«Ми всі живемо однією надією — що Сергій повернеться»

21.07.2026, 18:17 cxid.media

Капітан 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Міщенко потрапив у російський полон під час оборони Маріуполя 12 квітня 2022 року.

Відтоді минуло понад 4 роки. За цей час родина захисника пережила довгі місяці невідомості та навчилася жити від обміну до обміну.

Про зникнення Сергія, полон та силу, яка не дає його рідним опустити руки «Точці Сходу» розповіла його сестра Наталія Буйваленко.

«24 лютого 2022 року Сергій був на бойовому завданні. Припускаю, тоді він уже перебував у Маріуполі, але точно сказати не можу — він ніколи не розповідав, де саме знаходиться. Я живу в Сумах, і тоді через наше місто вже заходили російські війська. Він подзвонив і запитав, як у нас справи. Я відповіла, що через Суми вже йде техніка, що стріляють. А він одразу сказав: “Хай хлопці йдуть у ТРО”. У нас велика родина, багато двоюрідних братів, і він одразу думав про те, хто ще може стати на захист країни. З кожним днем зв’язок з братом ставав дедалі рідшим. Я просила його хоча б ставити “+” чи писати одне слово, щоб ми знали, що він живий. Приблизно за тиждень до полону брат попередив нас, що більше не зможе виходити на зв’язок. Сказав: “Я викидаю телефон і всі документи. Якщо хтось вам телефонуватиме й казатиме, що це я, — не вірте”».

«Після цього для нас почалися довгі місяці невідомості. Лише приблизно через пів року ми дізналися, що Сергій живий. Це розповів військовий, який повернувся з російського полону. Він сказав, що у брат отримав поранення лівої руки, вона майже не працювала. Згодом нам із Сергієм вдалося кілька разів поспілкуватися в листах. Але він про себе майже нічого не розповідав. Я думаю, що емоційно йому дуже важко. Він каже: “Я дуже злий”. І більше нічого про себе не розповідає. На будь-які питання відповідає: “Про мене нічого не треба знати. Я вам нічого не скажу”. Мені здається, що цими короткими відповідями він просто намагається захистити нас від того, що йому довелося пережити».

«Мій брат — дуже сильна людина. Багато хлопців, які повернулися з полону, говорять про нього з вдячністю. Кажуть, що він підтримував їх, давав їм сили. Ще до повномасштабної війни Сергій любив читати книги, займався спортом, бігав. Наскільки це можливо в полоні, він усе одно тримає себе в формі, не пав духом, бореться за життя, тримається за нього. Він любить риболовлю, але часу на неї майже ніколи не мав. Перед початком великої війни наші батьки приїжджали до нього в Бердянськ, де він жив із дружиною. Вони просто гуляли разом. Зараз він пише в листах, що дуже часто згадує саме ті дні. За всі роки війни таких моментів було зовсім небагато, але саме вони нині гріють йому душу. Думаю, Сергій дуже сумує за родиною і найбільше хоче якнайшвидше повернутися додому».

«Друзі Сергія не забувають про нього. Коли ми виходимо на акції підтримки військовополонених у Сумах, приходять хлопці, з якими він навчався. Вони підтримують нас, і це дуже важливо. Кожен обмін для нас — це завжди затамований подих. Чекаєш дзвінка, чекаєш новини, що він уже вдома. А коли цього не стається, ніби обривається струна. Ти просто розбитий. Потім знову збираєш себе по шматочках і живеш далі. Нас тримає тільки надія. Брату набагато важче, ніж нам. Найбільше я хочу, щоб Сергій і всі хлопці, які досі залишаються в російському полоні, якнайшвидше повернулися додому. Їхні очі вже побачили занадто багато. Їхні тіла, душі й серця пройшли через страшні випробування. Я хочу, щоб вони всі повернулися до своїх родин. Щоб тут на них чекали не зрада і не розчарування, а світле майбутнє».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

Читати повністю…