Брати, які завжди разом: від фронту і важких поранень до власних домівок та народження дітей
Степан і Петро Пасечки з Тернопільщини звикли проходити життя поруч. У дитинстві разом пережили втрату батька, пізніше працювали за кордоном, а після початку повномасштабної війни повернулися зі США та пішли до війська.
Вони служили разом у 80-й десантно-штурмовій бригаді, виконували бойові завдання на різних напрямках і навіть опановували дрони-бомбери. У серпні 2024 року їхній автомобіль підірвався на міні під час Курської операції, пише Суспільне Тернопіль.
Брати вижили, але отримали важкі травми. Один із побратимів загинув. Після тривалого лікування Пасечки повернулися до Шипівців. Тепер вони будують будинки, відновлюють яблуневий сад, виховують Барсіка — собаку, якого привезли з фронту, — і чекають на дітей.
Степан старший за Петра на два роки. Коли вони були маленькими, помер їхній батько. Відтоді брати стали опорою один для одного.
«Дуже швидко помер батько, мені було 4 роки, а Петрові навіть два ще не було. Мама в дуже молодому віці стала вдовою. І ми мусіли підтримувати одне одного. Ми як ті вовченята були, мусіли дертися в тім життю самі, бо нам не було кому помогти. Все, що ми мали і маємо, ми виборювали самі, ми гребли як могли», — каже ветеран Степан Пасечко.
Їхній спільний шлях продовжився і в дорослому житті.
«Ми завжди всюди разом, і дитинство разом, і навчалися в Кам’янці-Подільському в різних навчальних закладах, але теж можна сказати, що були разом, всюди разом. І закордоном у Сполучених Штатах теж разом працювали. І так і на війну пішли разом. Можна сказати, що весь наш шлях життєвий ми пліч-о-пліч йдемо, одне одного підтримуємо в різні скрутні часи і в радісні часи», — зазначає ветеран Петро Пасечко.
У рідних Шипівцях брати тепер зводять власні будинки. Петро каже, що його оселя стане місцем, де зростатимуть його діти.
«Цей будинок будую я, допомагають мені моя дружина, брат, брата дружина і вся родина. Всі задіяні в цьому будівництві. Тут буде моє гніздечко і будуть бігати мої діти. І на цій кухні, тут, де кутове вікно з виглядом на церкву, дружина буде готувати мені чудовий сніданок. Процес будівництва — це дуже-дуже важкий процес. Особливо для мене, бо в мене була важка травма голови і в мене дуже погано з пам’яттю, мені все потрібно записувати, абсолютно все. Навіть, коли майстри кажуть, що потрібні цвяхи, я мушу швидко записувати, які цвяхи, скільки, ставити нагадування. Але в мене є брат, в мене є дружина, в мене є друзі, підтримка, які завжди допомагають у всіх аспектах і всіх моментах роботи, організації. Хочу сказати, що ми непогано справляємося з цим всім, якщо вже стоїть коробка і верх, скоро будемо накривати бляхою», — розповідає ветеран Петро Пасечко.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, брати були за кордоном. Вони повернулися в Україну і вирушили до військкомату.
«На війну ми пішли в перший день. Друг подзвонив, щоб з Маріуполя забрати його дружину, після того приїхали додому, зібралися, тоді ще з дівчатами, друзями, переговорили, і сказали, що ми йдемо у військкомат, і будемо йти в армію, захищати державу. Ми поїхали в Заліщики у військкомат, нас направили у Львів, у 80-ту бригаду. Там ми добивалися, щоб нас взяли у бригаду і 27 лютого ми вже були в частині і вже далі почався бойовий шлях. Нас відправили в сторону Херсона, отримали бронежилет, автомат, всю амуніцію і відтоді почався наш бойовий шлях. Я не мав ще 25-ти років, мене не хотіли брати в армію, і казали: «Максимум ТРО». Я кажу: «Яке ТРО? Всі друзі йдуть в ЗСУ, а мене хотіли окремо від них, я кажу: “Ні, я йду з хлопцями», — каже ветеран Петро Пасечко.
До повномасштабної війни брати не були професійними військовими. Вони здобували бойовий досвід уже на фронті.
«В нас було тільки глибоке бажання втримати державу і допомогти хлопцям, які вже на той момент воювали. Досвід ми вже здобували в бою», — розповідає ветеран Степан Пасечко.
Згодом вони освоїли міномети, гармату L-119, проходили навчання у Німеччині, а згодом працювали з безпілотниками.
«В нас було відчуття, що ми мусимо піти, щоб виграти час. Так, як ті, що не служили в армії, військову справу знаємо тільки заочно, ми не розраховували, що нас на довго вистачить. Ми тільки хотіли виграти час, щоб держава змогла мобілізуватися і зібрати людей більше, але так склалося, що завдяки бажанню та вправності до навчання, ми швидко освоїли військову справу і досить добре себе показали на полі бою, з різним озброєнням. Були в мінометній батареї, потім були на гарматі британсько-американській L-119, це 105 калібр, перед тим ми були на навчанні в Німеччині, потім були на гарматі». В нас було дуже велике бажання захищати державу, людей і зупинити ворога, щоб він не просунувся далі і щоб російська мова не лунала на наших теренах, в нашому селі, а щоб ворога ми зупинили чим далі», — каже Петро Пасечко.
Служити разом братам було одночасно легше і важче.
«Коли служать разом рідні, є дві сторони тої медалі. Перша – це коли ти можеш покластися на всі сто, ти маєш надійне плече. Друге – це переживання, глибоке переживання, складно пояснити», — розповідає Степан Пасечко.
«Це є війна і ми всі розуміємо, що можуть бут різні наслідки. І двом братам разом бути в одному підрозділі, на одній позиції – це дуже великий ризик, що двоє загинуть одночасно і рід зупинився. Але з іншої сторони – ми були разом, ми одне одного підтримували, це морально і психологічно було легше , а з іншої й важче. Бо в деяких моментах ти більше переживаєш не за себе, а за брата», — зазначає Петро Пасечко.
За час служби вони пройшли Миколаївщину, Донеччину, Харківщину та Курський напрямок.
«Від Миколаївської області і так по колу ми пройшли і закінчили в Росії, на Курській операції. Складні моменти всюди були», — каже ветеран Степан Пасечко.
Того дня брати їхали на нову позицію. Автомобіль підірвався на міні.
«То сталося 18 серпня. Дуже багато роботи, втома, неймовірна втома. Ти цілу ніч працюєш, цілий день ти готуєшся до нічної роботи. Ти не спиш. І так того дня, ми вночі відпрацювали, вдень декілька годин подрімали, ще, пам’ятаю, зайшли в російську річку, помилися і поїхали шукати нову позицію, бо з цієї, що ми працювали, ми вже не діставали. Дуже складно було. Не доїхали. Деякий уривок пам’ятаю після підриву, було незрозуміло, чи ми на чомусь підірвалися, чи то снаряд у нас залетів, бо їхали, все було спокійно, але потім виявилося, що ми підірвалися. Скоріш за все, це була протитанкова міна. За нами хвилин 10-15 їхали наші побратими, наш попередній командир із позивним Суслік, дуже сильний командир. І вони побачили полум’я, все, що лишилося з нашого авто і почали надавати нам допомогу. Витягнули Петра, мене і ще одного побратима. У нього були травми, несумісні із життям, він загинув. Далі – це реанімація», — згадує Степан Пасечко.
Для Петра наступний місяць став провалом у пам’яті.
«В мене була відкрита черепно-мозкова травма, я зразу відключився, навіть на відео, яке скинули побратими, видно, що брат сидить біля мене, а я просто лежав без свідомості. Через цю травму мені дуже багато чого вилетіло з пам’яті, навіть те, що було декілька днів до поранення. До свідомості я прийшов через місяць у лікарні. Прокидаюся, лежу на ліжку, не знаю, де я є, хотів встати і піти. Я не знав, що в мене ноги немає, встав і впав, вдарився головою. Зразу мене відправили на КТ. І так від того моменту я прийшов до тями, мені пояснили, що зі мною, де я. Через травму голови в мене парез на праву руку, погано працює дрібна моторика. І так само в мене втрата лівої ноги вище коліна і поламана права нога нижче коліна, це гомілка, п’ята, ще планується операція, втрата великого пальця на правій нозі. І в загальному ще дуже багато інших травм, це вже ускладнення після лікування», — каже Степан Пасечко.
Степан також отримав важкі опіки, травму легені та втратив зір на одне око.
«В мене на той момент були складні опіки тіла і легеня не працювала. Тримали мене у штучній комі. І втрата зору на одне око, уламок залетів. Реабілітація постійно, вона ще триватиме довго. Багато чому треба навчитися, звикнути, адаптуватися», — розповідає Степан Пасечко.
Петро після протезування продовжує відновлюватися у повсякденному житті.
«Отримав найкраще коліно, яке можна отримати зараз за державною програмою, за це я дуже вдячний. І там проходив реабілітацію на праву руку, дрібну моторику. Мені і піаніно приносили, так як я до поранення займався музикою — грав на акордеоні, на фортепіано. І на сцені виступав з Pianoboy, одну пісеньку заграв разом з ним. А зараз реабілітація проходить тут, вдома, от ми будуємося, Степан робить ремонти. Реабілітація в побуті, вона ніколи не зупиняється», — зазначає ветеран Петро Пасечко.
Дружини братів були поруч і під час війни, і після поранення.
«Щодо рідних і дружини – це дуже велика підтримка, бо ти потрібен комусь, тебе чекають. А якщо тебе чекають – ти хочеш жити», — каже Степан Пасечко.
«Моя теперішня дружина, а тоді була наречена, вона моя підтримка у всьому — і в лікарні, і в реабілітації, і в побуті. Я дуже вдячний їй за підтримку, за все, що вона робила і робить для мене», — розповідає Петро Пасечко.
Оксана та Тетяна дізналися про поранення чоловіків, перебуваючи у США. Вони повернулися до України та приїхали у військовий госпіталь.
«Разом з мамою хлопців ми прилетіли в Україну, прийшли в реанімацію, це було у День Незалежності, 24 серпня, ми прилетіли додому. У військовому госпіталі, купили жовто-сині кульки гелеві і прийшли під госпіталь і питаємо побратима, чи можемо зайти, а він подивився на нас і певно не міг нічого відповісти, каже: «Залиште їх у машині», а потім запитаєте медперсонал. На той момент я ще не розуміла, що таке реанімація. Я заходжу і кажу, що я до Пасечка, медсестра сказала проходити, і я розумію, що я Петра не бачу. Прямо біля мене ліжко і пише Пасечко ЗСУ. В той момент я не могла повірити, що це мій Петро, що він може бути в такому стані», — розповідає Оксана Пасечко, дружина Петра.
Тетяна також не одразу впізнала Степана.
«Степанова мама пішла перша в реанімацію, а я друга пішла. Вона виходить з реанімаційного і каже: «Таня, тримайся». А я кажу: «Та що ви переживаєте, я що не впізнаю зараз
- Останні
- Популярні
Новини по днях
9 серпня 2026
