«Я не знаю, де він, але продовжую готувати наш дім до його повернення»
Олександр Яхнович, військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, зник безвісти 31 січня 2026 року на Покровському напрямку. Перед виходом на бойове завдання він поговорив із дружиною Ольгою. Згодом зв’язок із його позицією зник.
9 лютого родина отримала офіційне повідомлення про його зникнення. Відтоді Ольга не має підтверджених даних про те, що саме сталося з її чоловіком.
Про пошуки Олександра та очікування, у якому Ольга живе від моменту його зникнення, вона розповіла «Точці Сходу».
«Із Сашею ми познайомилися у січні 2025 року. Він тоді працював у таксі, а я просто опинилася його пасажиркою. На той момент я вже два роки була розлучена і сама виховувала доньку Кіру, тому до стосунків з чоловіками ставилась дуже відповідально. З перших днів знайомства я відчула любов та тепле ставлення Саші до дітей, тому одного разу погодилась на його пропозицію допомогти забрати дітей зі школи разом. В той день він розвіз усіх дітей по домівках, кожного — просто до під’їзду. І я пам’ятаю, як потім діти вже самі питали: “А Саша буде? А Саша нас підвезе?”. Через місяць після нашого знайомства Кіра вже запросила Сашу на свій день народження, а через кілька місяців ми з ним уже зрозуміли, що хочемо бути поруч завжди».
«Сашу мобілізували 23 липня 2025 року. Спочатку їх відправили на навчання, а 16 вересня — вже на фронт. До цього він ніколи не служив в армії й не мав військового досвіду. Після навчання перебував у Дніпропетровській області, а на бойові завдання виїжджав на Покровський напрямок. Я почала допомагати його підрозділу, бо волонтерством займаюся вже понад десять років. Ми збирали гроші з друзями, сусідами, колегами. Я шукала Starlink, генератор, компресор, маскувальні сітки, подовжувачі, речі для бліндажів — усе, що було потрібно хлопцям. Бувало, що за тиждень відправляла дві посилки, іноді вагою до 200 кілограмів. Намагалися навіть облаштувати будинки, де вони жили, бо часто це були напівпорожні, занедбані хати. Саша дуже любить щось робити руками, тому навіть там намагався облаштувати побут: зробити полички, створити хоча б якийсь затишок. А я передавала пледи, речі — усе, щоб у тих хатах було хоч трохи домашнього тепла».
«Наприкінці листопада Сашу на три дні відпустили додому. І я побачила вже зовсім іншу людину. За кілька місяців він ніби дуже подорослішав. Той хлопець, якого я знала, раптом став чоловіком, який побачив війну. Він говорив: “Там просто жах”. Йому було важко навіть сприймати звичайне життя в Києві. Казав, що тут можна пройти вулицею і в деяких місцях взагалі не відчути, що йде війна. А там, де перебували вони, була зовсім інша реальність. Особливо важко було бачити, як у їхніх спільних чатах один за одним з’являлися повідомлення про хлопців, із якими вони разом проходили навчання — цей загинув, той загинув. Я бачила, наскільки сильно це на нього впливає».
«Коли він перестав виходити на зв’язок, я ще намагалася себе заспокоювати. У них і раніше були проблеми зі зв’язком, Саша попереджав, що залишалося мало пального, були проблеми з водою та їжею. 1 лютого я почала писати командиру та до служби цивільно-військового співробітництва. Мені сказали, що зв’язку з позицією немає і евакуаційну групу відправити не можуть. Я почала писати всім, кого знала, усім, хто міг хоча б щось знати про Сашу та хлопців, які були разом із ним. Мої повідомлення читали, але ніхто не відповідав. І от саме тоді, коли всі раптом почали мовчати, я зрозуміла: сталося щось серйозне. Пізніше мені надійшов витяг з наказу про обставини зникнення. У ньому зазначалося, що позицію обстріляли, після чого з військовими зник зв’язок. Але достеменно, що сталося із Сашею, я не знаю досі. Немає ані підтвердження загибелі, ані інформації про полон».
«9 вересня 2025 року Сашу відпустили з частини на кілька годин, і ми розписалися. Ніякого весілля у звичному розумінні не було — зібралися буквально за пів години, дорогою швидко купили йому білу сорочку. Для нас тоді було важливим зовсім не свято — важливо було просто стати родиною. Для нього дуже важливі дім, сімейне тепло, відчуття, що його люблять і чекають. І це дуже швидко відчула моя донька Кіра. Він називав її принцесою, завжди питав, як у неї справи, хвалив, підтримував. Навіть коли Саша вже був на Донбасі, він продовжував піклуватися про нас звідти. Міг несподівано надіслати мені на роботу квіти або цукерки. Якось я після роботи сказала, що ще зайду в магазин, а він відповів: “Іди додому, відпочинь”. А потім попросив спуститися вниз — там стояв кур’єр із пакетами продуктів. Саша пам’ятав навіть, які йогурти та солодощі любить Кіра. Він дуже переживав, коли в Києві були обстріли. Якщо мав зв’язок, постійно телефонував або писав: “Мені важко від того, що я тут і фізично нічим не можу тобі допомогти”».
«Ще до зникнення ми домовилися, що після повернення Саші будемо жити в його квартирі. Вона дуже проста, зі стареньким ремонтом, але мені там завжди було неймовірно спокійно. Ми почали планувати ремонт. Мій тато мав допомогти з проводкою, ми винесли стару шафу, звільнили кімнату. Коли Саша зник, я днів десять взагалі не могла нічого робити. Дивилася на цю квартиру і не розуміла: навіщо продовжувати? А потім ми з татом вирішили — будемо. Тепер я щовихідних приїжджаю до Сашиної квартири. Знімаю старі шпалери, потроху готую стіни, роблю те, що можу сама. Я не знаю, коли він повернеться, але хочу, щоб квартира була готова до його повернення. І я досі не прибрала нашу ялинку. Це мав бути наш перший Новий рік разом. Я дуже чекала, що Сашу відпустять і він приїде додому, тому поставила ялинку. Вона досі стоїть у нашій квартирі. Я чекаю, що Саша повернеться, ми нарешті разом відсвяткуємо наш Новий рік — і тоді разом її приберемо».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 серпня 2026
