Перейшла на бік окупантів: підозрюють колишню суддю з Донеччини

21.08.2026, 14:10 acmc.ua

Колишню суддю, яка після початку окупації Донеччини почала працювати на окупантів, підозрюють у державній зраді. Нині вона є так званою «суддею верховного суду» у Донецьку та допомагає окупантам забезпечувати роботу незаконної судової системи.

Про це повідомили у Донецькій обласній прокуратурі.

За інформацією, підозрювана майже дев’ять років працювала в українській судовій системі. Вона була суддею одного з районних судів Донецька, а згодом — Апеляційного суду Донецької області. У 2015 році жінка перейшла на бік держави-агресора, її призначили «суддею верховного суду» окупантів.

На цій посаді вона розглядає судові справи, ухвалює рішення на підставі законодавства рф та підписує процесуальні документи незаконної окупаційної установи. З українського правосуддя жінку звільнили за порушення присяги. Наразі вона переховується на тимчасово окупованій території Донецької області.

Жінці інкримінують державну зраду за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України. Їй загрожує до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

Суд визнав винною підприємицю з Донецька, яка ремонтувала та обслуговувала офісну техніку для окупаційної адміністрації. Жінку засудили до чотирьох років позбавлення волі з конфіскацією майна за колабораційну діяльність.

Про це повідомили у Черкаській обласній прокуратурі.

За інформацією, жінка добровільно зареєструвалася як «індивідуальний підприємець» за законодавством рф. У травні 2023 року вона уклала контракт із так званим «управлінням міністерства юстиції» окупантів на ремонт та обслуговування офісної техніки.

Упродовж семи місяців підприємиця надавала ці послуги. За роботу вона отримала майже 100 тисяч рублів, частину яких спрямували до бюджету окупаційної адміністрації.

Жінку засудили до чотирьох років позбавлення волі з конфіскацією майна. Також її позбавили права обіймати посади в органах державної влади строком на десять років. Оскільки обвинувачена переховується на тимчасово окупованій території, судовий розгляд відбувався заочно.

«Культура дає відповідь на головне питання: заради чого і заради кого ми щось робимо», – говорить Тетяна Ваврик, співзасновниця громадської організації «Нью-Йоркський літературний фестиваль». Вперше його влаштували восени 2021 року у селищі Ньо-Йорк на Донеччині. Засновницею фестивалю стала письменниця Вікторія Амеліна. У червні 2023 року вона отримала важкі поранення під час російського обстрілу по Краматорську і у липні померла у лікарні.

Нині команда продовжує проєкт Вікторії Амеліної і працює з молоддю з Донеччини: влаштовує конкурси есеїв та кемпи, створює простір, де підлітки можуть говорити про те, що їх хвилює. В інтерв’ю «Антикризовому медіа-центру» Тетяна Ваврик розповіла, як війна змінила проєкт, про що пишуть підлітки та чому культура може стати фундаментом для майбутнього Донеччини.

Нью-Йоркський літературний фестиваль народився ще до повномасштабного вторгнення. Як за ці роки змінилося ваше розуміння: це й досі літературний фестиваль чи вже щось значно більше?

Наш проєкт нині значно більше, ніж просто літературний фестиваль. На жаль, через повномасштабне вторгнення ми не можемо організовувати його у тій формі, в якій Вікторія Амеліна задумувала його від самого початку. Тож він переріс межі класичної літературної події. Це радше рух і мережа ініціатив, які, я б сказала, тримають громаду разом.

Наразі ми фокусуємося насамперед на роботі з молоддю, яка родом із Донеччини. Культура і, зокрема, література залишаються нашою основою, однак тепер вони йдуть пліч-о-пліч зі створенням безпечного простору для висловлення своїх думок і спілкування молоді, яка зараз живе у різних регіонах України та за кордоном.

Ви згадали Вікторію Амеліну. Після її загибелі дехто міг подумати, що цей проєкт не зможе існувати далі. Що допомогло команді не лише продовжити його, а й розвивати?

Можливо, дехто й думав так, що цей проєкт не зможе існувати далі. Але особисто в мене не було вагань щодо того, чи варто його продовжувати і чи зможемо ми це зробити. Коли Віка загинула, команда якраз активно готувалася до проведення першого табору для підлітків «NYCamp». Це була її ідея – зібрати учасників та учасниць конкурсу есеїв, який ми влаштували у 2021 році під час самого фестивалю.

Новина про загибель Віки всіх нас шокувала і на певний час паралізувала. Ми призупинили підготовку до табору, але згодом зібралися, поговорили й вирішили, що його все ж варто влаштувати. Це було важливо для дітей, адже після початку повномасштабного вторгнення вони не бачилися: усі роз’їхалися в різні куточки України, а деякі – за кордон. Це було потрібно і нашій команді. Усі діти знали Віку особисто.

Вікторія Амеліна з переможцями першого конкурсу есеїв 2021 рік

Той перший кемп був дуже зворушливим – став своєрідним простором пам’яті та підтримки. І це надихнуло команду продовжувати. Це була справа Віки, якою вона дуже горіла. Ми вирішили докладати зусиль, щоб проєкт жив і розвивався – і в пам’ять про Віку, і з поваги до неї, продовжуючи її місію.

Від самого початку ця місія полягала в тому, щоб об’єднувати людей. Після початку повномасштабного вторгнення, коли багато людей, особливо молодь, із якою ми працюємо, втратили свої домівки й роз’їхалися, ми побачили, що це зараз важливо, як ніколи.

Наскільки для вас важливо не просто влаштувати конкурс, а й згуртувати молодих людей?

Це те заради чого все й задумувалося. Для нас найважливіше не обрати переможців, а дати молоді можливість висловитися і створити спільноту, яка залишатиметься з ними й надалі.

Навіть попри те, що цього року безпекова ситуація змусила нас скасувати табір і ми не зустрілися в горах, як це вже стало традицією, але створення такої спільноти все одно залишається абсолютним пріоритетом.

Чому саме конкурс есеїв і кемп стали основними форматами вашої роботи з молоддю? Чи плануєте розвивати інші формати та активності?

Організація кемпу для нас стала не стільки переходом, скільки логічним продовженням роботи. Конкурс есеїв був важливою частиною самого фестивалю у 2021 році, і ми побачили, що робота з молоддю – наш головний пріоритет.

Нам важливо, щоб голоси підлітків Донеччини були почуті, щоб вони мали власну платформу для висловлення і реальну підтримку. Водночас варто бути відвертими: у нас невелика команда, а організація навіть таких проєктів, як конкурс і кемп, – це надзвичайно великий обсяг роботи. Тому весь цей час ми були максимально зосереджені саме на цих двох форматах. Але в нас є плани, і ми зараз шукаємо нові шляхи.

Зокрема хочемо більше працювати з випускниками наших кемпів та учасниками конкурсів. Часто після вступу до університету молодь стикається зі станом певної невизначеності: дитячі та підліткові проєкти вже завершилися, а дорослі професійні інструменти вимагають іншого рівня автономії. Ми бачимо потребу створити для студентів доступне середовище, де вони зможуть продовжувати свої творчі пошуки.

«NYCamp». Фото Анастасії Редченко

Коли ви читаєте самі есеї, про що вони насамперед? Що шукають у своїх текстах підлітки з Донеччини: власний голос, відчуття дому, людей, які готові їх почути?

Вони хочуть, щоб їх не засуджували і щоб хтось справді хотів почути їхню думку – те, що їм зараз важливо й цікаво, а не якісь очікування чи «правильні» відповіді. І це насправді дуже взаємно: своїм конкурсом ми намагаємося заохотити їх бути собою у своїх текстах.

Багато підлітків переживають розрив із домом, звичним колом спілкування, тому їм важливо проговорити свій досвід і зберегти зв’язок зі своєю ідентичністю. А багато хто якраз перебуває в пошуках цієї ідентичності – і описує це у своїх текстах. Тема дому взагалі окрема й дуже важлива. У багатьох текстах болісно і водночас трепетно звучать спогади про рідні місця, спроби осмислити досвід розлуки з ними. Водночас чимало авторів пишуть про майбутнє: вибір професії, вступ до вишу, про те, що робити далі. Вони саме в тому віці, коли починають креслити власний шлях. Тому ці тексти пронизані ще й надією. Я б підсумувала так: вони шукають справжності. Вони хочуть, щоб їх почули. І наше завдання – дати їм таку можливість.

Повні тексти есеїв переможців та фіналістів конкурсу «Український культурний вайб: те, що мене чіпляє» можна прочитати за посиланням.

Цьогорічна тематика конкурсу це – «Український культурний вайб: те, що мене чіпляє». Чому саме культура?

Взагалі, готуючись до цьогорічного конкурсу, я випадково знайшла запис Віки, де вона прописувала ідеї та плани для наступного фестивалю. І українська культура мала стати темою конкурсу есеїв. А після початку повномасштабного вторгнення наша культура переживає, так би мовити, новий виток розвитку. І ми бачимо, наскільки вона важлива під час війни, тож подумали, що ця тема надзвичайно актуальна. Нам було дуже цікаво подивитися на українську культуру через призму сприйняття підлітків, адже вони взаємодіють із зовсім іншими її проявами, ніж дорослі. До того ж, коли я згадую себе підліткою, пам’ятаю це прагнення до певного протесту. Коли дорослі активно щось роблять популярним, часто хочеться зробити навпаки. І нам було цікаво дізнатися, як це працює для них зараз і що вони думають про культуру насправді.

Ми отримали багато позитивних відгуків від підлітків. Багато хто дізнався про конкурс саме через його тему, бо хотів поділитися тим, що йому подобається. У багатьох текстах є якась абсолютна дорослість і багатошаровість сприйняття. Деякі захоплюють своєю щирістю і складністю – часом аж до сліз.

Читаючи їх, я чітко усвідомлювала: за своє ще зовсім недовге життя ці діти вже пройшли через стільки всього. Це змусило їх надто рано подорослішати й глибоко переосмислити світ навколо. Багато хто поєднав у своїх текстах зовсім різні речі: захоплення українським постпанком, меми, літературу Розстріляного відродження, особисті спогади про дім на Донеччині та нові реалії життя. Так вибудовується дуже складна і багатовимірн

Читати повністю…