Від голови Тернопільської ОДА до командира роти дронів: історія Степана Барни
Коли на війні загинув його старший брат Олег, Степан Барна мав законне право звільнитися зі служби. Але не скористався ним. Залишився поруч із тими, за чиї життя тепер відповідає щодня.
Колишній голова Тернопільської обласної державної адміністрації сьогодні командує ротою «Барні» безпілотних авіаційних комплексів 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Він пройшов шлях від старшого солдата до командира роти. За роки великої війни втратив брата, побратимів, не раз дивився смерті в очі.
Саме тому сьогодні Степан Барна найчастіше говорить не про знищену техніку ворога чи успішні бойові операції. Його головна тема — люди.
Він переконаний: справжня філософія сучасної війни полягає не лише в тому, щоб завдати ворогу максимальних втрат, а насамперед у тому, щоб зберегти життя своїх військових. Саме цим пояснює розвиток безпілотних систем, пошук нових технологій і кожне своє командирське рішення. Бо найважчий наказ для командира — той, після якого можеш більше не побачити своїх людей.
В інтерв’ю «Погляду» Степан Барна відверто розповів про шлях від політики до фронту, відповідальність командира, сучасну війну дронів, втрати, помсту за брата і побратимів та про те, чому сьогодні кожен українець має або воювати, або працювати для фронту.
– Коли ти зрозумів, що політика відходить на другий план, а твоє місце — у війську?
– Насправді це усвідомлення прийшло давно. Якщо повернутися у 2014 рік, то, по-перше, я був переконаний, що війна з Росією буде. По-друге, таким було наше родинне виховання.
Мені ще тато й дід казали, що війна обов’язково буде. У нашому будинку досі стоїть грубка, хоча газ провели ще у 1996 році. Знаєш чому? Бо тоді тато заборонив її розбирати. Він казав: «Якщо Росія перекриє газ, у хаті має бути тепло». Це був один із принципів, на яких нас виховували.
З 2014 року я багато разів бував на Донбасі. Спочатку як волонтер, згодом — уже як голова Тернопільської обласної державної адміністрації. Мій брат воював, і в мене були певні внутрішні комплекси. Я постійно відчував, що не перебуваю там, де мав би бути. Це відчуття переслідувало мене всі ті роки.
Саме тому, коли очолив область, робив усе можливе, щоб на Тернопільщині відновлювалися військові частини. Ми сформували 105-ту окрему бригаду територіальної оборони, розбудовували 44-ту окрему артилерійську бригаду, розвивали військову інфраструктуру області.
Є ще одна цікава деталь. Коли мене призначили головою ОДА у 2015 році, я автоматично став військовозобов’язаним. Голова обласної державної адміністрації за посадою є керівником Ради оборони області та командиром бригади територіальної оборони. Тому, маючи військове звання солдата, за посадою я фактично очолював бригаду територіальної оборони. Тоді ж публічно підписав контракт резервіста оперативного резерву другої черги.
Після завершення роботи на посаді голови адміністрації як резервіст поїхав на збори до 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Побачив, як живе бригада, познайомився з людьми — і після цього підписав контракт саме з нею.
Коли у лютому 2022 року після засідання РНБО та указу Президента розпочалася мобілізація, мене призвали як резервіста оперативного резерву. Хоча до цього я не брав безпосередньої участі в бойових діях, прибув до своєї частини й відтоді безперервно служу.
– З яким званням ти прийшов до війська?
– Після навчань на полігоні я отримав звання старшого солдата. Потім був поступовий шлях: молодший сержант, сержант, старший сержант, головний сержант взводу. Після навчання у Військовій академії в Одесі та курсів перепідготовки став молодшим лейтенантом, зараз — старший лейтенант.
Спочатку сформував позаштатний підрозділ безпілотних систем. Потім він офіційно став взводом, який я очолив. Через рік взвод розширили до роти.
Сьогодні вже понад рік я командую ротою «Барні» безпілотних авіаційних комплексів 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
– Чи легко людині, яка багато років працювала в політиці та владі, стати командиром, де авторитет здобувається не посадою, а щоденними вчинками?
– Мені здається, що зі сторони це може виглядати легко. Насправді — ні.
Коли ти голова адміністрації, якщо тебе хтось не влаштовує, можеш його звільнити. Можеш оголосити догану, бо вважаєш це справедливим.
У війську все зовсім інакше. Тут дисциплінарне рішення — це вже не лише про покарання чи гроші. Тут найвища цінність — людське життя. І кожен командир дуже добре розуміє його ціну.
Я дякую Богові, що нам вдалося сформувати міцний кістяк підрозділу. Так, були помилки, різні життєві ситуації, втрати, сльози, кров.
Ми підтримуємо зв’язок із родинами загиблих. Практично кожна моя поїздка на Західну Україну супроводжується зустрічами з ними.
От зараз дорогою я заїжджав до родин Василя Пилипчука та Віталія Мулика з Дубенщини. Один загинув рік тому, інший — кілька місяців тому. Минулого разу відвідував і родину Володимира Начичка «Чечена» на Шумщині.
Це теж частина відповідальності командира. Насправді на війні немає поняття «здобути авторитет». Тут є лише відповідальність за людей.
Мені дуже приємно, що до нашого підрозділу люди приходять добровільно. Вони підписують контракти й хочуть служити саме у нас.
Напевно, тому, що вдалося сформувати правильну атмосферу — взаємної поваги, довіри й людського ставлення одне до одного.
Я переконаний, що в сучасній війні солдафонщина вже не працює. Більше того — вона шкодить і сучасній армії, і нашій перемозі.
Такі радянські рудименти потрібно залишати в минулому. Сучасна армія має будуватися на професіоналізмі, довірі та відповідальності. Саме в таку армію я вірю.
– Наскільки командир сьогодні має можливість змінювати підхід до ведення війни та впроваджувати нові рішення?
– Якщо тебе не підтримують командир батальйону чи командування бригади, змінювати щось дуже важко. Але мені пощастило — поруч люди, які готові чути, підтримувати й рухатися вперед.
Починаючи з «Хантера» — Героя України Сергія Яндульського. Є й інші командири. Наприклад, Мар’ян Ваврик. Цікаво, що у 2015 році, коли я був головою Тернопільської ОДА, вручав йому диплом після закінчення військового ліцею. А сьогодні він уже мій командир.
Війна формує нове покоління офіцерів. Це люди, які вміють бути і бойовими командирами, і сучасними менеджерами. Ми вже бачимо, як на високі командні посади приходять молоді офіцери, які пройшли фронт, отримували поранення, лікувалися і поверталися воювати. Це абсолютно правильний процес.
– Як сьогодні виглядає твій звичайний день?
– Якщо вдалося поспати й кілька разів за ніч не прокинутися, то зранку кажеш: «Дякую Богу, що прокинувся». І це вже не здається чимось незвичним.
У моєму підпорядкуванні понад сто військовослужбовців. Це десятки позицій, окрема група саперів, екіпажі безпілотних систем.
Я завжди кажу, що командир роти — це передусім командир проблем. Куди не прийдеш — усюди є питання, які потрібно вирішувати.
Сьогодні треба облаштувати нову позицію, викопати бліндаж, організувати людей. Потім — забезпечення: десь не вистачає дронів, десь вийшов з ладу «Мавік», перебило генератор, зникло живлення. Потрібно організувати доставку боєкомплекту, техніки й усього необхідного.
Приїжджає розрахунок наземного роботизованого комплексу й каже, що машину пошкодив FPV-дрон. Значить, її потрібно евакуювати, ремонтувати, міняти запчастини.
Потім перевіряєш логістичну базу: чи забезпечені хлопці харчуванням, чи є пальне, у якому стані генератори, автомобілі, бронетехніка.
Далі — великі борти. Чи є комплектуючі, чи працює обладнання, чи готові вони до виконання завдань.
Після цього — боєкомплект, планові цілі, бойові завдання, забезпечення саперів, наявність вибухових речовин.
І все це відбувається під постійними ударами. Над тобою літають FPV-дрони, дрони на оптоволокні, КАБи, ракети.
А це лише організаційна частина роботи.
Паралельно потрібно евакуювати поранених. Якщо, не дай Боже, є загиблі — забрати тіла. Додайте сюди ще людський фактор: конфлікти, дисципліну, побутові проблеми військових.
Тому командир роти — це людина, яка двадцять чотири години на добу живе проблемами свого підрозділу й постійно шукає рішення.
– Яку роль сьогодні відіграють дрони порівняно з тим, що було у 2022 році?
– Ключову. Але починати потрібно із самої філософії сучасної війни. Її головний принцип — завдати ворогу максимальних втрат і водночас максимально зберегти життя своїх людей. Переможе той, хто зробить це найефективніше.
Ми не можемо конкурувати з росією кількістю людей. Тому наша перевага — інновації, швидке впровадження сучасних технологій та максимальна дебюрократизація процесів в армії.
Безпілотні системи й наземні роботизовані комплекси вже стали невід’ємною частиною війни.
Якщо раніше ми більше думали про те, як за допомогою дронів знищити якомога більше ворога, то сьогодні маємо думати ще й про те, як максимально зберегти життя українського військового. Саме з цього потрібно починати.
Водночас я в жодному разі не применшую роль піхоти. Вона колосальна. Саме піхотинці несуть на собі найбільший тягар війни.
Але не можна применшувати й роль тих хлопців і дівчат, які працюють із безпілотними системами. Саме вони часто не дозволяють ворогу наблизитися до наших позицій, знищують його ще на підступах, доставляють боєкомплект, медикаменти, провізію.
Завдяки цьому піхота може виконувати свої завдання й утримувати позиції.
Тому сучасна війна — це поєднання технологій і роботи піхоти. Саме так працює наша бригада.
– Які рішення є найважчими для командира?
– Найважче — відправляти людей на бойові завдання. Навіть не саме рішення є найважчим, а постійне усвідомлення того, що кожен день може стати для когось останнім. Ти не знаєш, хто сьогодні загине, хто завтра буде поранений, що може статися через годину. Це неможливо спрогнозувати.
Саме це найбільше виснажує. Воно забирає здоров’я, нерви й сили.
– Як ти з цим справляєшся?
– Це дуже правильне запитання. Насправді — не справляюся. Я просто пропускаю все через себе.
– Що сьогодні мотивує тебе найбільше?
– Особисто для мене мотивація складається з трьох речей.
Перша — завершити цю війну так, щоб не передати її наступним
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 серпня 2026
