"Українська література – фізичний доказ, що росіяни брешуть": душевне інтервʼю з письменником Артуром Дронем

07.11.2026, 11:14 24tv.ua

Артур Дронь – український письменник і ветеран, чиї книги перекладені вже на понад десять мов світу. Його твори розчулюють і зцілюють, допомагають трохи краще зрозуміти військових, що повертаються з війни після виснажливої боротьби за незалежність.

У 2026-му році саме його текст було обрано для Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності, тож можемо подякувати Артурові за те, що тепер всі знають, хто такий "різьбяр" та як правильно писати слова "впівсили" та "зеесушний".

24 Канал поспілкувався з Артуром про його нову книгу "Лікарня Святого Пантелеймона", що виходить у листопаді. Ми говоримо про героїв цієї оповіді – українців, що мають різні рани війни. І про те, наскільки наше суспільство приймає ветеранів, який стає більше.

Почнімо з нової книги – "Лікарня Святого Пантелеймона", яка вийде 19 листопада 2026-року. Це третя велика книга. Як вона писалася?

Вона починалася з віршів. Я спочатку думав, що це буде нова книга віршів - тексти, які я писав після попередньої книжки віршів (йдеться про збірку "Тут були ми" – 24 Канал). Тому за планом вона спочатку мала бути просто книгою віршів. Після мого поранення, коли я закінчував писати "Гемінґвея" (збірка "Гемінґвей нічого не знає" – 24 Канал), то лікувався у Львові, в Лікарні Святого Пантелеймона.

Я, власне, тоді подумав, що назву в честь лікарні книжку. І там вже прописував окремий розділ віршів після мого поранення, згадував інших поранених захисників, загалом всі ці теми… Дуже хотілося присвятити книгу лікарні. Але потім, чим більше про неї думав і з нею працював, тим більше вона змінювалась. І мені захотілося зробити її тематично ширшою: говорити про рани війни в різному вимірі.

фото з особистого архіву Артура Дроня

Не тільки солдатські, не тільки фізичні. Про те, як одна війна завдає дуже різних ран, як через одну війну різні люди отримують дуже різні досвіди, і через це нам щоразу складніше про них говорити. Ми це словосполучення "прірва в досвідах" чим раз тим частіше вживаємо.

Я пишу про свій досвід і даю простір для голосів інших, щоб ми якось спробували про ці різні досвіди говорити і думати: як і що можна зробити з тими прірвами. Як мінімум, почати шукати якісь спільні слова. Не закриватися одне від одного повністю, а пробувати вчитись говорити одне з одним. І це перетворилося в книгу про рани, про співжиття нас із різними досвідами і на спроби про них говорити.

Чи можемо трохи детальніше дізнатися про ті досвіди, які ти описував?

"Лікарня святого Пантелеймона" є книгою, найбільш повною людей з усіх моїх книжок. Хоч я і всюди намагаюся писати саме про людей. І в "Гемінґвеї" їх багато, але тут на них головний такий фокус.

Мені дуже хотілося писати про інших. Там є мої побратими. Є поранені військові, яких я зустрічав в лікарнях і на реабілітації. Є, наприклад, вірш, який називається "Саша". Про нього був великий текст у книзі "Гемінґвей нічого не знає". І він "Лікарні Святого Пантелеймона" він повертається віршем.

Є багато людей, про яких раніше я не писав і про яких написав вперше. І про яких писав від імені їхньої сім'ї. Це, наприклад, пані Галина Ємбрик – матір нашого захисника Валентина, який служив 102-ій бригаді і загинув у 2025-му році.

Ми познайомились з пані Галиною весною цього року. Зустрілись на каву у Львові, спілкувались, говорили. Вона розповідала про свого сина. І вона говорила, власне, про те, про що я дуже хотів написати. Як вона цієї рани зазнала, як вона з нею живе далі, як намагається… Тобто від цього немає універсальних ліків, але я пишу про те, як вона намагається хоч трохи стишити цей біль і жити далі. Це досвід матері, яка втратила свого сина.

Пані Галина говорить про речі, які, можливо, нам – хто цього досвіду не має, незручно чути. Як, наприклад, вона прямо каже про те, що люди часто не говорять з нею про її сина. "Якщо зі мною не говорять про мого сина, то в мене таке враження, що його для вас не було і нема. А я хочу про нього говорити, мені це важливо", – розповідала мені пані Галина.

І це ті речі, які ми маємо чути в прямій мові від матерів, які цього найбільшого жахіття зазнали. Тож ми, наприклад, її устами чуємо, що треба про наших загиблих захисників говорити, треба за них бути вдячними, треба не мовчати про них.

Інша героїня – дівчинка Марія Лисенко, якій ми присвячували благодійні читання навесні цього року. Вона втратила батька на фронті, а матір в автокатастрофі. І один із монологів у книзі – це її голос. І він для мене один із ключових, це важлива для мене тема. І ми багато про дітей говоримо: наші діти під час війни, страждання наших дітей.

Можна про них говорити, а можна дати їм цей простір для голосу і слухати, що вони самі нам кажуть. І коли ця 15-річна дівчина говорить про такий жахливий досвід і вживає такі слова, як "я щаслива", чи "я хочу жити", чи "я бачу сенс", чи "я мрію про сім'ю"… Вона може дуже багато чому нас навчити.

Також серед героїв – військові. Один із них – мій побратим і командир, який розповідає про ще один вимір людини, яка повертається з війни, людину-командира, яка окрім цих спогадів носить з собою, скажімо, наслідки своїх рішень.

Ще один із них – це хлопець Саша, який пережив російський полон. І він потрапив в цей полон у 2022-му весною, а повернувся весною 2025-го. І його монолог так дослівно називається "Машина часу", бо він говорить про те, що нібито прийшов крізь машину часу, повернувся в якесь інше суспільство, ніж те, з якого він йшов. І він говорить про всі ті негативні тенденції в нашому суспільстві, які, можливо, для нас відбуваються дуже плавно.

Це все реальні люди. Це їхні реальні слова і монологи. Я все це погоджував зі своїми героями, питав дозволу, і частину ми допрацьовували разом. Це мій текст, але їхній голос. І певною мірою ця книга – в співавторстві з ними всіма.

Не хочеться надто спойлерити для майбутніх читачів, але у післямові до книги "Лікарня Святого Пантелеймона" ти вказуєш на те, що більше не писатимеш про війну…

Так, ця книга завершує умовну трилогію: моє письмо про війну. Принаймні, так безпосередньо. Очевидно, що військовий досвід, досвід життя під час війни завжди буде зі мною, і в книжках може бути відчутним.

Можливо, десь колись я захочу до цього вернутись. Але не зараз, наразі хочу перегорнути цю сторінку.

З планів – хочу сісти за написання роману. Хочу дуже сильно – може, навіть сильніше, ніж треба, бо я вже так себе трошки стримую, тому що...Чекаємо цю книжку. "ЛСП" вийде наприкінці листопада, будуть презентації. Хочу на совість попрацювати з цією книжкою, відпустити її в "доросле життя". А тоді вже взимку сісти за цей роман. Він точно не буде безпосередньо про конкретно мій бойовий досвід, чи загалом на таку безпосередню тему війни.

фото з особистого архіву Артура Дроня

Зважаючи на твої твори і ветеранський досвід: як гадаєш, наскільки наше суспільство готове до того, аби приймати ветеранів і любити їх, цінувати?

Складно сказати, бо це не виміряти якось у відсотковому співвідношенні. Іноді значно простіше говорити про своїх героїв, своїх захисників, коли ти з ними не співпереживаєш, і коли вони для тебе – це якась абстракція, яка десь далеко…Коли ти з ними стикаєшся, коли повертаються поранені військові, коли повертаються ветерани в міста…

фото з особистого архіву Артура Дроня

Коли ти стикаєшся з тим, що ці ветерани можуть бути відмінних від твоїх поглядів. Або коли вони гостріше реагують на твою залученість чи незалученість в захист країни. Цього треба вчитись.

Я дуже підтримую тих людей, які говорять, що що ми маємо притримуватись такої оптики: не ветеран має адаптовуватися в суспільство, а суспільство має бути готовим прийняти свого ветерана. Бо він взяв відповідальність за нас, і, коли він повертається, то вже наша черга взяти відповідальність за нього.

Ми знаємо багато історій, де ветерани стикаються з байдужістю. Є ця фраза-мем "ми вас туди не посилали", яка, зрештою, лунає ще з 2014-го року. Таке точно є. Як це виміряти? Наскільки його багато? Ну, це складно, але про це треба говорити і на цій відповідальності суспільства наголошувати.

Якщо повернемося до попередніх книг – "Тут були ми" й "Гемінґвей нічого не знає": яким був наклад і на скільки мов їх переклали?

Перший наклад нової книги становитиме 10 тисяч примірників.

"Тут були ми" – загалом за весь час надруковано 8 тисяч. Ми замовили додрук на зиму, бо цей наклад вже закінчується. Переклад маємо англійською, шведською, норвезькою, польською і французькою.

"Гемінґвея" надруковано понад 50 тисяч. Ми вже підписали договори на видання і переклад в 15 країнах. До кінця цього року має вийти 10 із них. Це ті, яких підтримала ґрантова програма Українського інституту книги і Міністерства культури Translate Ukraine.

"Гемінґвей" уже вийшов шведською, литовською, англійською і португальською в Бразилії. Тож чекаємо на решту: польською, французькою, білоруською (видавництво в Лондоні), грузинською, чеською, французькою.

Книги Артура Дроня читають навіть у Ватикані:

Очевидно, це все завдяки читачам. Такими добрими цифрами і виданнями за кордоном ми завдячуємо читачам, бо в багатьох країнах є великі українські спільноти, діаспори. Це така велика підтримка. І їхні зусилля спрямовані на те, аби також говорити про те, що українська література, культура має бути присутня в тих інших країнах, іншими мовами.

А який це досвід – презентувати книги за кордоном?

Пригадую собі Литву, куди я здійснив уже дві поїздки. Вперше побував у них навесні, у Вільнюсі….Я, вже стикаючись з читачами чи журналістами за кордоном, бачив, що іноді у Європі відбуваються речі, які мені чи більшості з нас в Україні здаються нездоровими, дивними, неприйнятними. Якісь запрошення російських письменників на фестивалі чи переклади їхніх книжок, толерування російської культури…

фото з особистого архіву Артура Дроня

Оця теза "війна війною, політика політикою, а культура – це інше". Воно розчаровує. Але от коли я потрапив до Литви, там такого не було. Це країна, яка дуже близько до Росії, яка знає, хто такі росіяни, а у своїй історичній пам'яті чітко розуміє, що, наприклад, за Радянський Союз – це період окупації.

Литовці досі пригадують

Читати повністю…