"Має служити людству, а не владі небагатьох": Папа Римський про штучний інтелект
У 135-ту річницю «Rerum novarum» Папа у своїй першій енцикліці «Magnifica humanitas» розповів про соціальну доктрину Церкви в епоху штучного інтелекту, закликаючи зберегти «величне людство», в якому живе Бог, підтримуючи істину, гідність праці, соціальну справедливість і мир. Як інформують Економічні новини, про це повідомляє Vatican News.
«Величне людство, створене Богом, сьогодні стоїть перед вирішальним вибором: звести нову Вавилонську вежу чи збудувати місто, де Бог і людство мешкають разом». Ці слова з початку першої енцикліки Лева XIV Magnifica humanitas «про захист людської особи в епоху штучного інтелекту» узагальнюють її основні мотиви та мету. Документ, опублікований у понеділок, 25 травня 2026 р., Папа підписав 15 травня, у 135-ту річницю проголошення енцикліки Rerum novarum Лева XIII. Папа Превост перейняв спадщину від свого попередника, написавши соціальну енцикліку, яка торкається одного з головних викликів сучасності: штучного інтелекту.
Відправною точкою Magnifica humanitas, що складається з п’яти розділів, а також вступу та висновку, є переконання, що технологія не є «силою, яка протистоїть людині» (4), ані «злом сама в собі» (9). Проте вона «не є нейтральною, бо набуває обличчя тих, хто її розробляє, фінансує, регулює та використовує». Звідси заклик Папи «залишатися людяними», дотримуючись логіки відважної співвідповідальності, субсидіарності, сопричастя, щоб «світ міг розпізнати… у серці людини місце, де Бог бажає мешкати» (16).
Соціальна доктрина Церкви – богослов’я сопричастяУ першому розділі, що має назву «Динамічна думка, вірна Євангелію», розглядається соціальна доктрина Церкви (СДЦ) у сучасному магістеріумі та у документах Другого Ватиканського Собору, підкреслюючи її «динамічний характер» (17). Будучи далекою від того, щоб бути «довідником принципів і норм, які слід застосовувати», СДЦ є скоріше «шляхом спільнотного розпізнання», богослов’ям сопричастя в історії» (27), яке спрямовує трактування подій у світлі Євангелія. Лев XIV згадує думки своїх попередників: від Пія XII – першого, хто вжив поняття «Соціальна доктрина Церкви» в Апостольському напоумленні Menti nostrae 1950 року – до Папи Франциска, природно включаючи Rerum novarum 1891 року, яку визнано «поворотним моментом у розвитку соціального вчення» (30). В своїх відповідних епохах, кожен Наступник святого Петра «висвітлював різні аспекти єдиної спадщини: гідність людини, цінність праці, універсальне призначення благ, солідарність і субсидіарність, піклування про творіння, центральне значення миру та братерства» (45).
Захист людської гідності: людина не є ресурсом для експлуатаціїУ другому розділі Лев XIV перелічує основи та принципи соціальної доктрини Церкви: серед перших він називає гідність людини, створеної на Божі образ і подобу. Про це необхідно пам’ятати, оскільки «тиск нових ідеологій та певних дуже потужних інтересів» може звести людину до «ресурсу, який можна використовувати та експлуатувати», або до «того, що вона створює чи виробляє» (51). Навпаки, «фундаментальна гідність кожної людини не набувається і не заслуговується, вона також не потребує того, щоб її доводити» (53). Другим фундаментом СДЦ є непорушність прав людини, серед яких першим є право на життя «від зачаття до його природного завершення»: у цьому контексті Лев XIV визначає штучне переривання вагітності, вбивство невинних та евтаназію як «серйозні неправомірні вчинки» (55). Третім фундаментом є визнання прав меншин. Святіший Отець також звертає увагу на права жінок, вимагаючи «конкретних рішень» у законодавстві, на роботі, в освіті, у соціальній та політичній відповідальності, щоб їх справді чули та цінували (57).
Щодо принципів соціальної доктрини Церкви, Лев XIV виокремлює п’ять: першим є загальне благо, «соціальна форма гідності, визнана за кожним» (59). Щодо одного пункту Папа є особливо категоричним: «Сприяння загальному благу ніколи не може бути відокремлене від поваги до права народів на існування, на збереження своєї ідентичності та на можливість зробити своєю самобутністю внесок у сім’ю народів». Отже, «будь-яка спроба чи задум знищити або підкорити націю є тяжко аморальним і тому неприйнятним» (64).
Другий принцип стосується загального призначення благ: тут та в інших розділах енцикліки Лев XIV наголошує на необхідності того, щоб знання та технології не зосереджувалися в руках небагатьох, поглиблюючи розрив між тими, хто включений у цифрову революцію, та тими, хто від неї відсторонений (67). Звідси випливають третій і четвертий принципи, а саме субсидіарність (68) – яка вимагає подолання патерналізму та асистенціалізму на користь спільної відповідальності – та солідарність (73), «принцип і чеснота», що протистоїть байдужості та враховує інтереси народів і майбутніх поколінь.
П’ятий принцип СДС, на який вказує Папа, – це соціальна справедливість: у цифрову епоху вона має гарантувати всім рівний доступ до можливостей, захищати найуразливіших, протидіяти ненависті та дезінформації, піддавати громадському контролю використання даних і технологій, «щоб критерієм був не лише прибуток, а гідність кожної людини та благо народів» (80). «Вирішальним випробуванням» у цій сфері, як зазначає Лев XIV, є мігранти, біженці та переміщені особи: те, як суспільство ставиться до них, демонструє, «чи ідея справедливості керується страхом, чи братерством». Звідси випливає заклик як до збереження «права на надію» тих, хто змушений виїжджати, гарантуючи їм безпечні та легальні шляхи, гідне прийняття та інтеграцію, так і до підтримки «права залишитися» кожному на своїй землі в мирі та безпеці, усуваючи «глибинні причини» міграції (81).
Ці п’ять принципів Папа адресує не тільки суспільству, а й Церкві, яку закликає до «іспиту сумління»: Святіший Отець закликає «очистити церковні взаємини та структури від тих викривлень, що породжують нерівність, непрозорість та зловживання владою». Йдеться про заохочення дослухатися до «жертв духовних, економічних, інституційних, сексуальних зловживань, зловживань владою та сумлінням», оскільки це «є невід’ємною частиною шляху справедливості, що включає визнання шкоди, справедливе відшкодування та запобігання» (89).
Третій розділ – «Техніка та домінування. Велич людської особи перед обіцянками ШІ» – заглиблюється в суть теми штучного інтелекту. Лев XIV застерігає від «технократичної парадигми», яку вже засуджував Папа Франциск, згідно з якою кожен вибір визначається виключно параметрами ефективності та прибутку (92). Навпаки, найпотужніша технологія не обов’язково є найкращою: ШІ може імітувати та симулювати людину, але не володіє моральною свідомістю, емпатією, емоційними здібностями, здатністю до стосунків та духовними якостями. Тому до ШІ слід підходити тверезо та пильно, зберігаючи ясність щодо відповідальності та підзвітності на всіх його етапах розвитку (accountability) й роблячи ставку на відповідні політичні та правові рамки, незалежний нагляд та вишкіл користувачів. Насамперед потрібен етичний кодекс, що відповідає критеріям спільно визнаної соціальної справедливості, бо «немає потреби в більш моральному ШІ, якщо цю мораль визначить невелика група людей» (107). Не можна також не згадати про вплив нових технологій на довкілля, адже вони потребують великої кількості енергії та води, що впливає на викиди вуглекислого газу та завдає шкоди створінню (101).
ШІ потрібно роззброїти, як наполягає Лев XIV, щоб вивести його з логіки військової, економічної та когнітивної конкуренції; щоб зруйнувати прирівнювання технічної потужності до права на владу; щоб вирвати його з-під контролю монополій і не дати йому запанувати над людством. Це завдання є етичним, технічним та екологічним, оскільки ШІ «вже є середовищем, в яке ми занурені, і силою, з якою ми мусимо рахуватися» (110). Значний простір присвячено критиці трансгуманізму та постгуманізму, які тлумачать прогрес як подолання людських обмежень. Натомість обмеження не є вадою, яку слід усунути, а складовою частиною особи, оскільки «людина розквітає не попри обмеження, а часто завдяки ним» (118), визнаючи у крихкості та скінченності місця, де дозрівають стосунки, піклування та відкритість на Бога й на іншого.
Ставки високі: розвивати техніку, усуваючи людські обмеження, означає, по суті, привести до регресу серця. Адже людство, величне і водночас поранене, «не повинно бути замінене чи перевершене». Технологія може полегшити його страждання і відкрити йому нові можливості, але не повинна заперечувати те, що є йому притаманним: «здатність до стосунків і любові» (126). Перед обличчям штучного інтелекту справжня альтернатива полягає не у виборі між ентузіазмом і страхом, а між двома способами побудови прогресу: на служінні людині та народам або логіці могутності (129). Цей вибір стосується всіх: побудова Вавилону чи Єрусалиму, двох «міст» людини та Бога, про які згадував також святий Августин (130), починається з кожного з нас.
У четвертому розділі «Збереження людського в умовах трансформації. Істина, праця, свобода» енцикліка розглядає істину як спільне благо та невід’ємний елемент демократії. У цифровому середовищі істина має втілюватися в «екології комунікації», щоб культура, породжена інтернетом, не стала інструментом «уніфікації та домінування», а ставала простором для дозрівання «внутрішньої свободи та критичного мислення» (136–137). Папа вказує на деякі інструменти: прозорість у логіці відбору контенту, захист персональних даних, серйозну журналістику, засновану на аргументації та перевірці, нове усвідомлення щодо «правильного та критичного» використання штучного інтелекту, інтеграцію знань. Прозора та чесна комунікація вимагається також від Церкви, особливо у випадках несправедливості та зловживань. Центральним у енцикліці є заклик до оновленого освітнього союзу, щоб у молоді не згасало «бажання ставити запитання» з-за досконалих машин, через які людське мислення може здаватися непотрібним (140). «Ми повинні навчитися постити від ШІ» – підкреслює Лев XIV, усуваючи нерівності в доступі до освіти та роблячи ставку на школу як місце, де вчаться «шукати та любити істину» і де навчають тог
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 жовтня 2026
