Тридцятирічні дипломатичні помилки Заходу та Збройні Сили України як єдина реальна гарантія безпеки Європи
Західні партнери тридцять років вчили історію України за радянськими підручниками, а у 2026 році раптом виявили, що єдина реальна «гарантія безпеки» Європи — це ЗСУ. Дипломатичний майстер-клас завдовжки в чверть століттяАналіз трьох десятиліть української зовнішньої політики станом на 2026 рік підводить до невтішного, але вирезвлювального висновку: більшість геополітичних катастроф сьогодення — це прямий результат нерішучості та пропущених рішень західних партнерів. Намагаючись роками «не провокувати Москву», просуваючи міф про нейтралітет та вивчаючи Україну через призму російських наративів, Вашингтон і Брюссель самі завели себе в безпековий тупик. Сьогодні, коли бюрократичні жернова Європи нарешті почали рухатися, а НАТО шукає нову формулу виживання, стає очевидним: єдиним надійним фундаментом трансатлантичної безпеки є не паперові гарантії, а реальний бойовий досвід та сила українського війська.Для обговорення цієї теми в агентство "Укрінформ" запросили Надзвичайного і Повноважного Посла України Ігоря Харченка, який є головним консультантом Фундації Пилипа Орлика. Важливо також, що Ігор Харченко – учасник розроблення ключових документів для визначення як напрямів розвитку нашої держави, так і формування стратегічних відносин з провідними партнерами України.Йдеться, зокрема, про «Основні напрями зовнішньої політики України», адже саме там визначено, до чого прагне Українська держава, і чому нам потрібні особливі відносини зі Сполученими Штатами Америки, Європейським Союзом та НАТО.Ігор Харченко, посол, головний консультант Фундації Пилипа Орлика- Щоб кудись рухатися, треба обрати напрямок. Ми це розуміли в Міністерстві закордонних справ зі самого початку незалежності, коли розширювали нашу зовнішньополітичну діяльність. Але треба було зробити документ, який би це фіксував. За умов, коли Україна відходила від радянського минулого, були вже виголошені певні зовнішньополітичні принципи, а у Верховній Раді було досить багато представників комуністичної партії, мали діяти досить обережно. Як це було?- Це дуже цікаве, глибоке питання. Епоха тоді була дуже специфічною: у 1991 році розпався Радянський Союз, у 1992-му я прийшов працювати у МЗС, а у 1993-му перший міністр закордонних справ відновленої незалежної України Анатолій Максимович Зленко доручив розробити документ про основні напрями зовнішньої політики України, сформулювати їх. На його думку, цілі української зовнішньої політики потрібно було зафіксувати і зробити відомими не тільки колегам-дипломатам, але і довести до всього світу. Тобто його ідея була – подати цей документ у парламент і затвердити офіційно.Говорячи про це, не можу не згадати ще двох людей, які були безпосередньо дотичні до цієї справи, – Бориса Івановича Тарасюка, який пізніше став міністром закордонних справ, був послом у різних країнах, і Володимира Андрійовича Василенка, якого немає вже з нами. У такому тріо ми цей документ досить довго доробляли і врешті представили на Верховну Раду України, де він був схвалений.У тому документі, окрім загальних принципів і норм та основних напрямів зовнішньої політики, був ретельно виписаний один абзац – наша відповідь на Декларацію про державний суверенітет України, схвалену в 1990 році, де були слова про постійний нейтралітет та відмову від усього що завгодно. Саме цей абзац, якщо його уважно читати, відкривав, як ми тоді сподівалися, схвалену Верховною Радою дорогу до того, що ми називаємо євроінтеграцією та євроатлантичною інтеграцією. Там не було названо структури по іменах, але був заданий загальний напрямок.Читайте також: Українські добровольці у Грузії, 1993 рік: "Ми воювали в Абхазії за Україну"- Я почав розмову з цієї далекої вже з погляду сьогодення історії, тому що ще тоді в документі визначалися ті стратегічні засади, з якими не могла змиритися Росія, і саме тому почала війну в 2014 році, що стала повномасштабною у лютому 2022 року. Там було записано, що Україна повертається до своїх цивілізаційних джерел, до Європи, а значить, до Європейського Союзу й НАТО.Також там було визначено, що для України важливі відносини особливого партнерства зі Сполученими Штатами Америки, оскільки саме США є лідером Західного світу. Тобто ці три пріоритети – ЄС, НАТО, США – закладені вже тоді, і попри всі відхилення і коливання, які були з тих чи тих причин на шляху Незалежної України, залишаються актуальними, а згодом ми спромоглися записати ці позиції в Конституцію України. Росія з цим категорично не може змиритися, тому тепер іде війна.Чому стратегічні партнери нам були потрібні? Це цілком зрозуміло і виправдано, адже щоб досягти стратегічної мети, яку не можна осягнути одразу, швидко, не маючи для цього необхідних ресурсів, треба шукати помічників. Такі помічники у нас знайшлися - Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і НАТО.Чому Україна вже тоді, на початку 1990-х, була важлива для кожного з них – для США, Європейського Союзу й НАТО?Якби рішення про вступ України в НАТО було ухвалене своєчасно, то ми б не мали цієї війни- Розберімо по пунктах. Сполучені Штати Америки – це ланка, яка з'єднує те, що називається трансатлантичним простором безпеки. Американці двічі заходили в Європу, щоб врятувати її від світових війн, які велися на її території.Тобто вони, як самі кажуть, committed themselves to security of Europe, тобто почали вважати, що європейська безпека – також їхня безпека, і це логічно, тому що здебільшого Сполучені Штати Америки заснували якраз іммігранти з Європи.Американці в 1991 році устами президента Буша-старшого у Верховній Раді України напередодні розпаду Радянського Союзу пробували вгамувати, як їм тоді вважалося, націоналістичні настрої, і агітували, хоча й не прямо, за те, щоб не розвалювати Радянського Союзу.Це не перший раз, коли американський досвід в європейських справах не спрацював з одної простої причини: там ніколи не вивчали глибоко і серйозно, крім українських іммігрантських і канадських істориків, феномен України. І тому, мені здається, США, коли Радянського Союзу вже не стало і з цим треба було щось робити, як практичні люди, віддані праву націй на самовизначення, змушені були придивитися до цього.Крім того, був дуже важливий елемент – наявність на території України дуже потужного потенціалу ядерної зброї.Стосовно Європейського співтовариства: Україна, вся територія України на сто відсотків – це Європа. Тобто географічно ми європейська країна, ми європейська країна з погляду культури та історії. Звісно, Європа придивлялася до того, що робиться на сході, бо схід Європи традиційно теж був неспокійним, якщо поглянути на те, як впродовж століть мінялися кордони в Європі.І після 1975-го, коли завдяки Гельсінському акту нарешті, як тоді здавалося, була поставлена крапка, Європа визначилася з кордонами, відбувається розпад Радянського Союзу. Звісно, з політичних та інших міркувань Європейське співтовариство змушене було дуже ретельно дивитися на те, що робиться на території колишнього Радянського Союзу.І треба було пояснювати в європейських столицях, що ми йдемо туди, де завжди були, але на 300 років нас відрізали, тепер ми просто повертаємось. Ця теза заходила і показувала, що так, на сході Європи не виникла, а відновилася величезна країна, яка хоче працювати так, як працюють в Європі, і тому з нею треба співпрацювати. І тому Європейські співтовариства стали нашим природним партнером.НАТО – це дуже довга окрема тема. З 1992 по 1997 рік, коли Хартію про особливе партнерство з НАТО нарешті вдалося підписати в Мадриді, дуже багато було зроблено. І справді саме цей аспект діяльності України – співробітництво з НАТО – спричинив у Москві ну просто скажену лють і тупотіння черевиками. Американці казали, що це червона лінія, це неможливо, однак це виявилося можливим, Хартія про особливе партнерство була підписана, а згодом на саміті НАТО в Бухаресті навіть було ухвалено політичне рішення, що Україна стане членом НАТО.І сьогодні, на жаль, саме через те, що свого часу рішення про членство України в НАТО не було реалізоване, ми маємо те, що і НАТО, і Європейський Союз, і Сполучені Штати Америки мусять допомагати Україні, також військово, щоб відбити російську агресію. Тому я можу цілком впевнено заявити, що якби рішення про вступ України в НАТО було ухвалене своєчасно, то ми б не мали цієї війни.Читайте також: Обеззброєння України: Як добрими намірами вистелити власну дорогу до пекла війни- Але, на жаль, так не сталося, і тепер ідеться про те, щоб захищати незалежність і своє майбутнє. Чому в 2014 році реакція наших трьох стратегічних партнерів була не дуже виразною і, очевидно, недостатньою, щоб стримати агресію та уникнути того, що сталося в лютому 2022 року?- У 2014 році була передусім політична реакція. Найзначніша і найпомітніша – Росію викинули з Групи семи, куди раніше помилково взяли, сподіваючись, що вона нібито може сповідувати такі самі цінності, що і розвинені західні демократії.А потім відбулося те, що і США, і європейці – всі разом – намагалися домовитися. А НАТО, оскільки це оборонний альянс, більше спостерігало, що там буде. Мова про Мінські угоди, Мінські угоди – 1, потім Мінські угоди – 2. Тобто були спроби загасити конфлікт дипломатичними засобами.- Простіше кажучи, здати Крим.Мінські угоди, до певної міри, допомогли зупинити російську агресію на тій лінії зіткнення, яка була на 2014 рік- Крим був захоплений, це була спроба анексії, але, звісно, ніхто з наших партнерів не визнав це захоплення, це було чітко зафіксовано, і це дуже важливо.Я вважаю, що тоді цей так званий мирний процес, Мінські угоди, до певної міри, допомогли зупинити російську агресію на тій лінії зіткнення, яка була на 2014 рік. І треба визнати, що це дало змогу Україні наростити м'язи, щоб у 2022 році зустріти повномасштабну війну вже трохи іншими.Важливо також, що з 2014 по 2022 рік жодних спроб переглянути принципові позиції, які мали наші партнери стосовно базових принципів міжнародного права і кваліфікації цієї агресії саме як агресії, не відбулося.І в цьому, мені здається, важливий політичний підсумок цих років.- Важливо також, згадуючи той
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 липня 2026
