Про що промовляє до нас «Невбите слово»: акценти перформансу Хмельницької філармонії
У Хмельницькій обласній філармонії відбувся перформанс «Невбите слово» – сценічна розмова про українську мову, культуру та людей, які відстоювали право бути українцями тоді, коли за цей вибір доводилося платити свободою, здоров’ям і життям.Це історія не лише про п’ятьох видатних особистостей, а й про те, як тоталітарна система в різні десятиліття – у 1920-х, 1930- х і 1960- х роках – намагалася знищити цілий пласт української інтелігенції: її інтелектуальну працю, пам’ять, культурний спадок і саму можливість передавати їх наступним поколінням. Та попри арешти, заборони, катівні й розстріли українське слово залишилося живим. На жаль, сьогодні спроби знищити українську культуру, її носіїв і пам’ять про них тривають уже в умовах російської війни проти України. І тому ця історія не може залишатися лише сторінкою минулого.Важливо, що історія перформансу починається ще до сцени. Організатори «Невбитого слова» вирішили познайомити містян із майбутнім перформансом не лише традиційними афішами та анонсами. Для Хмельницького та місцевої мистецької спільноти це були доволі нові формати промоції культурної події.Один із них – тематичний прес-пак, який отримали запрошені блогери та хмельницькі митці слова. Свіжий хліб, черствий сухар, квитки та інші предметні акценти майбутньої постановки мали передати частину її символічного задуму ще до зустрічі з глядачем.Блогерка Марія Яремак, розповідаючи про отримане запрошення, звернула увагу на цей контраст:«Сухар – це чорний пайок, адже саме його вони отримали за свою працю». Так історія про людей, які зберігали українське слово, починалася з предметів, що можна було потримати в руках, відчути їхню фактуру й запах.Інший формат обрала авторка ідеї та оповідачка перформансу Настасія Семенюк. Вона вийшла у середмістя з мікрофоном і запитувала перехожих, чи знають вони Агатангела Кримського та інших постатей, чиї історії згодом мали прозвучати зі сцени. Як пояснила Настасія у своєму дописі у Instagram, ідея виникла після запитання про мету перформансу: їй стало цікаво, чи знають мешканці міста його героїв. Вона подякувала кожному, хто зупинився для розмови, і зізналася: «Мені теж було страшно».В іншому відеозверненні Настасія тримала в руках духмяний хліб і говорила про можливість вільно розмовляти українською сьогодні як про результат боротьби попередніх поколінь. «Для нас зберегли, і ми повинні продовжувати, ми повинні знати більше», – так вона сформулювала один із головних мотивів майбутньої постановки.Ця комунікація мала чіткий просвітницький намір: нагадати про людей, завдяки яким українське слово вистояло, і водночас привернути увагу до того, наскільки добре ми самі знаємо їхні імена. Водночас такий формат спонукає замислитися: як говорити про прогалини в наших історичних знаннях, не створюючи відчуття, ніби когось перевіряють або оцінюють? Адже не знати певного історичного імені – ще не означає бути байдужим до своєї культури. Мистецтво, на нашу думку, має не стільки перевіряти обізнаність, скільки пробуджувати цікавість і бажання дізнатися більше.У центрі перформансу – п’ять історій спротиву, п’ять постатей, чиї долі стали частиною історії боротьби за українську мову, культуру та національну ідентичність.Агатангел Кримський – учений, поет, поліглот, один із засновників Української академії наук. Людина, яка виросла в іншому мовному середовищі, але свідомо обрала українську культуру. Його захоплення українською мовою було не формальністю, а особистим і глибоким вибором.Олекса Тихий – педагог і правозахисник, який захищав українську мову на Донбасі, досліджував її живе побутування, укладав словники. Його мовознавча праця була продовженням громадянського спротиву.Людмила Старицька-Черняхівська – письменниця, драматургиня та культурна діячка, племінниця Миколи Лисенка. Вона належала до покоління, яке не відділяло творчість від громадянської відповідальності, а її життя трагічно обірвалося дорогою до заслання.Олекса Синявський – мовознавець, редактор українського правопису 1927 року, один із тих, хто формував норми сучасної літературної мови. Його розстріляли у 1937 році.Борис Антоненко-Давидович – письменник, перекладач, автор відомої мовознавчої праці «Як ми говоримо». Він пройшов через табори й заслання, а його твори зазнали заборони.Це п’ять різних характерів, професійних шляхів і життєвих історій. Але їх об’єднує не лише трагічна доля. Вони були людьми, які раділи, кохали, творили, сперечалися, досліджували, мали власні переконання й вірили в майбутнє України. Саме такими, а не лише портретами з підручників, пропонують побачити їх творці перформансу.Перформативне отілеснення слова створили авторка ідеї та оповідачка перформансу – Настасія Семенюк, режисерка – Юлія Алєксєєва, хореограф – Микола Заволодько.У ролях: Інна Марущак – Людмила Старицька-Черняхівська, Микита Єфімов – Агатангел Кримський, Богдан Шелевей – Олекса Синявський, Микола Заволодько – Олекса Тихий, Тарас Бережний – Борис Антоненко-Давидович.Музичне оформлення виконали Юрій Олійник (скрипка) та Марія Кухар-Данчук (фортепіано).Постановка має виразну візуальну мову. Її краса не в декоративності, а в образності, точності сценічних рішень і сучасному прочитанні історичного матеріалу. Тут немає спроби просто відтворити біографії або проілюструвати сторінки підручника. Історія переходить у пластику, музику, мізансцену, а людське тіло стає ще одним носієм пам’яті.Особливо промовистою є хореографічна партія, пов’язана з образом Олекси Тихого (Микола Заволодько). Через рух передається фізичне страждання людини в казематах, виснаження тіла, його поступове згасання. Рух ніби перетягується, втрачає силу, стихає разом із тілом. Але слово, якому це тіло служило, не зупиняється. Воно продовжує жити сьогодні – і саме цей контраст стає одним із найсильніших сценічних висловлювань перформансу.Інший образ, який, гадаємо, залишиться в пам’яті глядачів, – Людмила Старицька- Черняхівська. Її трагічна загибель у поважному віці, дорога до заслання могли б стати лише ще однією історією про насильницький кінець людського життя. Але сценічний образ дозволяє побачити значно більше: багатогранність її творчості, любов до слова, внутрішню силу. І хочеться, щоб після перформансу вона залишилася в пам’яті не лише через обставини смерті, а передусім через те, чим жила.Є й мізансцени, які не потребують довгого пояснення. На прикладі Бориса Антоненка-Давидовича сцена промовляє про здатність людини продовжувати писати й творити навіть тоді, коли система намагається закрити їй рот, ізолювати, позбавити можливості бути почутою. Фізично можна обмежити свободу, але не завжди можна зупинити думку й відібрати внутрішню потребу творити. Це той випадок, коли сценічний образ залишається з глядачем і після завершення дійства.Окремої уваги заслуговує музика. Вона не є тлом для сценічної дії, а стає ще однією персоною на сцені: обрамлює постановку, підкреслює настрої, вибудовує декорації відчуттів і сенсів. Музика звучить у паузах між живим словом і тихо суголосить із ним, коли текст продовжує звучати, але отримує додатковий емоційний вимір.Музична палітра поєднує Моцарта, Россіні, Баха, Массне, Гершвіна, Альбіноні, Пуччіні, Барбера, Глюка, Малера та українську «Ніч яка місячна» на музику Миколи Лисенка. Від легкості й витонченості до глибокої скорботи, від інтимної мелодії до масштабного драматичного звучання – ця музика створює власний емоційний простір перформансу. І часом саме вона промовляє там, де слова вже не можуть додати нічого.Піаністка Марія Кухар-Данчук зізналася, що під час гри плакала: «Я відчувала якийсь біль, який не опишеш». Вона також поділилася власним прочитанням постановки: «Для мене вистава, до речі, не про мову. Так, основна лінія – мова, культура. Але тут про дух і силу нашого народу». Це дуже особисте зізнання учасниці, яка переживала історію не лише як музикантка, а й як людина, що пропускала її крізь себе.Драматургія «Невбитого слова» фактично розгортається у двох часових площинах. Спочатку перед нами історія «до» – п’ятьох людей, які свідомо обрали українську мову, її життя й розвиток, попри павутину тоталітарності, що дедалі щільніше огортала суспільство. Їхні інтелектуальні здобутки, творчість, громадянська позиція, професійні та особисті вибори. Вони не просто користувалися мовою – вони її досліджували, розвивали, відстоювали, творили простір української культури й національної самосвідомості. І саме цей спадок, цю пам’ять про людей та їхню працю перформанс пропонує нам не лише почути, а й узяти до рук – як щось живе, що належить нам і за що ми відповідальні.А потім починається історія «після». Те, що ми вже не просто читаємо в біографічних довідках, а наочно бачимо, чуємо й відчуваємо зі сцени. Як працювала репресивна машина тоталітаризму з тими, хто мав сміливість не зректися свого вибору: катувала, ув’язнювала, допитувала, ламала фізично й морально, вбивала, намагалася знищити не лише людину, а й результати її праці, саму можливість продовження її справи. Історія українського слова постає тут не абстрактною боротьбою за культурну спадщину, а історією конкретних людських життів, за кожним із яких – своя ціна.Фінал перформансу повертає нас до образу хліба. До глядацької зали зі сцени спускаються Настасія Семенюк та Інна Марущак, яка втілювала образ Людмили Старицької-Черняхівської. У руках вони тримають великі духмяні паляниці й роздають їх присутнім. Хліб, який на початку на етапі промоції був частиною символічного послання, тепер стає безпосереднім досвідом для кожного глядача.Для нас цей образ прочитується як уособлення повноти, щедрості й життєдайності української мови, культури та спадку. Особливо промовистим він стає поруч із сухарем – тим чорним пайком, який нагадує про ціну праці й непокори тих, чиї історії ми щойно почули. Від черствого шматка, що позначає досвід позбавлення, до теплої паляниці, яку можна взяти до рук і розділити з іншими. Від пам’яті про те, що в людей намагалися відібрати, до усвідомлення того, що збереглося і тепер перебуває в наших руках.У нашому сприйнятті образ хліба виходить за меж
- Останні
- Популярні
Новини по днях
2 листопада 2026
