Дівчинка з Чернігівщини після операції на мозку єдина в світі змогла жити повноцінним життям
Німецькі лікарі назвали операцію Валерії лише третім таким випадком у світі. У три роки дівчинка перенесла 16-годинне втручання у мозок, після якого майже рік заново вчилася ходити. Сьогодні Валерії 10 років: вона навчається у звичайній школі, готується до нового оперативного втручання в Німеччині й завдяки планшету від «Ліги Сильних» може продовжувати навчання дистанційно.
«Я бачила, що моя дитина помирає»: шлях до діагнозу
Історія хвороби Валерії досі залишається загадкою навіть для лікарів. За словами мами, німецькі фахівці казали, що дівчинка — лише третій такий випадок у світі. До неї були двоє хлопчиків із таким самим діагнозом, але навіть після операцій вони не можуть самостійно себе обслуговувати.
Тому все, чого сьогодні досягла Валерія, для лікарів стало справжнім дивом. Чому її стан відрізняється від інших, вони пояснити не можуть.
В 3-річної дівчинки сильно опухла нога, піднялася температура, і вона перестала ходити. Лікарі пояснювали це побічною реакцією. Згодом з’явилися нові симптоми: блювання, кровотечі, різке погіршення стану. Однак сімейний лікар пояснював усе ацетоном і слабкими судинами, радив змінити харчування та лікуватися народними методами.
За словами мами, переломним став день 14 серпня 2019 року. Напередодні її чоловік несподівано повернувся із заробітків за кордоном, хоча не планував цього. Він казав, що відчував незрозумілу тривогу і сильне бажання якнайшвидше бути вдома.
Того ранку батьки відвели Валерію до дитячого садка, а після обіду забрали на прогулянку. Вдома дівчинка була, як завжди, активною та усміхненою. Ніщо не віщувало біди.
«Усе сталося раптово. Валерія сиділа вдома на килимі, була веселою, активною, і раптом у неї почали тремтіти ноги, руки, щелепа. Її буквально скрутило, вона не могла поворухнутися. Ми дуже злякалися й одразу поїхали до невролога. Лікар побачив, що вона вже не може стати на ноги, і сказав, що потрібно терміново робити МРТ. Згодом їй трохи полегшало, але ходити вона вже могла лише насилу».
Обстеження провели в Чернігові. Після нього родині повідомили попередній діагноз — епілепсія. Батьки прийняли це пояснення і розпочали лікування.
«На її третій день народження прийшли рідні привітати Валерію. Але майже ніхто не зміг залишитися поруч. У неї почався напад — вона кричала від болю, тіло викручувало судомами. Усі вийшли з кімнати, бо просто не могли на це дивитися».
Втім, за словами мами, призначене лікування лише погіршило стан дитини. Вона стверджує, що через надто велику дозу препарату Валерія впала в кому.
«Два дні Валерія була в реанімації. Лікарі намагалися її врятувати, але потім сказали, що більше нічим не можуть допомогти. Нас просто попросили забрати дитину. Ми ледве отримали направлення до Києва, бо в Чернігові нас не прийняли, так само як і в «Охматдиті». Я поклала Валерію на заднє сидіння машини, і ми просто поїхали до Києва, не знаючи, чи хтось зможе нам допомогти».
До Києва родина дісталася самотужки. За словами матері, в лікарні їм знову відмовили в госпіталізації та порадили повертатися до Чернігова. Та дорогою вони зупинилися біля Першої міської клінічної лікарні.
«Я бачила, що моя дитина помирає. Здавалося, ще кілька хвилин — і буде пізно. Я зайшла до лікаря, впала перед ним на коліна і почала благати: «Будь ласка, врятуйте її. Назад я її вже не довезу»».
Лікарі спочатку також не хотіли госпіталізувати Валерію. Однак після огляду стан дівчинки визнали критичним, і її терміново перевели до реанімації.
«Лікар сказав: «Я спочатку лише подивлюся на дитину. Якщо стан справді важкий — будемо лікувати, якщо ні — стабілізуємо і ви поїдете». Але щойно він побачив Валерію, одразу закричав: «Реанімацію! Терміново!»»
Валерія провела три дні в реанімації, а її мама весь цей час чекала під дверима відділення, не маючи змоги побачити доньку. Після стабілізації стану дівчинку перевели до неврологічного відділення, де вона перебувала майже три місяці. Попри численні обстеження, лікарі так і не змогли встановити точний діагноз.
«Коли нас виписували, у документах замість діагнозу стояли три знаки питання. Я такого ніколи не бачила. Лікарка тоді сказала мені: «Оксано, у вас є два місяці. Їдьте до Європи й шукайте лікарів, бо серце дитини цього просто не витримає»».
Напади повторювалися майже кожні три хвилини. Родина проходила дорогі обстеження, випробовувала різні методи лікування, але стан Валерії не покращувався. Тоді сім’я вирішила шукати допомоги за кордоном.
«Ми з чоловіком продали майже все, що мали: машини, гаражі. Залишився тільки будинок, і вже думали закладати його. Родичі почали збирати гроші. Я не хотіла розповідати свою історію публічно — боялася осуду. Але кума без мого відома опублікувала наше прохання про допомогу. Саме завдяки цьому ми отримали шанс поїхати до Німеччини. Так ми потрапили до клініки в Ганновері».
«Мамо, не відпускай мене»: операція, яка дала шанс на життя
У німецькій клініці родині запропонували встановити Валерії нейростимулятор — пристрій, який мав блокувати нервові імпульси під час нападів. За словами матері, керування ним здійснювалося б за допомогою спеціального пульта. Родина не була готова одразу погодитися на таке втручання, тому повернулася до України.
Після цього мама Валерії звернулася по допомогу до народного депутата, який допоміг організувати консультацію в іншій клініці Німеччини. Кошти на поїздку сім’я збирала самостійно.
У клініці в Обергаузені лікарі провели повторне обстеження та встановили новий діагноз — енцефаліт Расмуссена. Після цього Валерію відправили додому збирати кошти на лікування. Родина майже зібрала необхідну суму, однак до повної оплати бракувало ще 30 тисяч євро.
«Ми ризикнули й усе одно приїхали. Але Валерію не брали на операцію, бо рахунок був не закритий. Нам дали ще тиждень. Тоді знову були звернення до медіа, на телебачення, до народних депутатів. Зрештою вони допомогли, і рахунок вдалося закрити».
31 березня о п’ятій ранку 3-річну Валерію повезли на операцію.
«Перед операцією їй дали не звичний наркоз, а яблучний сік із таблеткою. Вона мала заснути, але не засинала. Тримала мене за руку і повторювала: «Мамо, не відпускай мене. Мамо, не віддавай мене». Це були найстрашніші слова, які я чула».
Операція тривала 16 годин. Увесь цей час мама чекала на новини біля реанімації.
«Шістнадцять годин я просто чекала. А потім мені подзвонили й сказали, що операція пройшла успішно».
На момент операції Оксана була вагітною. На тлі боротьби за життя Валерії родина дізналася, що чекає на другу дитину. Вагітність настала після двох років безуспішних спроб, однак через критичний стан доньки майбутні батьки не знали, що робити далі. Лікарі чесно попередили батьків про ризики: дівчинка могла не пережити втручання або втратити всі набуті навички й потребувати повторного розвитку з нуля.
«Мені сказали: або вона помре на операційному столі, або залишиться трирічною грудною дитиною, яку доведеться всьому навчати заново. Інших варіантів ніхто не обіцяв».
Через два дні після операції матері дозволили побачити доньку в реанімації. Валерія ще перебувала у важкому стані.
«Я благала лікарів пустити мене до неї. Обіцяла, що не плакатиму, не хвилюватиму її, тільки дайте побачити дитину. Коли мене нарешті пустили, лікар попросив звернутися до Валерії. Я почала з нею говорити — і вона відкрила очі. Потім почала читати вірші, які ми вчили ще в дитячому садку до хвороби. У той момент ми зрозуміли, що вона зберегла пам’ять, мову й мислення. Це було справжнє диво».
Після операції ліва рука й нога Валерії ще реагували на імпульси. Мама сподівалася, що це означає збереження частини функцій, однак після завершення операції рухи зникли.
«Мені тоді здавалося, що здорова частина мозку взяла на себе функції тієї, яка була уражена. Я бачила, що рука й нога ще рухаються, і сказала про це лікарю. Він відповів: «Зачекайте, ми закриємо череп — і цього вже не буде». Так і сталося».
Після завершення операції лікарі закрили операційне поле, а вже за п’ять днів Валерію в лежачому стані перевезли до України. Попереду на дівчинку чекала тривала реабілітація.
«Хочу, щоб моя дитина вийшла звідси своїми ногами»: рік, який повернув Валерії самостійність
«Відновлення було дуже довгим. Майже рік пішов лише на те, щоб Валерія знову почала ходити. Потроху вдалося відновити й роботу руки — зараз вона може підтримати тарілку або щось поправити, хоча пальці повністю так і не розкриваються».
Після операції німецькі лікарі навчили родину вправ для домашньої реабілітації. Продовжувати відновлення за кордоном сім’я не могла — на операцію вони вже витратили близько 100 тисяч євро, а коштів на подальшу реабілітацію не залишилося. Тому родина повернулася до України.
Згодом, завдяки допомозі небайдужих людей, Оксана дізналася про реабілітаційний центр у селі Модричі на Львівщині. Туди вона приїхала з Валерією, вже будучи на останньому місяці вагітності.
«Реабілітолог запитав мене: «Що ви очікуєте від нашого центру?» Я навіть здивувалася і відповіла: «Хочу, щоб моя дитина вийшла звідси на своїх ногах». Він сказав: «Добре». І ми почали працювати. Щодня — з восьмої ранку до восьмої вечора, без вихідних».
Через два тижні інтенсивної реабілітації у Валерії знову з’явилися тремор і напади. Лікарі вирішили, що організм перевтомився, і порадили зробити перерву. Оксана попросила чоловіка приїхати та забрати їх додому.
«Валерія стояла в реабілітаційній залі, у всіх тренажерах. Побачила, що зайшов тато, відпустила всі опори й просто пішла до нього своїми ногами. Реабілітолог усміхнувся і сказав: «Ти ж хотіла, щоб вона вийшла звідси своїми ногами? Ось, дивись — вона вийшла»».
Після цього родина ще майже рік продовжувала реабілітацію. Басейн, масажі, вправи та постійні заняття стали частиною щоденного життя.
«Сьогодні Валерія повністю самостійна. Вона сама одягається, взувається, миє посуд, може приготувати собі просту їжу, вчить уроки, доглядає за собою. Ліва рука так і не відновилася повністю — нею вона може лише трохи підтримати або притримати щось. Але після всього, що ми пережили, це вже зовсім інше життя».
«Вона живе життям звичайної дитини»
Попри складний діа
- Останні
- Популярні
-
-
-
-
- Липень, 20
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
21 липня 2026
