Мешканець Рівненщини на 72 році не сповільнює темп життя
У свої майже 72 роки Микола Мазурок не збирається сповільнювати темп життя, до якого звик із молодості. Уже двадцять років він працює охоронцем на автостоянці, а після добового чергування повертається додому, де на нього знову чекає робота.
За двадцять років на цій автостоянці змінилося чимало охоронців. Одні працювали роками, інші витримували лише кілька чергувань. А Микола Мазурок залишився. У грудні виповниться рівно двадцять років, відколи він уперше заступив сюди на роботу. За цей час вивчив кожен закуток стоянки, перезнайомився з багатьма водіями й назбирав стільки історій, що вистачило б на цілу книжку. Та найдивовижніше, мабуть, те, що після добового чергування він повертається додому не стільки відпочивати, скільки знову братися до роботи.
– Та чого мені три дні спати? – дивується Микола Іванович, коли запитую, як відновлює сили після доби на роботі. – Годинки півтори-дві поспав, відпочив – і за роботу. Я ж у селі живу, а там завжди є що робити. Поки одне переробиш, уже друге чекає.
У березні наступного року йому виповниться 72. За плечима – понад пів століття трудового життя, але сидіти без діла він так і не навчився. Можливо, тому й на автостоянці затримався довше за всіх. Хоча сам у цьому нічого особливого не бачить.
Микола Іванович – товариський, любить поговорити, охоче жартує. Водії знають, що до нього можна звернутися по допомогу. Та й сам не чекатиме, поки попросять, якщо бачить, що комусь потрібно зарадити. За стільки років чимало людей тут стали для нього добрими знайомими.
Звичайна розмова, до речі, колись і привела його на цю роботу. Але про це трохи згодом.
Робоча доба охоронця починається о восьмій ранку і закінчується о тій самій годині наступного дня. Потім три доби вільні. Хоча назвати їх відпочинком у випадку Миколи Мазурка можна хіба умовно.
Найбільше клопоту вночі. Коли зачиняються ворота й автостоянка стихає, охоронець не може просто сісти й чекати ранку. Треба обійти територію, перевірити, чи все гаразд, чи немає сторонніх, чи нічого не загрожує автомобілям. За зміну таких обходів набирається з десяток.
– Найважче – це ніч, – визнає Микола Іванович. – Зараз від дванадцятої до п’ятої ранку комендантська година, ворота закриті. Але буває, люди приїжджають, телефонують, треба впустити. Або комусь серед ночі терміново потрібно виїхати. Мало що може статися.
До звичних обов’язків війна додала нові. Коли зникає електрика, потрібно запускати генератор. А ще є чимало господарських справ: узимку розчистити сніг біля чергової кімнати та на проїздах, улітку скосити траву, прибрати територію.
– Бо хто його все робитиме? – знизує плечима. – Наймати окремо людей? То ми, охоронці, потихеньку самі справляємося.
За двадцять років він надивився всякого. Не раз доводилося мати справу з наслідками водійської необережності. Один випадок пам’ятає особливо добре. Автомобіль на швидкості влетів у паркан, зніс чотири прольоти й пошкодив 25 машин. Потім довго описували збитки, з’ясовували обставини, а власникам пошкоджених автомобілів відшкодовували втрати.
Був іще один водій, який повернувся з рейсу на фурі, прийшов до свого легковика, випив і вирішив покататися стоянкою. Устиг пошкодити чотири машини, аж поки не врізався у вантажівку.
– Ото до чого п’янка доводить, – хитає головою Микола Іванович.
Таких пригод було чимало, хоч не всі тепер і згадаєш. На щастя, значно частіше чергування минають спокійно, без надзвичайних подій. І це, каже охоронець, найкраще.
Народився Микола Мазурок 17 березня 1955 року в Шпанові. Вісім класів закінчив у місцевій школі, а дев’ятий і десятий – у Великоолексинській. У 1972-му, щойно отримавши атестат, пішов працювати на Рівненський льонокомбінат.
Уже наступного року його призвали до армії. Служив у тодішній Німецькій Демократичній Республіці. Командування навіть пропонувало залишитися на понадстрокову службу. Але він відмовився.
– Дуже вже додому хотілося, – усміхається. – Куди там залишатися? Я тільки й думав, як швидше повернутися.
У травні 1975 року демобілізувався і знову прийшов на льонокомбінат. Там минула більша частина його трудового життя.
Працював на ремонті обладнання. Верстати потребували постійного догляду, а графік був напружений: щомісяця належало відремонтувати дев’ять верстатів, зокрема один капітально. На середній ремонт давали дві доби, на капітальний – три-чотири. Треба було встигати, бо виробництво чекати не могло.
Не раз його фотографію вивішували на дошці пошани, присвоювали звання ударника комуністичної праці.
– Ударником був, і не один раз, – сміється Микола Іванович. – А от комуністом ніколи не був!
На льонокомбінаті він пропрацював до 2004 року, коли потрапив під скорочення. Деякий час стояв на обліку в службі зайнятості, потім знову повернувся на підприємство. Але вже через пів року звільнився за власним бажанням. Каже, працювати стало надто важко: холод, сирість, постійна волога.
Довелося шукати інший заробіток.
Якийсь час працював охоронцем на іншій автостоянці. Якось туди приїхав чоловік, який шукав місце для автомобіля. Вільних майже не було, та Микола Іванович таки знайшов, куди поставити машину. Розговорилися.
– Я йому кажу: бачу, там неподалік стоянка будується, то ви собі місце забронюйте. А він мені: «То я її будую». Ну, я й кажу: «То візьміть мене до себе».
Тим чоловіком був Микола Модестович Мартинюк – директор автостоянки, на якій Микола Мазурок працює й досі.
Згадуючи цю зустріч, Микола Іванович усміхається. Але усмішка швидко змінюється сумом. Нещодавно Миколи Модестовича раптово не стало. За довгі роки спільної роботи Микола Мазурок щиро поважав свого керівника і тепер згадує його з великою теплотою.
А тоді, у 2006-му, все тільки починалося. На нову стоянку набирали охоронців. Думали, що прийде понад двадцять охочих, а з’явилося лише п’ятеро. Спочатку чергували по двоє, згодом перейшли на інший графік, а тепер кожен заступає на добу сам.
10 грудня Микола Мазурок уперше прийшов сюди на роботу. І відтоді місця не змінював.
– Оце десятого грудня буде двадцять років, як я тут, – підраховує він. – За цей час багато хто приходив, звільнявся. А я так і залишився.
Живе Микола Іванович у рідному Шпанові. Разом із дружиною, яку по-своєму, з особливою теплотою називає Пашею Петрівною, вони вже пів століття. З ними мешкає молодший син, а старший нині захищає Україну.
Їхнє господарство хоч і невелике, але клопоту вистачає. Тримають свиней, курей, обробляють город. Садять картоплю, буряки, моркву, капусту, помідори – усе, що потрібно для сім’ї.
Цьогоріч картопля особливо не потішила. Торік, каже господар, урожай був добрий, а тепер і в нього, і в сусідів бульба вродила дрібною.
– Я ж не тільки свою копав. Людям допомагав, вони мені допомагали. То бачив, що ніде гарної картоплі нема, – розповідає.
Сільське життя, за його словами, дедалі дорожчає. Пальне, обробіток землі, господарські витрати – за все доводиться платити. Та звичка мати своє переважає.
Коли випадає вільна година, Микола Іванович любить порибалити. Далеко їхати не потрібно: неподалік хати є кілька ставків, які нещодавно почистили й упорядкували. Там можна посидіти з вудкою.
Найбільша риба, яку йому вдалося впіймати, – п’ятикілограмовий короп. Але молодший син, усміхається, вже перевершив батька. Той працює на меблевому підприємстві, а у вихідні їздить на Горинь.
– У п’ятницю прийде з роботи, а в суботу-неділю вже на рибалці. І без риби, слава Богу, ще не повертався.
Ще одна давня любов Миколи Івановича – гриби. Його хата стоїть на краю села, а за сотню метрів починається ліс. Раніше міг довго блукати знайомими стежками, тепер далеко вже не заходить. Каже, роки даються взнаки.
До автостоянки в теплу пору їздить мопедом, який подарували сини. Старший придбав його й переслав «Новою поштою», а молодший забрав посилку.
Колись добирався велосипедом. Тепер на мопеді шлях займає хвилин п’ятнадцять. Хоча, якби дорога була краща, можна було б доїхати й за десять.
– А там яма на ямі, – скаржиться Микола Іванович. – Швидше не поїдеш.
У холодну пору мопед залишає вдома. Тоді частину дороги долає маршруткою, а решту – пішки. Загалом від дому до стоянки близько п’яти кілометрів.
Є в Миколи Івановича ще одна звичка, якої не зраджує багато років. Він любить читати газету «Сім днів». Причому не просто переглянути заголовки чи знайти щось цікаве, а прочитати весь номер – від першої сторінки до останньої.
І так майже двадцять років.
Каже, газетам віддає перевагу перед іншими джерелами інформації. Хоча телевізор теж дивиться, особливо коли показують футбол. Колись, ще школярем, дуже любив грати в хокей, а згодом захопився футболом. Пригадує, як їздив до Києва на матчі, коли за київське «Динамо» виступав Олег Блохін.
Але газета для нього – зовсім інше. Її можна читати не поспішаючи, повернутися до прочитаного, уважніше вдуматися в чиюсь історію.
І хоч кожен номер він прочитує повністю, починає завжди з другої сторінки. Там «Сім днів» розповідає про полеглих українських захисників.
Ці історії Микола Іванович сприймає особливо близько до серця. Читає про молодих чоловіків, які не повернулися з війни, про їхні родини, дітей, батьків. І щоразу важко змиритися з тим, скільки людських життів забирає війна.
Адже і його старший син Олександр уже майже п’ять років на війні.
Олександр Мазурок воює з перших днів повномасштабного російського вторгнення. Нині він майор, служить в інженерних військах.
Свого часу Олександр закінчив університет за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво». Навчався й на військовій кафедрі, де отримав перше офіцерське звання. Коли почалася велика війна, став на захист України.
– З першого дня воює, – говорить батько. – То під Донецьком, то в інших місцях. Перекидають їх із місця на місце.
Про сина Микола Іванович розповідає небагато. Але за цими короткими словами – роки очікування звісток із фронту.
Найбільше він мріє про закінчення війни й перемогу України. Щоб Олександр та інші захисники повернулися додому.
І щоб одного дня, розгорнувши свіжий номер «Семи днів» на звичній другій сторінці, він не побачив там жодного нового портрета загиблого захисника.
Василь ГЕРУС
Журналіс
- Останні
- Популярні
Новини по днях
30 жовтня 2026
