Наступний – Сирський?!
Не встигли західні медіа та вітчизняна занепокоєна публіка пережувати роздуту тему роздутого ексміністра оборони Михайла Федорова, как стартувала наступна серія затіяного Зеленським кадрового «марлезонського балету» – можлива відставка Олександра Сирського з посади головнокомандувача Збройних сил України. У цьому питанні Зеленський вирішив не робити дурниць і звернувся за порадою до армії в особі генералітету та вищого начальницького складу.
Одразу ж зазначимо, що вищий командний склад – це, м’яко кажучи, далеко не вся армія. Перефразовуючи колись знаменитий вираз вождя світового пролетаріату, генерали та полковники «занадто далекі від решти армійського народу», тому їхня думка явно не відображає прагнення мас на адекватному рівні. Але все ж таки, запитувати у військових командирів думку про головкома Сирського – це дещо краще, ніж приймати рішення на основі вересків дурних малоліток і «хитро зроблених грантоїдів» з картонками на площі під театром ім. Івана Франка.
Як би там не було, але в другій половині п’ятниці та в суботу до моменту написання цих рядків Зеленский проводив масовані консультації з офіцерами та генералами на предмет можливої зміни головкома ЗСУ. Виявилося, що ставлення до Сирського на рівні командного складу у військах, скажімо так, різне. Є противники нинішнього головкома, але є й прихильники, і не такі вже й нечисленні. До того ж результати дій Сирського, відверто кажучи, викликають дуже гострі питання й у багатьох цивільних, включаючи автора цих рядків. Але про це трохи пізніше.
Щоб одразу розставити всі крапки над відомими літерами, автор цих рядків обмовиться, що не підтримує жодну зі сторін конфлікту, тобто ні Федорова, ні Сирського, ні Зеленського з його кадровими фокусами в «найбільш підходящий» час.
Почуття, яке охоплює, дивлячись на цей скандал, можна охарактеризувати коротко: наростаюча лють! Лють від того, що в такий надважкий час, коли ворог продовжує, хоч і повільно, повзти вперед на Донбасі, але все ж таки Україна примудряється поступово брати ініціативу у війні у свої руки, раптом у верхах влаштовують увесь цей «цирк із конями», і ось уже нікого не хвилює, що наші бійці в Костянтинівці потрапляють в оточення, а всі зайняті тим, як «Міша полаявся з Вовою та генералами», і тому на площі шумить масовка з картонками. І вимагає ця масовка не встановлення соціальної справедливості, не покарання тих, хто перетворив країну на здобич для путінської тварюки, не кримінального переслідування за кримінальну «бусифікацію», а за те, щоб «повернули Мішу і вигнали генерала, бо генерал радянський».
Усі ці «майданні мантри та ритуальні танці на славу нового месії Михайла» викликають криву усмішку в людей у віці та з життєвим досвідом після Горбачова, Єльцина, Ющенка…
До речі, про «радянське минуле» уродженця Росії генерала Сирського, який закінчив Московське вище загальновійськове командне училище (так звані «кремлівські курсанти») у 1986 році, отримавши призначення в частину, розквартировану в Лубнах Полтавської області. До розвалу СРСР він устиг походити лейтенантом/старлеєм на посаді комвзводу, максимум, комроти. Ті, чия більш-менш свідома частина молодості припала на 1980-ті, мають пам’ятати, що наприкінці 1980-х Радянський Союз був уже, скажімо так, «не зовсім радянським».
Командиром батальйону Сирський став уже в 1993 році, тобто за часів незалежності. І є він таким самим продуктом незалежної України, как і інші генерали, хіба що трохи старший, але навіть при цьому він на 2 роки молодший за автора цих рядків.
Словом, усі ці балачки на тему «молодого та прогресивного реформатора Федорова, який протистоїть зашкарублому совку Сирському» – це для масовки з картонками, серед якої – частина проходимців із числа «грантоїдів», а решта просто «відстає в розвитку», якщо ведеться на подібного роду маніпуляції.
Що ж до реформаторсько-антикорупційних подвигів Федорова, то зараз на цю тему в мережах з’являється все більше інформації про те, що до відставного міністра в цьому плані є багато неприємних питань. Але з цим поки зачекаємо, дочекавшись якоїсь офіційної інформації.
А поки що наступний найцікавіший сюжет у виконанні топового західного видання The New York Times, яке важко запідозрити в симпатіях до «совка» Сирського, і воно більш ніж компліментарно ставиться до «реформатора» Федорова, але все ж таки видання намагається бути об’єктивним, не приховуючи неприємні моменти для Федорова, який вважається «улюбленцем» Заходу та західних медіа:
«Федоров був одним із головних прихильників розгортання невеликих роботизованих систем, які могли б замінити піхоту, артилерію та бронетехніку в деяких областях, зрівнявши шанси України в протистоянні з переважаючою за чисельністю російською армією. Збільшення закупівель безпілотників його міністерством за шість місяців його перебування на посаді збіглося зі стабілізацією фронту та кампанією, в результаті якої було знищено близько чверті російських нафтопереробних потужностей.
Але хоча безпілотники, що вибухають, тепер завдають близько чотирьох п’ятих усіх втрат з обох сторін, вони погано літають у туманну або вітряну погоду, коли артилерія залишається ефективною. Критики в армії відкинули ідеї Федорова про роботизовану війну як фантастичну ідею. Солдатам, як і раніше, доводиться ховатися в брудних бункерах, що кишать гризунами, щоб відбиватися від наступу Росії…
Ключова суперечка в місяці, що передували відставці пана Федорова, стосувалася закупівель традиційної військової техніки, заявив керівник українського підприємства військової промисловості на умовах анонімності.
Виступаючи в четвер, Федоров визнав, що викликав невдоволення, скасувавши або відкривши тендери на закупівлю найпоширеніших боєприпасів — 155-міліметрових артилерійських снарядів калібру НАТО, — водночас призупинивши всі закупівлі малої дальності дії цих боєприпасів.
Він заявив, що завдяки цьому заощадив 100 мільйонів доларів. Він також наполягав на тому, що Україна, як і раніше, закуповуватиме снаряди більшої дальності. Проте, за словами представника оборонної промисловості, помічники Федорова в останні місяці писали військовим підрядникам, що міністерство оборони більше не закуповуватиме артилерійські боєприпаси будь-якого типу, покладаючись замість цього на запаси та безпілотники.
Це викликало розкол, оскільки в Україні пріоритети в закупівлях озброєнь визначає генеральний штаб армії на чолі з генералом Сирським, а не міністерство оборони».
І справа навіть не тільки в тому, що пріоритети в закупівлях, за законом, визначає Генштаб, а не міноборони. Це можна було б списати на звичайні в наших краях міжвідомчі розбірки. Але, навіть розуміючи всю прогресивність та ефективність дронів, відмовлятися від артилерії різних калібрів і дальності, а також уповати виключно на робототехніку, не приділяючи належної уваги особовому складу піхотно-штурмових підрозділів і традиційним озброєнням – це в дусі «хлопчиків-мажорчиків», які не нюхали армії бодай навіть на мінімальному рівні таборів із підготовки до отримання військового звання в радянському цивільному виші.
Наприклад, таке «цікаве» питання: що буде, якщо завтра Ілон Маск відключить свій знаменитий Starlink для України? А якщо ще гірше – при цьому включить його для путінських виродків? З Маска станеться…
Не кажучи вже про те, що в медіа вже неодноразово миготіла інформація про досягнення китайців у «глушінні» Starlink-а, а то й зовсім про їхні плани щодо виведення з ладу супутників.
До речі, якщо The New York Times у публікації за посиланням звело наклеп, ображені можуть вимагати спростування або подати на це видання до суду. Але щось підказує, що описана вище колізія зі снарядами цілком могла мати місце. Але це, звісно, припущення.
Після демаршу ексміністра оборони Федорова, який розповів про свій конфлікт із головкомом ЗСУ Сирським, до останнього було висловлено багато різних претензій. У тому числі й із військового середовища.
Але більшість із них мали абстрактний характер: відсталий у технологіях, «совок», приймає кадрові та інші рішення виходячи з принципу особистої лояльності, а не ефективності тощо. Подібні звинувачення, в принципі, можна висунути, при бажанні, будь-якому генералу виходячи, наприклад, з особистих образ.
Тому в багатьох складається враження, що кампанія проти Сирського пов’язана не стільки з питаннями до його ефективності як головкома ЗСУ, скільки з політичним завданням – вивести армію з-під контролю Зеленського. І така версія, безумовно, має право на існування, про що далі.
Але за інформацією з мережі, у військовому середовищі справді йде гостра, хоч і непублічна дискусія щодо правильності реалізованої Сирським стратегії, яка полягає в постійних спробах наступати на різних напрямках, щоб перехопити ініціативу у ворога, і в армії далеко не всі з нею згодні.
Насамперед стверджується, що це стратегія не Сирського, а Зеленського, який вимагає постійно наступати, показуючи результат. Але й Сирський думає приблизно так само. При цьому Зеленський мислить не військовими категоріями, а своїми інформаційно-політичними піар-уявленнями про війну. Зеленський хоче довести партнерам, що Москва не володіє ініціативою на фронті, наступати далі не може і втрачає захоплені території, щоб добиватися подальшого збільшення західної допомоги Україні. Зокрема, судячи з дій Сил оборони на Запорізькому напрямку, не забута ідея фізично перерізати сухопутний коридор до Криму, що не вдалося зробити восени 2022 року.
Але у цієї стратегії в армії є противники, які вважають, що такі контрнаступи виснажують українську армію, оскільки ведуть до великих втрат.
Коли кажуть, що у путінського агресора втрати вищі, ніж у ЗСУ, це правда, але саме тому, що російські окупанти на більшості напрямків наступають, а в сучасній війні дронів у сторони, що наступає, втрати завжди набагато більші, ніж у тієї, що обороняється.
Але щойно наступати починають Сили оборони України, пропорція змінюється на протилежну, і набагато суттєвіші втрати починає нести Україна, у якої фізично менше людей.
Тому українські контратаки багато хто у військах оцінює скептично як такі, що не виходят
- Останні
- Популярні
Новини по днях
19 липня 2026
