Доки існує Путін, будь-які фантазії на тему мирних планів в Україні є нездійсненними
На Заході різного штибу експерти не втомлюються пропонувати різноманітні «мирні плани» для України та способи переговорів для досягнення миру. В основу таких планів останнім часом кладуться, як правило, суто західні раціональні міркування про те, що з наростанням далекобійних ударів України по території путінської Росії різко зростають не лише військові, а й економічні збитки, які загрожують різким загостренням соціальних проблем, це чинить тиск на путінську владу і в результаті має привести її за стіл переговорів.
В Україні ця ілюзія також користується популярністю.
Найбільш просунуті західні «розумники» згадують 1917 рік у тому сенсі, що загострення соціально-економічних проблем на тлі Першої світової війни призвело до революції та падіння царизму.
Не вдаючись у подробиці, що виходять за межі цього нарису, коротко зазначимо, що подібні аналогії можуть проводити лише іноземці або нинішній вітчизняний молодняк, які недостатньо розуміють (пост)радянський контекст, а також не вивчали «належним чином» курс «історії СРСР» у радянській школі та курс «історії КПРС» у радянському виші.
Царська Росія напередодні революції 1917 року мала набагато ліберальнішу політичну систему, ніж нинішня путінська Росія і навіть Україна. У тогочасній Російській імперії відкрито або «злегка прикрито» існувала значна кількість (не)(напів)легальних партій, що мали розгалужені структури, свою пресу, незалежне від держави фінансування, часто навіть бойові структури — наприклад, більшовики, анархісти та різні есери. Багато представників соціальних низів у царській Росії того часу мали досвід солідаризму та роботи в сильних профспілках, в органах громадського самоврядування та прямої демократії під назвою ради робітничих, селянських, солдатських депутатів, які виникли під час невдалої революції 1905–1907 років. Ради аж ніяк не більшовики вигадали, вони були плодом «творчості мас», як писав такий собі Володимир Ульянов-Ленін.
Сучасними термінами, громадянське суспільство в царській Росії, охоплюючи й Україну, напередодні революції було потужним, розгалуженим, багатоплановим і охоплювало реальні мільйони людей. Це було однією з тих самих «суб’єктивних передумов», які вкрай необхідні для революції, поряд з об’єктивними соціально-економічними передумовами, як писав усе той самий вождь світового пролетаріату.
Нічого подібного в путінській Росії немає від слова взагалі. Понад те, нічого подібного немає і в нинішній Україні, тому що «грантоїди» та «малолітки з картонками» – це не громадянське суспільство, а «порнографія», вибачте! Але це окрема тема.
Повертаючись до «мирних планів» щодо України, відзначимо недавню публікацію у виданні Foreign Affairs, авторами якої є науковий співробітник факультету політики та міжнародних відносин Оксфордського університету Метт Уолдман і старший політолог корпорації RAND Самуель Чарап. У цій статті, присвяченій досягненню миру шляхом посередництва та переговорів, автори дещо відходять від звичайного західного об’єктивізму та раціоналізму у бік психологізмів. Вони приділяють велику увагу атмосфері та організації переговорів, встановленню приязних взаємин між переговорниками протиборчих сторін, іншим подібним «клейким листочкам» (вираз Достоєвського Федора Михайловича!), які, на думку авторів, мають дати позитивний результат у вигляді миру.
Усе це, може, й правильно, але не у випадку з Путіним, який миру поки що не хоче від слова взагалі, а в «переговорах» бере участь, щоб потягнути час і пограти з Трампом, про що свідчить уже сам факт знущального призначення головою переговорної групи Мединського.
Доки на чолі держави-агресора стоять Путін або ті, хто когось видають за Путина, жодного миру не буде, якими б не були економічні витрати й людські втрати, не кажучи вже про те, чи посміхатимуться один одному переговорники.
Повернемося до публікації видання Foreign Affairs про те, як досягти миру в Україні, використовуючи досвід посередництва, накопичений десятиліттями.
Повторимо, що авторами статті є науковий співробітник факультету політики та міжнародних відносин Оксфордського університету Метт Уолдман і старший політолог корпорації RAND Самуель Чарап.
На їхню думку, щоб досягти реального прогресу на шляху до миру, Вашингтону слід застосувати уроки, вилучені з багаторічного досвіду міжнародного посередництва. Хоча всі конфлікти унікальні, минулі переговори показують, що правильна організація процесу має вирішальне значення, і дають уявлення, які підходи зазвичай працюють, а які — ні.
Якщо переговори добре організовані, а сторони відчувають свою причетність до процесу, згодні з його перебігом і розбудовують особисті стосунки, ймовірність успіху переговорів зростає. Без цих умов спроби покласти край бойовим діям, швидше за все, затягнуться, а стратегічні, економічні та людські витрати продовжуватимуть зростати.
Щоб будь-який процес узагалі розпочався, сторони, зрозуміло, мають бути готовими до діалогу. Хоча Київ заявляє про прагнення до припинення вогню та переговорів, нещодавні висловлювання Путіна та посилення атак на українські міста свідчать, що він не налаштований на переговори.
Тим не менш, Путін зазнає найсильнішого економічного, військового та політичного тиску з початку війни у 2022 році.
Все більш ефективні удари українських безпілотників великої дальності завдають шкоди енергетичному сектору Росії та скорочують доходи держави. Удари Києва по НПЗ та логістичній інфраструктурі позначаються на повсякденному житті великих міст. На тлі ознак напруженості у суспільних настроях Кремлю стає все складніше забезпечити високі результати провладної партії на вересневих виборах до Держдуми.
Ніщо з цього не означає, що Путін надасть перевагу переговорам перед бойовими діями. Але, враховуючи тиск, під яким він зараз перебуває, цю можливість принаймні слід перевірити.
Ретельно продуманий процес — найкращий спосіб оцінити наміри Путіна та вплинути на них. Річ у тім, що лідери вдаються до переговорів не лише тоді, коли стикаються з труднощами в досягненні своїх військових цілей, а й тоді, коли бачать реальну альтернативу війні.
Посередництво в умовах повномасштабної війни — одне з найскладніших завдань у міжнародних справах. Коли бойові дії загострюються та затягуються, ненависть, образа й жага помсти перетворюють війну на самопідтримуваний процес. Лідери, як правило, починають сприймати себе як учасників екзистенційної боротьби проти злісного та непримиренного ворога. Вони схильні розглядати переговори як марне відволікання уваги або крок, який може підірвати їхній політичний авторитет усередині країни.
Щоб у посередництва взагалі з’явився шанс подолати такі перешкоди, воно вимагає невтомних і безперервних зусиль з боку висококваліфікованої команди. Це означає формування групи фахівців, основним завданням яких є врегулювання конфлікту і які мають професійний досвід, а також глибокі знання його історії та динаміки.
Крім того, у посередництві часто бере участь більше ніж одна третя сторона.
Стандартного шаблону успішних переговорів не існує. Однак майже всі минулі приклади об’єднує одна спільна риса — зацікавленість сторін у їхньому результаті.
Будь-який мирний процес неминуче стикається з невдачами та спробами саботажу, тому сторони мають бути відданими переговорам, щоб довести їх до кінця. Почуття відповідальності також має вирішальне значення для стійкості кінцевого результату.
Коли сторони самі беруть участь у формуванні процесу, вони зацікавлені в його успіху й із більшою ймовірністю захищатимуть досягнуті результати. Сторони, яких у цей процес втягують ззовні, можуть проходити через усі етапи формально, але, швидше за все, не виявлятимуть необхідної прихильності справі.
Як досягти миру в Україні. Досвід посередництва, накопичений десятиліттями важкої роботи, вказує шлях — Foreign Affairs. Частина 2/2
Слід визначити періодичність і місце проведення переговорів. Найкращою практикою є проведення регулярних зустрічей в одному й тому ж місці, що спрощує логістику. Крім того, переговори зазвичай дають найкращі результати, коли всі сторони присутні за столом переговорів і працюють над єдиним текстом або прагнуть його вироблення.
Натомість переговори щодо війни між Росією та Україною проводилися нерегулярно, у різних місцях і жодного разу за участю всіх відповідних сторін (Києва, Москви, Вашингтона та ключових європейських держав) за столом переговорів.
Крім того, вони жодного разу не були зосереджені на єдиному тексті. Замість цього різні комбінації цих чотирьох сторін обговорювали окремі проєкти текстів: один — між Україною та США, інший — між Європою та Україною, третій — між Росією та Україною, а четвертий — між Росією та США.
Угода про процес також могла б визначити «дорожню карту» переговорів і послідовний порядок денний. Це забезпечить спрямованість і узгодженість, а також дасть кожній стороні впевненість, що важливі для неї питання не будуть упущені з уваги. У межах російсько-українських переговорів, мабуть, відсутній взаємно узгоджений порядок денний. Щоб його сформувати, посередникам доведеться врахувати те, що кожна зі сторін вважає важливим.
Важливі також базові правила та керівні принципи. Сторони мають домовитися як мінімум про формат і цілі переговорів, ролі посередників, статус представників, порядок формування порядку денного, процедуру ухвалення рішень, а також про порядок забезпечення конфіденційності та суспільних комунікацій.
У російсько-українському випадку подібних домовленостей, схоже, практично немає. Досвідчені посередники приділяють пильну увагу цим деталям, оскільки помилки в організації, логістиці чи процедурах переговорів можуть звести нанівець їхню суть.
Ефективно організований процес переслідує дві мети: він встановлює робочі стосунки між сторонами та дозволяє досягти прогресу у врегулюванні суперечок, що їх розділяють. Взаємодія між ворогуючими сторонами рідко усуває недовіру. Однак вона може сформувати взаємні очікування щодо поведінки — тобто передбачуваність у тому, як сторони взаємодіють одна з одною, і серйозний підхід до пошуку рішень на основі переговорів.
Найнадійнішим способом зміцненн
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 серпня 2026
