радянського комуністичного режиму в Україні. Її члени засуджували русифікацію, яка на той час була особливо інтенсивною», – зауважує він у своїй статті, опублікованій на сайті видання The Ukrainian Weekly. І наголошує:
«Українська Гельсінська група перевела національно-визвольну боротьбу України у площину універсальних прав людини. Її члени заклали правове й моральне підґрунтя незалежності України».
«Трагічно, але через 50 років після створення Української Гельсінської групи та через 35 років після відновлення незалежності українці знову стикаються з грубими й безперервними порушеннями Росією десяти основоположних принципів, закріплених у Гельсінському заключному акті», – констатує Орест Дейчаківський.
Усі 10 членів-засновників Української Гельсінської групи: Микола Руденко (голова), Олесь Бердник, Петро Григоренко, Ніна Строката, Оксана Мешко, Левко Лук'яненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Іван Кандиба, Олекса Тихий
Про значення Українсько Гельсінської групи в українській історії, про її роль у боротьбі за незалежність України, в контексті і нинішньої російсько-української війни, Радіо Свобода поговорило з Олександром Павліченком, виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), яка була створена в 2004 році й об’єднує понад 20 організацій. УГСПЛ є продовжувачем традицій та діяльності Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, більш відомої як Українська Гельсінська група (УГГ).
Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ)
– Як ви оцінюєте внесок УГГ, яка в липні 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінську спілку (УГС), у відновлення незалежності України?
– Українська Гельсінська група була передовсім правозахисною, на відміну від попередників – тих самих повстанських рухів, Української повстанської армії, шістдесятників, які були більше орієнтовані на національно-визвольну позицію в своїй діяльності – протистояння з тією владою, яка була на той час у Радянському Союзі й Україні.
Українська Гельсінська група поєднувала два виміри – правозахисний та національно-визвольний. Останній був навіть закріплений в її статутних документах, про що свідчать, наприклад, її перші опубліковані матеріали.
Її «Інформаційні бюлетені» були зосереджені на оцінці тогочасної ситуації в країні, передовсім щодо становища політв'язнів, серед яких було дуже багато тих, кого засудили за національно-визвольну діяльність.
«Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод». Діаспорне видання 1981 року, що об’єднує п’ять інформаційних бюлетенів Української Гельсінської групи за 1978–1980 роки
Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод ставила собі за мету знайомити українську та світову громадськість із фактами порушення національних прав українських громадян, як це було записано першим завданням.
Саме формулювання «національні права українських громадян» свідчило, що акцент був зроблений на національних правах українців, разом з тим в іншому пункті визначалось, що група моніторитиме національні права представників інших народів, що населяють Україну.
Йшлося і про рівність прав, але водночас і про те, що ці права існують у такому національно-визвольному вимірі.
І якщо говорити про результат – розпад Радянського Союзу й формування незалежних держав на його теренах, зокрема України як незалежної держави, – то цей вектор національно-визвольного руху простежувався від національних рухів, які зародилися ще у 1930–1940-х роках, пройшли через Другу світову війну і, власне, через шістдесятництво. І такий вектор був сформульований також у програмних, статутних і моніторингових документах Української Гельсінської групи.
Це вектор, який допоміг сформувати і навіть до певної міри, я б сказав, згуртувати національну еліту наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.
Це дало змогу сформувати нових лідерів, які вийшли з цієї структури, якими були В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович… Із тих, хто не дожив, – Валерій Марченко, Василь Стус, які мали би бути блискучими політичними лідерами….
Дисиденти і колишні політв'язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, 1989 рік
Ті, хто не пішов у політику, – тут є один нюанс: ця спільнота була, скажімо так, інтелігентського спрямування. І багато хто з її представників не став на шлях політичного будівництва держави.
Це була одна з особливостей України, на відміну від тієї ж Польщі, де «Солідарність» мала дуже потужну підтримку й водночас ґрунтовну організаційну структуру. Завдяки цьому вона змогла навіть впливати на трансформування політичного ландшафту в державі.
В Україні це було радше формуванням стандарту, який потім допомагав входити в політичне життя представникам, які, зокрема, пройшли через Українську Гельсінську групу, що в липні 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінську спілку (УГС).
Самвидавча газета «Центральна Рада» (позаструктурне видання Української Гельсінської спілки), 1990 рік
– УГГ боролася проти тоталітарної політики Радянського Союзу, який не допускав реалізації права українців на власну державність і політичну свободу, переслідував національні рухи. А нині Путін у війні з Україною ставить під сумнів українську державність, заявляє, що росіяни й українці – «один народ». На окупованих територіях забороняють усе, що має стосунок до української ідентичності.
Наскільки виправдано говорити, що члени УГГ добре розуміли екзистенційну загрозу, яка йшла від Москви?
– Члени Української Гельсінської спілки були, як на мене, не просто сміливими людьми.
Це були ті, хто жертвував собою, своєю кар'єрою, своїм спокійним, мирним життям, яке могло в них бути за тих умов, якби вони просто відмовилися від участі в цій групі та від цієї діяльності. Вони могли б спокійно прожити й навіть бути десь успішними.
Маємо випадок із Олесем Бердником, який у 1984 році опублікував своє зречення, «покаяння», тобто фактично зазнав примусу. Така практика примусу існувала, а спецслужби Радянського Союзу здійснювали тотальний контроль.
Це була абсолютно звична, усталена на той час практика – навіть у 1970–1980-х роках. Загроза від Москви була справді реальною, тому що Україна тоді перебувала в лещатах повного інформаційного тиску.
В Україні тоді не було ані іноземних дипломатів, ані іноземних журналістів, ані незалежних представників міжнародних організацій, які могли б отримувати, скажімо, первинну інформацію про те, що насправді відбувається, яким є життя і якою є ситуація з правами людини. На цьому наголошувала Українська Гельсінська група, посилаючись на Гельсінські угоди, підписані у 1975 році.
І, власне, було чітке розуміння того, звідки йде те зло і де корінь тиску на Україну. Українська Гельсінська група наголошувала на національному характері прав українських громадян. Незалежність була однією з таких наріжних свобод.
Представники УГГ говорили про те, що законодавство Радянського Союзу передбачало право нації на самовизначення, але політика тогочасної держави не дозволяла порушувати питання про таке самовизначення, хоча цим самим порушувалися закони самого Радянського Союзу.
Тому тих, хто порушував це питання, оголошували «антисовєтчиками», «антирадянщиками». Вони зазнавали переслідувань і тиску, ставали політв'язнями.
Світлини Оксани Мешко з кримінального провадження, 1980 рік
Члени УГГ наголошували на цьому, а також на необхідності виконання закріпл
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 листопада 2026
