Чому вступ України та Молдови так лякає європейських фермерів, і чи зможе ЄС “перетравити” нашу аграрку
Навіть якщо не враховувати території, окуповані Росією внаслідок повномасштабного вторгнення, — Крим і частину Донбасу, — Україна все одно має 32 мільйони гектарів придатних для сільського господарства земель, із яких 26 мільйонів уже обробляються.
Це вдвічі більше орних земель, ніж у Франції (17 мільйонів гектарів), і втричі більше, ніж в Іспанії чи Польщі (по 11 мільйонів гектарів, за даними Світового банку). У разі вступу до ЄС Україна стане найбільшим виробником зернових та олійних культур — зокрема ріпаку, соняшнику та сої.
Іспанське видання El Confidencial поділилося з ТСН.ua аналітичними даними про Спільну аграрну політику ЄС та перспективи для України та Молдови, що прагнуть стати повноцінними членами Євросоюзу.
На цьому тлі Молдова виглядає значно скромніше — її сільськогосподарські угіддя займають лише 1,87 мільйона гектарів. Проте це не означає, що для неї процес вступу буде простішим. Переговори про членство Молдови значною мірою просуваються паралельно з українськими, користуючись геополітичним імпульсом, який виник завдяки кандидатському статусу України. Водночас оцінка готовності Молдови до вступу здійснюється окремо — відповідно до її власного прогресу. Проте разом із цим країна стикається і з частиною ризиків та занепокоєнь, пов’язаних із набагато більшим кандидатом.
В Україні ситуація значно відрізняється від перших місяців повномасштабного вторгнення, коли наступ російських військ із півночі та півдня України здавався невпинним. Тоді російські кораблі заблокували порт Одеси, через який здійснювалося понад 80% українського аграрного експорту; ракетні удари знищили підприємства з переробки продовольства та насіння у Харкові; російські бомби цілеспрямовано знищували посіви й сільськогосподарську техніку в Чернігівській та Сумській областях. На територіях, якими просувалися російські війська, ґрунти були забруднені мінами.
Однак цей наступ вдалося зупинити. Україна зберегла контроль над портом Одеси, відкрила нові маршрути експорту морем і залізницею (за підтримки, зокрема, Румунії та Польщі), зберегла насіннєвий фонд і врожай, а також перебудувала логістику та ланцюги постачання пального. «Це ніби ще одна лінія фронту. Для нас хліб — святиня, а посівна є символом життя. Ви не уявляєте, що це означає для українців, які пережили дві світові війни та Голодомор», — каже колишній міністр аграрної політики та продовольства України Роман Лещенко.
Втім, справа не лише в «унікальному потенціалі родючості українських ґрунтів», зазначає керівник напряму ланцюгів постачання та ринків французького аналітичного центру Agrillées Ів Ле Морван. «Україна має потужний людський капітал, а також високу стійкість логістичних, торговельних і переробних ланцюгів», — говорить він.
Водночас саме ці зміни вже спричинили напруженість із сусідніми країнами. Угорщина, Польща та Словаччина навіть запровадили заборону на імпорт окремих видів української продукції. Дануц Андруш — румунський фермер, який став одним із символів протестів проти українського імпорту, під час яких колони тракторів перекривали головну автомагістраль до Бухареста. Тоді Україну звинувачували у недобросовісній конкуренції. Сьогодні його позиція щодо вступу України та Молдови до ЄС уже не така категорична.
«Не думаю, що це добре, адже це може дестабілізувати ринок. Але кожен народ має право сам вирішувати свою долю. Якщо вони дотримуватимуться правил, у мене немає жодних заперечень», — каже він.
Водночас саме потенційна дестабілізація, пов’язана з приєднанням до ЄС такого великого аграрного виробника, як Україна, може стати для Європейської комісії поштовхом до масштабної реформи Спільної аграрної політики — процесу, необхідність якого обговорюється вже багатороків.
На сьогодні Європейський Союз пережив сім хвиль розширення. Останні з них відбулися у 2007 році, коли до ЄС приєдналися Румунія та Болгарія, і у 2013 році — із вступом Хорватії. На думку Іва Ле Морвана, серед усіх попередніх розширень лише два можна порівняти з нинішніми переговорами — «як за геополітичним значенням, так і за впливом на сільське господарство». Йдеться про вступ Іспанії та Португалії у 1986 році, а також країн Центральної Європи у 2004–2007 роках.
Розширення 1986 року збільшило площу сільськогосподарських земель ЄС на 30%, тоді як хвиля розширення 2004–2007 років — на 44%. Якщо ж до Союзу приєднаються Україна, Молдова та країни Західних Балкан, площа сільськогосподарських угідь ЄС зросте ще на 28%.
За словами Ле Морвана, у 1986 році було достатньо відносно простого «коригування інституційних цін у поєднанні з поетапним впровадженням нових правил». Натомість перед розширенням 2004–2007 років знадобилася масштабна реформа Спільної аграрної політики. Саме тоді було запроваджено систему прямих виплат, прив’язаних до площі земель, що дозволило поступово інтегрувати нові держави-члени у єдину правову та економічну систему ЄС. У випадку майбутнього розширення, вважає експерт, незначних змін до Спільної аграрної політики вже буде недостатньо.
«Україна — це не Польща. Вона успадкувала від колишнього Радянського Союзу іншу модель аграрної економіки — з особливою структурою землеволодіння та формами ведення бізнесу, які не вписуються в нинішню систему ЄС», — пояснює експерт.
На його думку, можливі два сценарії: або Україна отримає формат вступу, який не передбачатиме «повноцінного членства», або ж Європейський Союз знову проведе глибоку реформу Спільної аграрної політики, доповнивши її довгостроковими механізмами захисту ринку.
«Спільна аграрна політика (САП) у тому вигляді, в якому ми знаємо її сьогодні, може суттєво змінитися», — зазначає дослідниця аграрної політики Sciences Po Ельза Реньє. Вона нагадує, що зараз на рівні Європейського Союзу тривають переговори щодо формування нової фінансової рамки САП на 2028–2034 роки.
Із приєднанням України ЄС матиме кілька можливих варіантів: суттєво збільшити бюджет Спільної аграрної політики (який нині становить приблизно 23–25% загального бюджету ЄС), скоротити обсяги фінансування, які отримують держави-члени, або запропонувати для України окрему модель підтримки, прив’язану до площі її сільськогосподарських земель.
«Спільна аграрна політика постійно змінюється і надалі продовжуватиме змінюватися», — зазначають у Європейській комісії. Яким саме буде її майбутнє, залежатиме від результатів переговорів.
Водночас нинішня ситуація відкриває для Європейського Союзу важливі геополітичні можливості.
Спочатку повномасштабне вторгнення Росії в Україну, потім війна в Ірані, а також постійний чинник дедалі агресивнішої політики Китаю чітко демонструють: продовольчий суверенітет став питанням геополітики. Приєднання України — «житниці світу» — може перетворити Європейський Союз на одного з провідних світових виробників і експортерів аграрної продукції, водночас посиливши його внутрішню стійкість.
«Політика розширення ЄС сьогодні як ніколи є геостратегічною інвестицією в мир, стабільність, вплив, конкурентоспроможність і довгострокову безпеку», — повідомив представник Європейської комісії у письмовому коментарі.
Молдова вже пройшла частину цього шляху, і її досвід допомагає зрозуміти деякі виклики, з якими доведеться зіткнутися й Україні. У 2014 році країна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, до якої входило приєднання до Поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (Deep and Comprehensive Free Trade Area, DCFTA). Її метою стала поступова інтеграція молдовської економіки до єдиного ринку Європейського Союзу.
DCFTA передбачає зниження або скасування митних тарифів для широкого спектра товарів, спрощення процедур перетину кордону та створення більш стабільних і передбачуваних умов для торгівлі. Для аграрних виробників Молдови ця угода відкрила доступ до найбільшого споживчого ринку у світі — ринку Європейського Союзу, який налічує понад 450 мільйонів споживачів.
Для невеликої країни це стало очевидним успіхом. Уже у 2025 році Молдова стала найбільшим постачальником соняшнику до ЄС, із часткою 57,5% його імпорту. Європейський Союз також є головним експортним ринком для молдовських фруктів, зокрема слив, яблук, столового винограду та черешні.
Втім, ці успіхи мають свою ціну. Угода DCFTA змушує невеликих молдовських фермерів адаптувати виробництво до значно жорсткіших європейських фітосанітарних вимог і стандартів простежуваності продукції. «Ми вже працюємо за правилами Європейського Союзу, але не отримуємо тієї підтримки, яку мають європейські фермери», — нарікає фермер із півночі Молдови Даніель Леаху.
Його господарство вирощує пшеницю, ячмінь, горох, ріпак, соняшник і сорго. На європейський ринок продукція потрапляє через торговельних посередників. За словами Леаху, в експортерів «не виникає жодних проблем» із його товарами, адже молдовські фермери «на 100% відповідають вимогам ЄС — від технологій вирощування до використання добрив і засобів захисту рослин».
Однак дотримання цих стандартів коштує дорого. «Тепер нам уже не дозволено робити те, що було допустимим раніше, а це робить виробництво дорожчим. Ми виконуємо всі вимоги, але нічого не отримуємо натомість. Європейським фермерам платять за органічне землеробство, виробництво здорової їжі та скорочення викидів. Ми робимо те саме, але без жодної фінансової підтримки».
Хоча молдовські виробники вже зобов’язані відповідати європейським стандартам, вони поки що не мають доступу до субсидій, прямих виплат та інших механізмів підтримки, якими користуються фермери країн-членів ЄС. Зокрема, відсоткові ставки за кредитами для молдовських аграріїв становлять близько 13%, тоді як у країнах ЄС — лише 3–5%.
Молдовські фермери наголошують, що багато малих і середніх господарств не здатні самостійно покрити додаткові витрати, необхідні для підготовки до вступу в ЄС, без системної фінансової підтримки.
У застереженні, до якого варто дослухатися й Україні, вони закликають передбачити реалістичні перехідні періоди, а також державні програми поступової адаптації та захисту аграрного сектору.
«Хто хоче продавати — продаватиме. Хто хоче працювати — працюватиме. Європейський ринок не забирає в нас землю, він вимагає якос
- Останні
- Популярні
Новини по днях
2 серпня 2026
