«Головне, що ви живі, все інше можна відновити»: історія переселенки з Ізюма, яка втратила все у пожежі в Рівному
Олеся родом з Ізюма на Харківщині. У березні 2022 року, переживши кілька місяців окупації, вона разом із родиною була змушена залишити рідний дім. Жінка жила в Латвії та Німеччині, а згодом повернулася до Рівного — на батьківщину чоловіка. Та після того, як військовий зник безвісти під час виконання бойового завдання, Олеся з маленькою донькою знову опинилася перед необхідністю починати життя спочатку.
У Рівному вони знайшли тимчасове житло в гуртожитку. Прожили там місяць і тиждень. Одного вечора, після звичайної прогулянки, у кімнаті спалахнула пожежа. Мати з дитиною встигли врятуватися, але практично всі їхні речі залишилися у вогні. На прохання Олесі відгукнулися десятки людей: приносили одяг, продукти, побутові речі, переказували гроші та підтримували словами.
Ми поспілкувалися з Олесею про пережите, втрати, допомогу незнайомців і силу, яка змушує рухатися далі, навіть коли здається, що починати вже немає з чого.
«Ми жили як звичайна родина»: життя до повномасштабної війниОлесю, розкажіть трохи про себе. Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?— Я родом із міста Ізюм Харківської області. До повномасштабного вторгнення навчалася і працювала в нашій місцевій школі. Загалом ми жили як звичайна родина: мали свійських тварин, доглядали за ними.Коли вам довелося залишити рідне місто?— З Ізюма ми виїхали в самий пік окупації — у березні 2022 року. Перед цим кілька місяців пробули в окупації. Зрештою нам вдалося потрапити до Латвії, де ми жили в таборі для біженців. Пізніше я поїхала до Німеччини й працювала там. Улітку 2023 року я повернулася до чоловіка в Рівне. Це його батьківщина, тому ми вирішили жити тут.Згодом Олеся знову повернулася до Ізюма. На той момент її доньці було десять місяців. Проте масовані обстріли змусили родину знову шукати безпечніше місце.— Коли почалися масовані обстріли, ми знову вирішили повертатися до Рівного, — розповідає жінка.Та й тут життя принесло випробування, до яких неможливо підготуватися. Чоловік Олесі зник безвісти під час виконання бойового завдання.«Ми побігли в кімнату, де вже палав вогонь»Як ви опинилися в гуртожитку, де сталася пожежа?— У новому житлі прожили всього місяць і тиждень. Ми з донечкою, якій два з половиною роки, були вдвох.Того вечора нічого не віщувало біди. Після прогулянки з дитиною Олеся вийшла на сходи поговорити телефоном, залишивши двері кімнати відчиненими, щоб дитина могла вийти до неї, якщо знадобиться.— Коли я поверталася до кімнати, донечка вже була в коридорі й кликала мене. Ми побігли разом у кімнату, де вже палав вогонь. Я почала кричати, що горить кімната. Повибігали сусіди, усі почали метушитися. Я викликала пожежників, а потім нас змусили вийти на вулицю, бо вже не було чим дихати.Олеся вибігла надвір із дитиною на руках. На порятунок речей часу не залишилося.Що ви відчували в ту мить? Чи була можливість урятувати бодай щось?— Коли я побачила вогонь, перше, що хотіла врятувати, — хоча б документи, цінні речі та гроші, які зберігала. Я, звісно, розплакалася, тому що це було фактично все, що ми мали із собою, коли приїхали сюди. На жаль, я нічого не встигла винести. Коли забігла до кімнати, там уже був сильний вогонь.У полум’ї залишилися не лише одяг і побутові речі. Згоріло й те, що мало для Олесі особливу цінність: речі, які нагадували про рідний Ізюм, і подарунок від чоловіка, який вона завжди носила із собою.— Найболючіше було втратити спогади про мою батьківщину і подарунок від чоловіка. Я завжди носила його із собою, але того дня чомусь залишила в кімнаті… Не вдалося врятувати й улюблену іграшку доньки — невеликого сірого ведмедика, подарованого їй на день народження. Дівчинка майже не розлучалася з ним. Для когось це лише дитяча іграшка. Для маленької дитини — частинка звичного світу, яка завжди була поруч.Що було найважчим після пожежі?— Перший час я відчувала порожнечу. Виплакалася, а потім прийшло усвідомлення, що я залишилася без нічого. Моя дитина також. Але я зібралася, бо мала думати, як жити далі, а не тільки горювати за втраченим. Найскладніше було оговтатися від пережитого. Думками я все ще залишалася там, у тій кімнаті. Це позначилося і на моєму здоров’ї, і на здоров’ї донечки.
«Нас не залишили самих»: допомога, яка повернула надіюПісля пожежі Олеся з донькою не залишилися просто неба. Представниця ОСББ у будинку, пані Інна, допомогла поселити їх у сусідньому під’їзді. Там вони живуть і досі. Першими на допомогу прийшли люди з найближчого кола спілкування. Приносили речі, продукти, усе необхідне, щоб мама з дитиною могли пережити перші дні після трагедії.Коли ви зрозуміли, що люди готові підтримати вас?— Уже того вечора, коли сталася пожежа. Мене не кинули, не залишили осторонь. Нам знайшли, де жити, принесли деякі речі, щоб ми з донечкою могли хоча б переодягнутися, принесли продукти. Насамперед я вдячна пані Інні за те, що вона нас поселила. Завдяки їй ми маємо дах над головою і живемо тут до сьогодні.Найнеобхіднішими для родини були одяг, продукти харчування та побутові речі. Згодом, коли історія Олесі стала відомою ширшому колу людей, допомога почала надходити звідусіль.— Кожна людина, яка допомогла, кожна, яка просто принесла якісь речі чи побутові дрібниці, — я вже була безмежно вдячна. Тоді для нас із донечкою це було надзвичайно важливо. Мене дуже зворушило, що є стільки добрих людей, готових допомогти й зрозуміти.Чи очікували ви, що відгукнеться стільки людей?— Чесно кажучи, ні. Для мене це було навіть незвично — що стільки людей одразу змогли допомогти. Я відчувала людське тепло. Усвідомлювала, що світ не залишився без чудових людей, які готові прийти на допомогу. Мені було дуже приємно, хоча водночас і незручно приймати стільки підтримки. Але я цінувала кожного й дякувала всім, хто підтримав мене з донечкою.
Допомога була не лише матеріальною. Люди знаходили слова, які повертали сили тоді, коли Олеся найбільше потребувала підтримки.— Одна людина сказала мені: «Головне, що ви живі залишилися, все інше відновити можна».Ці слова стали для жінки важливими. Вони нагадали, що найцінніше вже вдалося зберегти — життя її та доньки.— Саме це мене змотивувало не складати руки.«Я більше не складаю руки»Як донечка пережила пожежу? Чи вдалося їй оговтатися від того дня?— Не буду стверджувати, що вона перенесла це спокійно. Так, вона злякалася. Коли все відбувалося, донечка міцно мене обіймала й тремтіла. Її емоційний стан, звісно, постраждав.Після пожежі Олеся намагалася якомога більше часу проводити з донькою: разом гралися, гуляли, дивилися мультфільми. Робила все, щоб дитина знову почувалася в безпеці. Для матері, яка сама переживає втрату, необхідність бути опорою для маленької дитини стає ще одним випробуванням. Та поступово життя почало налагоджуватися.Чи вдалося вам уже відновити найнеобхідніше? Як живете зараз?— Зараз ми живемо в гуртожитку. Уже трохи облаштувалися, найнеобхідніше маємо. Завдяки добрим людям донечка має достатньо одягу, я теж уже маю що вдягнути. Є деякі побутові речі, які нам віддали, щось довелося купити самостійно. Ми потихеньку оговтуємося й живемо далі.Олеся зізнається, що був момент, коли їй здавалося неможливим починати все з нуля. Проте підтримка близьких і небайдужих людей допомогла знайти сили рухатися вперед.— Тепер я більше не складаю руки, а роблю все, щоб ми з дитиною жили так, як цього потребуємо.Що змінилося у вашому ставленні до людей після цієї історії?— Я переконалася, що є дуже багато людей, які можуть зрозуміти тебе й допомогти. Після пожежі я ще раз побачила, скільки в цьому світі добрих сердець. Для мене людяність — це бути доброю, чуйною людиною, співчувати чужому горю, навіть коли тобі самому важко. Простими словами, людяність — це тоді, коли в людини залишається серце.Олеся говорить і про інший бік пережитого. Поряд із підтримкою були також звинувачення, погрози та вимоги, які вона вважає несправедливими. Та найбільше жінка хоче пам’ятати про тих, хто простягнув руку допомоги в найважчий момент.«Ми мусимо жити. Для себе, для донечки, для майбутнього»
Що б ви хотіли сказати всім, хто допоміг вам після пожежі?
— Я безмежно вдячна кожному за вашу допомогу. Будь-яка підтримка в той момент була для нас важливою. Я ціную кожного й дуже вдячна всім, хто нас підтримав. Бажаю, щоб усе добро, яке ви зробили для нас, повернулося до вас у мільйони разів більше. Дуже дякую цим добрим серцям. Ви просто неймовірні люди.Олеся каже, що ця історія навчила її бути сильною, навіть коли обставини здаються нестерпними. Вона хоче не лише отримувати добро, а й передавати його іншим. Адже попри пережите, втрачений дім, невизначеність і біль, у неї залишається найважливіше — бажання жити й турбуватися про доньку.Про що ви мрієте сьогодні?— Напевно, про те саме, про що й більшість українців: про мирне життя і повернення наших рідних додому живими. Я про це мрію і бажаю кожному українцю, щоб ця мрія здійснилася.Олеся вже не вперше починає життя спочатку. Війна змусила її залишити рідний Ізюм, а пожежа забрала речі, які вона змогла зберегти після вимушених переїздів. Проте цього разу поруч опинилися люди, які допомогли їй відчути: вона не сама.— Ми мусимо жити, навіть якщо довелося починати все спочатку. Для себе, для донечки, для майбутнього, — каже Олеся.І, мабуть, саме в цих словах — найбільше про її силу. А в історіях людей, які прийшли на допомогу, — нагадування про те, що навіть у найважчі часи людяність здатна стати для когось точкою опори.
Спілкувалася Марина РАДЧУК
*У публікації використані фото наслідків пожежі у гуртожитку
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 жовтня 2026
