У Брюсселі розкритикували резолюцію Європарламенту щодо УПА: Марта Барандій заявила про подвійні стандарти
Брюсель. Бельгія. У найновішій резолюції Європарламент вітає перемовини з Україною про вступ і шкодує про УПА і поляків. У цьому документі згадується присвоєння підрозділу ЗСУ імені «героїв УПА».
Депутати Європарламенту висловлюють жаль з приводу ігнорування чутливих питань та скорботи польської сторони і вважають, що це рішення підриває добросусідські відносини, закликаючи до деескалації та поновлення зусиль у дусі доброї волі з метою примирення.Ці мотиви викликали обговорення в українській громаді. Своїми думками ділиться президентка провідної неурядової організації, що базується в Брюсселі і працює з 2014 року для просування інтересів України в Європейському Союзі «Просування України» (Promote Ukraine), доктор міжнародного права львів’янка Марта Барандій, яка вважає, що Європа не має права виховувати українську націю, яка платить життям за європейську свободу.
«Європейський парламент висловив жаль через те, що український військовий підрозділ було названо на честь Героїв Української повстанської армії, – говорить Марта Барандій. – Ухвалений текст називає рішення Президента України «непотрібною і неспровокованою ескалацією», говорить про нехтування «польською чутливістю і горем» та навіть стверджує, що це рішення «не відповідає європейським цінностям».
Поправку запропонував польський депутат Європарламенту Анджей Галіцький. І все це було вставлено у значно ширший документ, присвячений реформам України та її вступу до Європейського Союзу. Але є одне «але».
Це питання суверенітету, рівності європейських націй і меж політичної влади держави-члена над державою-кандидатом. Суверенітет означає не лише територіальну недоторканність. Це також право політичної нації визначати власну історичну пам’ять, називати своїх героїв, формувати традиції своєї армії та самостійно відповідати на фундаментальне питання: хто ми і за що боремося. Звичайно, суверенітет не звільняє від відповідальності.
Злочини проти цивільного населення мають бути встановлені, досліджені й засуджені. Кожна жертва має право на пам’ять, кожна родина — на правду, а кожен злочинець — на індивідуальну історичну та, де це ще можливо, юридичну оцінку.
Але справедливість не може встановлюватися шляхом колективного таврування цілого визвольного руху, цілого покоління і, зрештою, цілої нації.
УПА не можна звести до одного, хай і страшного, епізоду польсько-української історії.
Для України це також рух боротьби за державність — проти нацистського і радянського тоталітарних режимів, за право українців мати власну державу.
Так само Польща вшановує Армію Крайову як символ боротьби за польську свободу і суверенітет.
На честь Армії Крайової названі вулиці й площі, встановлені пам’ятники, а в Польщі офіційно відзначається Національний день пам’яті солдатів Армії Крайової. Польський парламент називає її героїчною силою боротьби за суверенітет і незалежність Польщі.
Україна не вимагає від Європейського парламенту засудити польські вулиці, пам’ятники чи державний день Армії Крайової.Україна не вимагає, щоб Польща відмовилася від власної традиції визвольної боротьби. Україна не заявляє, що вшанування Армії Крайової «не відповідає європейським цінностям».
Хоча історія діяльності польського підпілля на українських землях також не складається лише з героїчних сторінок.
Масові вбивства польського цивільного населення на Волині були злочином, який не має виправдання.
Польські жертви мають бути знайдені, названі й гідно поховані. Родини мають право на правду. Злочини мають бути визнані.
Але історія не почалася у 1943 році.
І вона не складалася лише з польських жертв та українських злочинців.
До Другої світової війни українці Волині та Східної Галичини жили не у власній державі, а в межах Другої Речі Посполитої.
Вони зазнавали асиміляційного тиску, обмежень української освіти й культурного життя, полонізації, земельної нерівності, репресій та каральної «пацифікації».
Польська держава вважала ці землі своєю територією. Українці ж не мали власної держави, яка могла б представляти й захищати їхні права.
Під час війни зіткнулися два несумісні національні проєкти.Польське підпілля прагнуло відновити Польщу в кордонах 1939 року — включно з Волинню та Східною Галичиною.
Український визвольний рух боровся за незалежну Україну на тих самих землях.
Це зіткнення переросло у страшне насильство.
Але польські формування, зокрема підрозділи Армії Крайової, також проводили каральні й відплатні акції проти українських сіл.
Під час цих акцій загинули тисячі українських цивільних. Навіть польський Інститут національної пам’яті визнає приблизно десять тисяч українських цивільних жертв польських відплатних дій.Після війни колективне покарання українців продовжилося.Під час операції «Вісла» близько 140 тисяч українців і лемків були примусово виселені з рідних земель та розпорошені по території Польщі.
Українські жертви також мають право на імена, могили, пам’ять і визнання.
Між поляками та українцями ніколи не відбулося повного судового встановлення істини.
Не було трибуналу, який дослідив би весь комплекс злочинів, відділив індивідуальну вину від колективної відповідальності та вислухав обидві нації як рівних.
Є ще одна причина, чому польська версія цієї історії сьогодні звучить у Європі значно гучніше за українську. Польська державність була відновлена набагато раніше, ніж українська. Польща отримала власні інституції, дипломатію, інститути освіту, архіви, музеї, державну політику пам’яті та можливість формувати міжнародне уявлення про минуле. Вона могла називати своїх героїв, фіксувати власні втрати, будувати меморіали й перетворювати свою національну травму на частину офіційної європейської історії.
Україна ж десятиліттями не мала такої можливості. Її історична пам’ять існувала під радянською забороною — у підпіллі, у родинних розповідях, у самвидаві, у творах письменників і дисидентів, які часто платили за це свободою, кар’єрою, засланням або життям. Український визвольний рух був описаний радянською владою мовою “бандитизму”, “фашизму” і “зради”, а сама українська версія минулого була вилучена з публічного простору.
Тому сьогодні ми маємо не просто суперечку двох історичних наративів. Ми маємо нерівність між пам’яттю, яка десятиліттями мала державні інституції для своєї легітимації, і пам’яттю, яка десятиліттями виживала всупереч державі, що намагалася її знищити.
Ця інституційна перевага не робить польський біль меншим. Але вона пояснює, чому саме польська інтерпретація так легко подається як “нормальна”, “європейська” і остаточна, тоді як українська ще й сьогодні змушена доводити саме своє право бути почутою.
І саме тому Європейський парламент повинен був бути особливо обережним. Він мав не закріплювати історичну перевагу тієї сторони, яка раніше отримала державу і голос, а створити простір, у якому дві нації можуть говорити як рівні. Інакше, «той, хто раніше вступив в ЄС – того і правда»?
ЄС не може визнати героїзацію Армії Крайової природним проявом польського патріотизму, а вшанування українського визвольного руху оголосити несумісним із європейськими цінностями.
Не може дозволяти державі-члену використовувати свою інституційну перевагу, щоб нав’язати державі-кандидату власну односторонню версію історії.
Справедливість повинна встановлюватися між поляками й українцями — через відкриття архівів, роботу історичних комісій, ексгумації, ідентифікацію жертв, спільне вшанування загиблих, чесне визнання конкретних злочинів і відповідальності конкретних осіб та структур.
Але це має бути діалог двох суверенних і рівних націй.
Не суд держави-члена над державою-кандидатом.
Не використання членства в Європейському Союзі як важеля для історичного тиску.
Не ситуація, у якій Польща переносить двосторонню суперечку до Європейського парламенту, а Європарламент надає одній національній пам’яті статус «європейської», тоді як іншу публічно оголошує несумісною з європейськими цінностями.
Особливо цинічно це звучить сьогодні.
Україна щодня ховає своїх дітей, батьків, матерів і військових саме тому, що нелюд в Кремлі оголосив українську націю «нацистською».
Саме під гаслом «денацифікації» Росія бомбить українські міста, катує цивільних, викрадає українських дітей і намагається знищити українську державність.
У російській пропаганді «нацизмом» називається не конкретна ідеологія.
«Нацизмом» Москва називає саме небажання українців бути частиною Росії.Українську мову.
Українську пам’ять.Українську армію.Українських героїв. Українську волю до незалежності.
Росія роками стверджує, що український національний рух є злочинним, українські герої є «нацистами», а сама українська ідентичність становить небезпеку, яку треба знищити.
І ось тепер Європейський парламент, хай і з іншими намірами, легітимізує частину цього наративу, оголошуючи українську військову традицію такою, що «не відповідає європейським цінностям».
Це не означає, що Європарламент підтримав російську агресію. Але це означає, що він використав формулу, яку російська пропаганда неминуче перетворить на підтвердження власного наративу. Саме тому це рішення є не лише несправедливим.Воно є безвідповідальним. Українські військові сьогодні воюють не в історичній реконструкції. Вони захищають свої міста, свої родини, свою державу і весь європейський простір від російської імперської агресії.Вони платять життям за право України залишатися нацією.
І саме в цей момент Європейський парламент вирішує повчати українців, яку частину власної визвольної традиції вони мають право вшановувати.Що це за стосунки між Європою та Україною?Стосунки дорослих політичних націй?
Чи вихователь у дитячому садку, який показує пальцем: «Так не можна»? Українці не є дітьми, яких Європейський Союз приймає на перевиховання.
Україна — суверенна європейська держава, яка ціною життя своїх громадян захищає ті цінності, про які багато європейських політиків говорять лише з трибун.
Патріотизм — а іноді й націоналізм у його первинному, неімперському значенні, як любов до своєї нації та готовність її захищати, — є джерелом українського спротиву. Людина повинна знати, заради чого вона стоїть у
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 серпня 2026
