«Пес, коли вже остання ракета летіла, побіг за нею і давай гавкати!»

27.10.2026, 18:10 cntime.cn.ua

Жителі Прилук розповідають про приліт російських ракет. Що відбувалось того дня, як працювали рятувальники і що говорив людям Зеленський, який приїжджав у місто на наступний день після прильотів.

— Я була, де Прилуцька міська лікарня, — каже Алла ШИРИНА, двірничка КП «Прилукижитлобуд». — Була вже на роботі, коли почалася ракетна атака. З шостої ранку працюю. Почало тріщати, як проводка горить. А потім вибухи. Один, потім другий. І касетами уламки розкидало. Я їх просто бачила. Я в магазині біля лікарні прибираю, — розказує.

— Коли почало летіти, сховалася за гараж. А собаки — там живуть собаки і біля магазину вони тусуються,— чотири прибігли, мене оточили, й одна між ніг залізла з переляку. Зовсім малесенька. І скавучить. Іркою її кличуть.

— Наче мене, — сміється Ірина ЩЕРБАК, малярка КП «Прилукижитлобуд».

— А один пес, коли вже остання ракета летіла, побіг за ракетою! Давай гавкати! — продовжує Алла Ширина. — Я кажу: «Дурень, куди ти побіг?» А він за ракетою тух-тух-тух. Остання ракета дуже низько летіла, і він рвонув. Міша кличуть. Головне, що він стара кочерга, 23 роки йому. Шкутильгає, ходить ледь-ледь. Усі йому їсточки дають. А тут побіг, наче лось.

— Уяви тільки! — дивується колега.

— Сидів-сидів біля мене і погнав, — не може заспокоїтися очевидиця.

Ірина Щербак та Алла Ширина сидять у дворі неподалік п‘ятиповерхівки. На металевому парканчику біля свого робочого вагончика.

— Ми в ньому перевдягалися, а тепер він нездатний, — журиться Ірина, показуючи на побитий уламками вагончик. — Якби о восьмій ранку прилетіло, то, мабуть, і нас би не було, — показує на колег.

Ми о 8.00 прийшли сюди, до п’ятиповерхівки. Прибирали, підмітали, вантажили сміття. А люди розбирали. Тут техніка була.

— У перший день тут такі крики були, такі крики! — хвилюється Ірина Щербак. — З дому викидали свої речі. Рятувальники ставили драбини і по них спускали з вікон, наче в коритах таких, людей. Живих.

Витягували дітей з-під завалів, діточок мертвеньких, ой! — навертаються сльози їй на очі. — Крику стільки було. Мені так погано стало. Я стою й відчуваю, що мене гойдає. Думаю, піду додому, бо впаду. Тиск піднявся. Воно підле, — це про Путіна, — усіх дістає. Почалася війна зранку, як усі спали. І це ввалили, коли всі тихесенько спали.

— Кіт молодець, — хвалить Алла Ширина. — Під ванною сховався. Хазяїни погибли, а кіт вижив.

Жінки кажуть, до двох годин ночі шукали живих і мертвих.

— Кінологів викликали з собаками, — каже Ірина. — Хвилини тиші оголошували. Кричали дснсники: «Тихо!» Тоді стогін чули... Розкопували. Мужчину витягли, бідненького, тоді дівчинку.

— Дідусь загинув, — бачила Алла, як витягували. — Години дві його відкопували, а може, й більше, по цеглині. Коли відкопали, голова була розплющена, був синій і голий.

— Казали, якби техніка приїхала раніше, ці б люди вижили. Кричали з вікон, з-під завалів: «Допоможіть!» — журиться Ірина.

— Люди кричали, мій малий (син) чув, — підтверджує Алла. — Він прийшов о 7.00 допомагати. Було три крани, вишки, машина велика з колесами. Малий увечері додому прийшов розсерджений, розстроєний, бо мертвих багато витягли. Рятувальники дуже старалися.

Жінки згадують, як у Прилуки приїжджав Зеленський з командою.

— Їх вісім чоловік було, — каже Ірина. — Поклали ведмедики і рози. А потім сюди, у двір, прийшов. Люди зібралися і запитували: «Що нам робити? Ми втратили житло. А йде зима». Він пообіцяв дати квартири. Як у Києві нема, то де тут візьмуть? Тут нічого не будується. Обіцянка-цяцянка.

Неподалік від жінок стоїть білий намет.

— Жеківці допомагають, — пояснюють працівниці. — Кашу варять. Біляші роздають. Магазин, де кухня є, готує. Чай розливають. Вологостійкі осб-плити привозять, закривають вікна.

Коли не було плит, дехто закривав плівкою.

— Клейонки нема? — переказує розмову Алла Ширина. — Баба сама у квартирі. Не встає. Треба в кухні забити вікно, щоб не дуло. То ми дали клейонку. Я кажу: «Забирайте». Цупка, якою машини прикривають.

Ведмедик лежить, де жило найбільше діток. Де багато загиблих.

— Я дуже переживала за своїх сусідок, — хвилюється Світлана ТОНКЛЕВСЬКА. — Ми приїхали, а вони всі привалені. У Каті двоє дітей, у Тані двоє дітей. З Таніної кімнати дірка, Катя розказувала. І вони всіх дітей повикидали на вулицю. Повиштовхували і так врятували. А ми з кумою так переживали, аж трясло нас.

У своїй напівзруйнованій трикімнатній квартирі Світлана Тонклевська допомагає чоловіку. Олександр у кухні лагодить сантехніку.

— На щастя, нас не було вдома, — каже жінка.

— Ми були недалеко, — каже чоловік. — Біля Іванівської церкви. У чотириповерховому будинку. Ще одна квартира в нас. Там тільки в під’їздах скло повилітало.

У ЦНАП ми подали заявки як постраждалі, — каже. — Отримали від виконкому одноразову допомогу. А тепер треба через «Дію» на відновлення подавати, на державну одноразову. Як це відбуватиметься, не знаю.

Поки люди порядкують у своїх житлах, у їх залишках, прибиральники метуть, згрібають, вантажать. Гудуть трактори, летить пилюка, пісок, цемент.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

Читати повністю…