Від Рівного до Кракова: твори двох авторів увійшли до міжнародної антології
У великій літературній антології, виданій у Кракові, є й рівненські голоси. До збірки сучасної української новелістики «Мереживо долі, або вишиванка» увійшли твори 40 авторів з України. Серед них – двоє рівнян: Анна Лимич та Андрій Пермяков.
Над створенням видання команда Fundacja św. Włodzimierza – Фундації св. Володимира працювала понад два роки. Антологія вийшла українською, польською та англійською мовами в паперовому й електронному форматах.
За задумом упорядників, це не просто збірка художніх текстів, а літературна розмова про людину, долю, пам’ять і українську культуру. Новели, представлені в антології, по-різному відкривають цінність людської особистості, передають знакові риси українського світосприйняття й презентують сучасну українську прозу для читачів різних країн.
Презентації антології відбулися у Кракові та Києві. Кожен з авторів отримав диплом учасника міжнародного літературного проєкту та авторські примірники видання.
Важливою темою під час презентацій стала розмова про українсько-польські взаємини, історичну пам’ять і потребу уникати політизації складних питань. Віцеголова фундації Петро Ничик наголосив, що зближення між українським і польським народами потребує передусім знання одне про одного, культурного діалогу та взаєморозуміння.
– Проблема зближення між українським і польським народами в першу чергу виникає з браку знання про іншу культуру, розуміння, що важливе для нас, задля яких цінностей ми живемо, – сказав Петро Ничик. – Нам, представникам культури, це треба змінювати. А до того нам дуже потрібний мир, перемога над агресором-терористом, а потім мирний час. У мирному часі люди почнуть між собою так чи інакше співпрацювати – на різних рівнях: професійному, науковому, культурному, бізнесовому.
Новела Анни Лимич «До зустрічі!» надрукована в антології українською мовою, а також перекладена польською та англійською. Участь у такому міжнародному літературному проєкті стала для рівненських авторів не лише творчим здобутком, а й можливістю бути почутими за межами України.
Антологія «Мереживо долі, або вишиванка» поєднала сорок українських історій у спільне літературне полотно. І в цьому краківському мереживі є свої рівненські нитки.
За кордон, куди несподівано запросили працювати чоловіка, вона не їхала. Він поспіхом збирався без неї. Сказати, що це її ошелешило – нічого не сказати. Її це вибило з колії і перетворилося на міфічний кінець життя. Невидима нікому, потужна вулканічна лава накрила її з головою і потягла у самісіньке пекло. Як же я тут без нього?!
Чи то справді ридала її любов, чи волали у голові емоції та амбіції, однак почувалася Олеся зрадженою і глибоко нещасною. Так, по-різному сприймають жінки життєві уроки. Першої ж миті реакція Олесі на подію звелася до мислі, яким би способом укоротити собі віку. Отак, просто, на зло йому. Піти назовсім із цього чужого життя, в яке вона вклала своє, наче окуляри в футляр.
Перед Лесиними очима й досі лежали на його столі два закордонні паспорти. Вона вчувала, для кого другий, але розгорнути й поглянути на фото хоробрості забракло. «Боягузка! – означила її межі засмучена вкотре душа, направляючи зробити крок уперед, – дивися ж!» На німе запитання: «Чому?» він різко відповів: «Так треба…». Дружина нічого в цьому не тямила, але образа на нього і злість на себе боролися так несамовито, що жінка мусила вибігти з кімнати, аби сльози не задушили її прямо перед ним: непередбачуваним і невблаганним. «До чого ж я докотилася?» – запитувала та картала себе за надмірну м’якість і поступливість.
День зборів минав то швидко, то тягся нестерпно. Олеся ж тихомирила себе тим, що тільки-но за чоловіком замовкнуть кроки, вона розслабиться, вип’є кави (може, й вина!), а за літо нарешті подописує усе, що складала за кілька років. Дістане із закапелків і залежані до сухо-жовтого кольору чернетки: листи, сонети і ту нереальну книгу про кармічний зв’язок і безмірне жіноче щастя. Порозкладає усі свої міркування, розкидані на папері, без страху та оглядки на його старому, однак твердому і рівному дивані. У його кімнаті, куди і заходити їй часто-густо заборонялося. Її ж кімната-спальня була удвічі меншою і позбавленою повного сонця. А головне, жодною пів думкою, навіть кінчиком, вона не торкатиметься довжелезного списку його завдань, залишених для неї як прес-помічниці. Та тільки він вийшов за поріг квартири, у неї сталася істерика – наче небо розверзлося, а звідти хлюпнула сила-силенна води, яка затопила увесь світ!
Благо, що на роботі її не чекали, адже завбачливо оформлена відпустка за власний рахунок свідчила про омріяну і надто очікувану поїздку… Не раз чоловік розповідав їй про свої плани, в яких вона, Олеся, була мало не головною. Звісно, після нього… «І що ж тепер? Як я поясню це редактору? Та й декому з наших стане напрочуд радісно від мого «крутого облому», пригадуючи мої даремні збирання…», – такі та подібні думки годинами коливалися маятниками у збудженій голові жінки. Вони гойдали підлогу, стіни, стелю, не даючи спокою, знущаючись і щораз нагадуючи про минуле.
І так, ніби на великому екрані кінотеатру, виникало й хиталося феєричне знайомство – з ним! Енергійним, симпатичним, магічним… Згадалися його сяючі очі, чарівна усмішка і… «люблю назавжди», «ми – споріднені душі» і «ти – моя доля…». А ще – переконливі пояснення, що перша дружина ні в чому його не підтримує, навпаки – зневажає як чоловіка і майстерного лікаря… А ось вона, Олеся, – це зовсім інше!
Спільне життя закоханих почалося не лише з радості, обіймів і поцілунків, а з того, що з легкої руки першої дружини Олеся раптом перетворилася на «розлучницю». «Мій син – моя надія», – заговорив чоловік, який тільки недавно натякав, стишуючи голос, що син не має його генів і взагалі невідомо на кого схожий. Різкий, некерований…
Попри все Олеся жила надією, що все минеться і завжди так не буде. Вона створила собі афірмації, а вони, наче живі істоти, заколисували і заспокоювали її, як дитину.
Улюблена справа чоловіка пішла вгору і набула розголосу. Німб, який вона малювала над його головою, і їй самій надавав божественності, аромат якої Олеся розсіювала в повітрі, ніби найдорожчі парфуми. З усіх сил вона старалася жити його життям і робила це так віддано і жертовно, що і сама не відчула, коли стала ніким.
А він?! І тільки зараз вона зрозуміла, що любити її не збирався. І що усі слова – це геніальна гра, порожній звук, і що найгірше, Олеся – це м’яч для регбі, довгастої форми із загостреними кутами, спрямований по-чоловічому жорстко лише на ту, першу дружину. Аби за допомогою Олесі довести їй, який він насправді.
Лише зараз, коли жінка залишилася сама, картина життя з чоловіком відкрилася їй з іншого боку. Тай взагалі прояснилася несподівано чіткими фарбами.І це спонукало шукати хоч який вихід. Спробувала підтримати себе мудрою думкою з книги, що потрапитьпід руку. Погратися…
«Шукайте рішення у своєму серці» – слова психолога, що першими впали в очі. Олеся вхопилася за них і взялася повторювати, гадаючи, що вже просто зараз усе стане на свої місця. Так, як було. Так, до чого вона вже звикла. І чим довше це тривало, тим більше злилася сама на себе: «Серце не може змиритися з усім цим, і далі теж не можна так жити».
Світла і сумна безвихідь, наче безкінечна пустеля, відкрилася перед нею своїм огромом. Вона розуміла, що перевага його першої сім’ї є очевидною, і що усі вони разом отримали над нею, наївною простачкою, велику перемогу. Та водночас, знаючи чоловіка, відчувала його непорушну впевненість, що Олеся нікуди не дінеться, що лише сам-один він володіє ситуацією і взагалі – життям: і своїм, і інших.
Саме зараз своє минуле Олеся бачила у золотих фарбах. Нині воно здавалося набагато кращим, ніж було насправді. «А як же бажання божевільної любові? – несподівано втрутилася душа, ніби очікувала, коли можна вколоти велику мрійницю. – Та вельми ж хотілось жіночого щастя!» «Так, так, – погодилася Олеся, – великої і романтичної любові! Яка крутить тебе у вирі почуттів і несе за вітром… Коли танцюєш під високим небесним склепінням і тихо слухаєш пісню Бога…».
Про біль думати не хотілося, однак зауважила, що такого кохання у минулому житті не було. Саме такого, наскрізного, пекучого, живого… І лише ним нині повнилося повітря, ним дихала кожна клітина її тіла: «Ось яке воно справжнє, – то сковує, ніби лід береги, то ніби ланцюги одягає на ноги… якщо нерозділене». «А план твоєї душі?», – застукало у скронях дрібно-дрібно, нібито азбукою морзе. – І кармічні уроки, і власна дорога… І любов до себе!»
Трохи оговтавшись, молода жінка погодилася з тим, що, власне, її любов твориться в її ж душі, а цей світ далеко не завжди поділяє почуття закоханої до нестями. І як тільки душа починає співати, втручається щось таке, що змушує її волати, чіпляючи за живе: «Так він же переконав мене, що тільки я зможу зробити його щасливим!» «Так я ж і зробила, – дивується Олеся своїм думкам. – Він щасливий!»
Чоловік зателефонував Олесі лише за кілька тижнів, знаючи, що всі найбільш негативні емоції у дружини стихли. І якщо до цього часу не повернувся позитив, то рівновага, мабуть, уже зберігається… Про те, що Олеся уперше в житті намагалася зробити хоч які висновки, він не знав. Він бачив її, як і завжди, м’якою, піддатливою, слухняною і терплячою. Іноді усе це разом навіть дратувало його, бо він не міг повірити, що так майстерно можна годити. Подумки він давно прищепив їй відповідну кличку. А іноді й казав прямо: «Пиши! Займайся своїми віршами, книгами… Це твоє, ти вмієш. Я ж тобі дозволяю!»
І ось тепер бадьорим і дзвінким голосом він запитав дружину про здоров’я, настрій, нагадавши їй, які справи має зробити, поки його нема. Вона слухала і мовчала, бо сказати щось хороше не могла, а погане – не хотіла. Вона ніби й не чула його вражень про успішний початок роботи у тій чужій країні, про сина, який поїхав із батьком – як права рука. Зараз її думки були спрямовані лише на себе: «…аби жити далі, треба погодитися, що я просто уявила своє життя з ним. Усе це – моя підсвідомість. Чоловіка, який належить тільки мені, не існує. А мені потрібно іти
- Останні
- Популярні
Новини по днях
5 липня 2026
