“Не дочекаються!” Історія Ігоря Лапіна, старости прифронтового Інгульця
1 березня 2022 року Ігор Лапін дістав кулю в голову, коли кинувся рятувати пораненого побратима під час бою за Херсон. Понад сто днів тероборонець провів у лікарні, пережив російську окупацію, переховувався від загарбників. А після звільнення правобережжя Херсонщини на прохання односельців став старостою рідного Інгульця. Відтоді його щоденна робота – допомагати людям триматися у селі, яке живе під постійною загрозою російських обстрілів і дронових атак.Виїхати в безпечніше місце він міг би. Та щоразу, коли заходить про це мова, відповідає: “Не дочекаються! Я людей не залишу!”Ворожий удар спалив батьківську хату, а будинок, де подружжя Лапіних мешкало донедавна, після влучання дрона став непридатним для життя. Та навіть у таких обставинах Ігор Лапін передусім думає про те, що ще треба зробити для села і його мешканців. Для багатьох він -— людина, до якої звертаються за останньою надією.Спогадами про оборону Херсона, важке поранення, полювання окупантів, і думками про те, як важливо залишатися на своїй землі, ділиться Ігор Володимирович Лапін, очільник Інгулецького старостинського округу.Спорт, робота і чотири коровиІгор Лапін народився в Білорусі. Коли хлопчикові було два роки, батьки переїхали в Україну, на Херсонщину. Спочатку родина жила в Зарічному, а згодом оселилася в сусідньому Інгульці. Тут і минула більша частина його життя.У юності Ігор захопився веслуванням на байдарках і каное. Згодом їздив на змагання по всьому радянському союзу, став кандидатом у майстри спорту. Спорт навчив його дисципліни, витривалості й роботи в команді.З майбутньою дружиною Тетяною його теж об’єднало веслування. Неймовірно, але дівчина з його села, яка жила через три хати, також займалася цим спортом і здобула звання кандидатки в майстри спорту. Так спільне захоплення стало початком їхньої історії.До служби в армії Ігор устиг закінчити Херсонське профтехучилище № 5, де здобув професію електромонтера. Згодом працював оператором машинного доїння, а потім – сільським електриком. Перед повномасштабним вторгненням мав роботу у сільській раді.Разом із дружиною Тетяною подружжя займалося тваринництвом. Тримали чотири корови, виробляли молочну продукцію й возили її продавати до Херсона.У Лапіних двоє синів. Старший Олександр працює патрульним поліцейським у Херсоні. Молодший, Данило, закінчив сільськогосподарський інститут, потім Харківський авіаційний інститут, а в 23 роки добровільно пішов на військову службу. У родині підростають дві онучки — семирічна Дашуня та тримісячна Сашуня. До великої війни родинне життя складалося з роботи, господарства, турбот про дітей. Ніхто не міг знати, наскільки важливими стануть ці звичайні речі.ВибірІгор пам’ятає, як почався для нього ранок 24 лютого 2022 року. Приблизно о пів на п’яту зателефонував знайомий прикордонник, який служив на Чонгарі.“Дядько Ігор, робіть щось! Війна почалася”.Удома тоді була онучка Даша. Дитину потрібно було негайно вивозити в безпечніше місце. Ігор повіз дружину, онуку та сина Данила до Олександрівки, де тоді було безпечніше. Він пам’ятає, як дорогою в Станіславі забирали родичів і довго стояли в черзі за пальним. Але коли Ігор привіз рідних до родичів, дружина й син одразу сказали, що повертаються з ним додому.В Інгульці вони почали облаштовувати бомбосховище. До села прибували сім’ї з дітьми з лівобережжя, яке ворог швидко окупував. Люди шукали місце, де можна було перечекати перші дні. Тоді всі сподівалися, що це ненадовго: спочатку тиждень, потім два, місяць…Ще в перший день війни Ігор увімкнув телевізор, почув промову путіна й остаточно вирішив іти до військкомату. Ще у 2018 році він записався до територіальної оборони та проходив спеціальне навчання. Тож знав, що робити.Тетяна відмовляла чоловіка. Розуміла, на яку небезпеку він себе наражає. Але Ігор уже ухвалив рішення. Спочатку він вирушив до Херсона, а звідти дістався до Білозерки. Потім їх направили до Городнього Велетня, де зібрали добровольців з усього Білозерського району. Їх було близько сотні, та привезли лише тридцять автоматів на всіх.“Сказали брати зброю тим, хто служив в АТО. Я теж узяв. А потім наказали здати автомати й швидко розходитися. Над нами літали вертольоти. Нас могли просто розстріляти”.Втім, Ігор не зупинився — вирушив до Олександрівки. Там зібралася невелика група з п’ятнадцяти чоловіків, які все таки вирішили їхати до Херсона. Дорогою вони забирали інших добровольців в Станіславі. І Лапін запам’ятав одну жінку, яка підійшла до чоловіків і тихо сказала:“Я буду за вас молитися”.У Херсоні добровольцям швидко видали автомати, по два магазини та гранату кожному. Спочатку вони перебували на території хлібозаводу № 2, а потім їх перевели до інтернату. Там п’ять днів тримали варту по периметру та на поверхах. Хтось мав військову форму, хтось залишався в цивільному одязі. Вони не були однаково підготовленими, але розуміли, навіщо прийшли.Тим часом старший син Лапіна, патрульний поліцейський Олександр, їздив Херсоном на цивільному автомобілі й разом із товаришами виявляв підозрілих людей. Були серед них зрадники і ті, які видавали себе за тероборонівців, але насправді займалися мародерством. Батько й син опинилися на війні — кожен на своєму місці. І обидва намагалися робити те, що вважали необхідним.БійНа світанку 1 березня добровольців вишикували біля двох автобусів. Командир Дмитро Кузьменко запитав, чи є серед них ті, хто боїться і хоче залишитися.Поїхали всі.Підрозділи розподілили за різними напрямками. Частина захисників вирушила до Бузкового парку. Рота Ігоря Лапіна мала зайняти позиції в районі обласного ліцею.Вони висадилися на вулиці Полтавській, і рушили до ліцею. Дісталися бетонних плит. Там їм повідомили, що за ними стежить снайпер. Згодом група підійшла до Білозерської площі. Почався бій.Серед стрілянини Ігор запам’ятав дивний епізод. Тротуаром ішла жінка. Добровольці кричали їй, щоб ховалася, бо тут небезпечно. Вона пройшла повз них, а через деякий час повернулася й рушила назад.“Ми з кацапами тоді між собою перегукувалися, кричали: дивіться, які в нас українські жінки сміливі, усім фору дадуть. А потім дізналися, що то була російська снайперка. Вона стріляла по нас”.Бій тривав близько двох годин. Спочатку добровольцям навіть вдалося трохи відтіснити ворога. Та згодом стало зрозуміло, що росіяни виманюють їх на відкриті позиції.Надійшов наказ відступати.Ігор добіг до кута будинку, стрибнув у рівчак і продовжив стріляти. Раптом помітив неподалік побратима, який, схоже, був поранений. До нього було метрів п’ять.Ігор кинувся на допомогу. Саме в цю мить куля влучила йому в голову. Вибила праве око й зупинилася біля лівого.“Усе потухло. Лежу, а з очей кров юшить. Витягнув туалетний папір і почав зупиняти…” — згадує Лапін.Невдовзі він зумів намацати в кишені телефон і набрав перший номер у списку контактів. Це був побратим Павло, який згодом загинув під Бахмутом.Ігор устиг сказати йому, де перебуває, і попросив передати дружині, щоб вона його пробачила. Після цього знепритомнів. Коли отямився, лежав біля опалубки під парканом. Невдовзі відчув ще один постріл — у ногу. Здавалося, ніби ноги вже немає. Але він поворушив пальцями й зрозумів, що кінцівка на місці. Третя куля влучила в сідницю.Минув час. Почав падати сніг. Навколо стихло. Аж раптом Ігор почув кроки. Взяв гранату, висмикнув чеку й приготувався до найгіршого. Але замість російської мови почув рідний херсонський суржик:“Дядьку, нічого не робіть, ми свої!”Це були п’ятеро тероборонівців, які прийшли на допомогу. Одному з хлопців із Надіївки не було й 18 років. Напередодні Ігор учив його розбирати автомат і тримати його в руках.Машина швидкої допомоги чомусь проїхала повз. Зупинився чоловік на старенькому Volkswagen Golf. Він саме повертався з пологового будинку, куди відвіз дружину народжувати. Він і довіз Ігоря Лапіна до лікарні імені Тропіних. На той час тиск пораненого впав до критичних показників. Його загорнули в ковдру й доправили до реанімації.ПорятунокКоли Ігор прийшов до тями, поруч стогнав поранений. Він попросив медсестру дати телефон, щоб повідомити дружину.“Вона питає мене: кому будете дзвонити? Дружині? І номер її знаєте напам’ять? Я кажу: звичайно!”У травматології йому дістали кулю, лікували відкритий перелом і травму щелепно-лицевої ділянки. Праве око він утратив. Лікар Олег Толстокор допоміг установити очний протез. Ігор згадує лікарів і санітарок із вдячністю. Окремо називає Тетяну Іванівну, яку пацієнти між собою називали ТаньВань.Він пробув у Херсонській обласній лікарні понад сто днів. Увесь цей час медики не лише лікували поранених, а й переховували їх від росіян. Окупанти приїздили до лікарні на бронетранспортерах, шукали українських військових, забирали поранених. Лікарі та медсестри як могли приховували, ким насправді були деякі пацієнти.Тетяна приїхала до чоловіка 7 березня. Дістатися до Херсона їй допоміг фермер Ігор Стеценко, який привіз продукти для медперсоналу та хворих.“Лежу, відкрив ліве око й бачу: моя Таня. Кажу: ти звідки? Більше так не роби. Це дуже небезпечно!”Ігор хвилювався за дружину більше, ніж за себе. Адже росіяни контролювали місто, і кожна така поїздка могла закінчитися непередбачувано.Лікар Олег Толстокор допомагав не лише Ігорю. За словами Лапіна, він потайки організовував евакуацію українських поранених на підконтрольну Україні територію. Коли ті діставалися безпечнішого місця, телефонували й повідомляли умовне слово. Так Ігор розумів, що вони врятувалися.Допомагав і син Олександр. Він діставав для батька ліки, які тоді вже майже неможливо було знайти. По ампулі, по таблетці Ігор ділився ними з іншими пораненими.Переховування і торгівля на окупованому ринкуПісля лікарні Ігор не міг просто повернутися до звичайного життя. Він залишався на окупованій території, а росіяни продовжували розшукувати українських захисників. Спочатку чоловікові вдалося повернутися до Інгульця. Але виходити надвір було небезпечно: Тетяна боялася, що його схоплять.Тим часом окупанти затримували місцевих фермерів. Їхні дружини як могли намагалися визволити чоловіків, іноді за гроші. Ігорю також телефонували з
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 жовтня 2026
