«Доля Олешків – це як доля України», – Віталій Портніков
Останні мешканці Олешків на лівобережжі Херсонщини потерпають від голоду, а заміновані дороги та небезпека обстрілів ускладнюють евакуацію.
Віталій Портников у колонці для Zbruč проводить паралелі між долею Олешків, знищенням культурної спадщини та історичним досвідом України, передає Район.in.ua.
Журналіст і публіцист Віталій Портников розглядає Олешки не лише як місто, мешканці якого опинилися в гуманітарній катастрофі, а і як символ того, що російська окупація робить з українськими територіями. Автор наголошує: люди, яких окупаційна влада формально оголосила своїми громадянами, залишилися без належної допомоги та можливості безпечно виїхати.
«Доля Олешків – це як доля України. Це те, що вони хотіли б зробити з усіма нами, якби змогли», — пише Портников.
На його думку, трагедія міста оголює справжнє ставлення Росії до мешканців окупованих територій: їхні життя не є цінністю для держави, яка називає себе їхнім визволителем.
Ситуація в Олешках стала однією з найболючіших гуманітарних проблем на окупованій частині Херсонщини. За описом Портникова, останні мешканці міста голодують, а виїзд ускладнений замінованими дорогами та небезпекою. Вони опинилися в пастці, з якої немає очевидного безпечного виходу.
Автор згадує, що трагедія привернула увагу навіть першої леді США Меланії Трамп.За його словами, Володимир Путін погодився на тимчасове перемир’я та гуманітарний коридор, щоб уникнути загострення відносин із президентом США Дональдом Трампом напередодні важливих виборів до американського Конгресу.
Водночас Портников застерігає, що сама згода на гуманітарний коридор ще не означає порятунку людей.
«Хоча як його мешканцям вдасться вибратися з цієї розбомбленої пастки, не знає сьогодні ніхто», — зазначає публіцист.
Це одна з ключових думок колонки: дипломатичні домовленості можуть створити можливість для евакуації, але не гарантують, що люди справді зможуть залишити небезпечне місто.
Портников нагадує, що Олешки мають важливе місце в українській історії. У 1711 році на території Кримського ханства виникла Олешківська Січ – осередок запорозького козацтва, який постав після поразки Івана Мазепи у війні проти Московської держави.
Однією з ключових постатей тієї доби був Кость Гордієнко — кошовий отаман, який підтримав Мазепу не через особисту прихильність, а через переконання, що під владою Москви козацька Україна втратить свободу.
Як пише Портников, Гордієнко розумів загрозу московського панування й намагався не лише врятуватися від нього, а й домогтися визволення України. Проте зрештою був змушений осісти на Олешківській Січі.
Автор наголошує на парадоксі: Січ зруйнували не московські війська, не кримський хан і не османський султан, а самі козаки внаслідок внутрішніх суперечностей. Ця подія завершила політичну кар’єру Гордієнка, однак не поклала край самому поселенню.
Олешки продовжували жити як українське й україномовне місто. Навіть радянська влада, яка перейменувала його на Цюрупинськ на честь більшовицького діяча Олександра Цюрупи, не змогла стерти його українського історичного коріння.
Для Портникова ця історія важлива не лише як екскурс у минуле. Вона показує, що українська ідентичність міста пережила зміну влад, політичні конфлікти й радянську русифікацію, але опинилася під новою загрозою внаслідок російської окупації.
Найважливішою постаттю в новітній історії Олешків Портников називає не радянського чиновника, на честь якого перейменували місто, а художницю Поліну Райко.
Вона була звичайною мешканкою Олешків, яка власними силами перетворила невелику хатину на унікальний мистецький простір. Її розписи зробили будинок відомим далеко за межами Херсонщини. На думку автора, саме ця мисткиня стала однією з головних постатей, через яких місто зберегло свою особливу культурну пам’ять.
Портников згадує, що бачив копію будинку Райко в київському Мистецькому арсеналі, а саму оселю називає неймовірним світом, який досі стоїть у нього перед очима.
Однак 6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховської ГЕС. Катастрофічне затоплення знищило будинок художниці разом із її розписами.
«Будиночок з усіма його розписами загинув. І Олешки знову загинули», — пише Портников.
Для автора руйнування оселі Райко стало не просто втратою окремої пам’ятки мистецтва. Це був удар по культурній пам’яті міста — по тому, що неможливо відновити простим ремонтом чи новим будівництвом.
Після затоплення частина мешканців виїхала, а ті, хто залишився, опинилися в дедалі небезпечніших умовах. Портников описує подальшу долю міста як агонію, що супроводжується руйнуваннями, мінами, атаками безпілотників і голодом.
У колонці автор проводить паралель між нинішньою гуманітарною катастрофою в Олешках і Голодомором 1932–1933 років. Він нагадує, що радянська влада використовувала українські землі як джерело продовольства та ресурсів, нехтуючи життями людей.
На його думку, сучасна Росія продовжує ставитися до України як до території, яку можна використовувати для власних військових і політичних цілей.
«Як у 30-ті роки минулого сторіччя організовували Голодомор і спостерігали за голодом в Україні, що була для них «хлібним плацдармом» і резервуаром грошей для подальшої експансії на Захід, так і тепер – голод, байдужість, плани нових війн», – пише Портников.
Він вважає, що за понад століття російська імперська політика не стала гуманнішою. Навпаки, автор говорить про деградацію системи, яка й надалі ставить військову експансію вище за людське життя.
Важливо, що це історична й політична оцінка самого публіциста. Проводячи паралелі з Голодомором, він наголошує на повторюваності практик знецінення українського життя, а не стверджує, що сучасна ситуація в Олешках тотожна подіям 1932–1933 років.
Портников визнає, що втручання Меланії Трамп може допомогти людям вибратися з міста. Проте він зауважує: наразі невідомо, чи завершиться ініціатива реальним порятунком мешканців.
«Меланія Трамп у відповідний момент ще здатна допомогти мешканцям маленького українського містечка врятуватися від голодної смерті, хоча ми поки не знаємо, яким буде справжній результат її ініціативи», – зазначає автор.
Водночас він переконаний, що зовнішня допомога не може замінити власних зусиль українців у боротьбі за державу.
«Але саму Україну ані Меланія, ані її чоловік врятувати не в змозі», — пише Портников.
Цей висновок стає головним політичним посланням колонки. На думку публіциста, міжнародна підтримка може бути вирішальною в окремих гуманітарних ситуаціях, однак майбутнє всієї країни залежить передусім від самих українців.
Завершуючи колонку, Портников повертається до долі Олешків як до попередження для всієї країни. Він закликає не сприймати трагедію окупованого міста як віддалену проблему, яка стосується лише тих, хто залишився на захопленій території.
«Не дати сарані оволодіти Україною можуть тільки самі українці. Бо на прикладі сумної долі Олешків ми вже знаємо, що буде далі», — наголошує автор.
У колонці Олешки постають одночасно як історичний козацький осередок, місце унікальної культурної спадщини та місто, мешканці якого опинилися перед загрозою голодної смерті. Портников пов’язує ці виміри в одну історію про втрату свободи, руйнування української культури та байдужість окупаційної влади до людей.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 жовтня 2026
