«Не боявся ні майорів, ні генералів»: історія ветерана з Чернігівщини
Дмитро КОВАЛЕНКА з Березни Чернігівського району. Йому 48 років. Повернувся з війни. Біля двору автівка «Фольксваген Гольф». На задньому склі напис «ПСІХ».
— Чому у вас такий позивний? — запитую Дмитра.
— Тому що тільки таке ненормальне могло на БМП проїхати по мінному полю в Дебальцевому і повернутися, — сміється боєць. — Ми не знали, що воно заміноване.
2014 рік. Почалися дощі, — хрипло кашляє, — а в нас нічим було навіть накритися. Поїхали вимагати захист. Хоча б дощовики. Прибули в Дебальцеве. 22.00. Ресторан на перехресті. Підполковники, полковники лежать, телевізор дивляться. М’які куточки, квадратні столи. Ми зайшли, у стелі дірок набили. Видали нам хімзахисні плащі. Від дощу.
— Тому і псіх, бо не боявся ні майорів, ні генералів, а робив те, що йому треба, — пояснює Оксана, дружина, мати-героїня. — Інші плазують, а він міг і по морді дати.
Воював з 2014. Жили тоді в Городищі на Менщині. Пішов на війну, уже було п’ятеро нащадків.
— Сильно ідейний, — каже Оксана.
— Я і зараз дурний, — відгукується Дмитро.
— Як вас взяли, ви ж багатодітний? — запитую.
— А чим я відрізняюся від того, у кого двоє дітей? Поїхав у військкомат. У 2014 році. Сказали, що не візьмуть. Не проходжу. Їздив місяць, доки мені дали папірець. На медкомісію.
— Якусь болячку знайдуть, радів — хвороба є, а пишуть: «Здоровий», — у дверях кухні дружина. — Боявся й хотів, щоб пропустили.
— Пройшов медкомісію — і друга хвиля мобілізації закінчилася, — Дмитро виходить у коридор покурити. Курить найдешевші або тютюн. — У третю хвилю в першу відправку потрапив.
Став бійцем. Як і родичі.
— Є сімейна улюблена приколюха, — сміється. — Про виховання. З’їхалися всі наші: двоюрідні, хрещеники, племінниця. Вісім чоловіків на війні. Кажу: «Ну, по ходу, дід неправильно нас виховував». Погляд на правильність у кожного своя.
Інвалід війни. Третя група. Довічно. Пенсія близько 10 тисяч гривень. Купа хвороб. Списали у 2024 році. Побув удома — і знову пішов на контракт. Демобілізувався у 2026-му.
— Як би вам спину підлікувати? — дивлюся на дуже зігнуту спину.
— Масажі не можна, — пояснює. — Гріти не можна.
— Корсет носити боляче, — додає дружина.
— Навіть лежати боляче. Кажу Оксані, що я елітна людина, — жартує, — бо на один хребець більше. У мене 21 позвонок пошкоджений. Один навпіл розламаний. Внаслідок поранення.
З деревом не розминулися у 2023 році,— жартує. — Воно летіло від вибуху у своїх справах, я у своїх. Зустрілися, і дерево перемогло. Ми з ним удвох упали в Сіверський Донець. У річку. Умію плавати. Але в бронежилеті і всій викладці не попливеш. А ще коли чорна спина від удару, випливти важко. Витягли. Хто і вмів плавати, в амуніції це неможливо. І розщебнути її, скинути в воді неможливо.
Хребет підліковував у Чернігівській обласній лікарні. Купував ліки. Кололи «блокаду» (знеболювальні ін’єкції навколо нерва чи в суглоб). Від самої шиї до заду 18 уколів. Або й 22! Медсестра казала, що давно не бачила такого терплячого.
Порвані барабанні перетинки, особливо турбує праве вухо. Праве око майже не бачить, права рука слабкіша, на праву ногу накульгує. Шлунок, підшлункова барахлять.
— А так я повністю здоровий! — бере каву з рук дружини. На чашці напис «Тигр». — Уже в 2014 році кульгав. Руку тягав. Неврологічні патології від вибуху. Як інсульт. Лице було перекошене. Два з половиною роки, з перервами, реабілітувався в лікарні. Угадайте, в якій? — це до мене.
Не вгадую.
— У Халявині! В обласній психоневрологічній. Зараз не потрапиш. Місць не вистачає. Лікування було безплатне. Ліки теж. Але називали й ті, які можна було докупити. Дорожчі й ефективніші.
Хвороби замучили. Але вони, бувало, допомагали.
— У 2014 році списався — праве вухо не чує. Оксана лається, а я на друге вухо ляжу — на ліве — і все добре, — сміється. — Тиша навколо.
Погано чув телевізор. Звук робив майже максимальний. А зараз це змінилося. Звук, навіть тихий, почав ранити хворе вухо. Стає боляче. Терпить. Терпів і на службі.
— Було, що в учебці прийшов по таблетку, — знову закурює. — Щось боліло. Медсестра мені: «О, ви всі тут такі «хворі». Я кинув стос медичних довідок на стіл. Вона прочитала, піднімає очі: «Ти ще живий?..»
Має з десяток цивільних спеціальностей.
— Токар, кухар, дипломований охоронець, пилорамник, електрокарник, фахівець з хімчистки салонів авто, вчився на приватного підприємця, вчуся на 3D-дизайнера художньої графіки. Здоров’я нема, спина болить, багато чого робити не можу. А заробляти треба. Столярувати люблю, — каже.
— Якось з софи зробив крісло, — підтверджує дружина. — Шафу непотрібну в кухонну шафку з поличками переробив. У Березні хату купили сім років тому. А то жили в інших селах. Тож доводилося й столярувати, і куховарити.
— За кухаря дружина вдячна, — Оксана про себе. — Були часи, коли продуктів мало, грошей мало. Видумую, видумую, а тоді кажу: «Дімо, зроби мені з нічого щось». Готував.
— Ми навіть знамениті тістечка «Вокзальні» випікали в печі, — хвалиться кухар.
— Дієтичні страви, мабуть, також готуєте, — припускаю. — У вас хворий шлунок.
— Не їсть, — журиться жінка. — Нічого не йде. Ліки не допомагають. Мезини-панкреатини — усе без толку. Нема апетиту.
— Особливо якщо голова болить, тоді така нудота.., — киває рукою чоловік.
Підлікувався, побув удома і не витримав. Знову уклав контракт.
— Останній раз було 13 заборон, — розказує боєць про комісію. — А пропускали, якщо дев’ять. Я приїжджаю щасливий, що домовився.
— Хлопці після війни не знають, що вдома робити, — каже Оксана. — Мучився. То почне одне, то друге. Вони не бачать себе в мирному житті. Там знали, що потрібні. Те, що від них залежить, усе роблять. Ставлення в мирному житті зовсім інше до військових. Не те, що потрібне їм — після того, що бачили.
Дмитро навіть завгоспом побув у Березнянській громаді. Та, кажуть, не зійшлися характерами з начальством.
— Дуже правильний, — розуміє позицію Дмитра Оксана. — Не прогинається. А таких ніхто не любить.
Правильним, каже Дмитро, був і на війні. І теж його за це не любили.
Возив військовим їжу, пальне, набої. Раз у місяць їздив до начальства проходити звірку.
— А якось у мене не вистачило вісім тонн солярки, — згадує. — Знайшов. У частині. Її просто не вказали, приховали.
Автівка Дмитра Коваленка
Воюючи з 2014 року, бачив багатьох. Зокрема, Михайла Драпатого, нині генерал-майора, Головнокомандувача ЗСУ.
— Людина приїжджала подивитися, як солдати служать. Це багато про що говорить, — хвалить Драпатого. — Росіяни його бояться. Це другий Залужний. Тільки жорсткіший. Залужний — розумний стратег європейського плану. А це стратег європейський, а нерви українські.
Драпатий став відомим з 2014 року. З моменту, як прорвався на БМП (бойовій машині піхоти) через барикаду в Маріуполі.
У самого Дмитра нерви теж українські. Хоча, каже, народився у Феодосії. У старому роддомі поряд з галереєю Айвазовського. У роду були українці, греки, поляки, росіяни, румуни. І запальний, і врівноважений, коли треба.
— У штабі, де генерал командує, ходив вимагати потрібне. А в мене кепками кидали, — розповідає Дмитро. — Добивався. Але й собі не давав спуску. Треба — піду і буду робити. Один, удвох, натовпом, але буду.
Згадує 2014 рік.
— Приїхали в учебку, у Десну (Козелеччина). З Менського військкомату 10 чоловік. Відновлювали її, уже воюючи. Десна була розкрадена Януковичем. Для сина він, кажуть, хотів. Щоб приїжджав на мотоциклах кататися. Ліжок у частинах не було. Спали долі. Поки стали стягувати з напівзруйнованих казарм, зі складів ліжка, матраци.
— Про Десну були некультурні приказки.
— Знаю. Я ж там служив. То ще радянські. Зараз Десна красива. Матраців вистачає. Подушки з квіточками. А тоді була скручена куртка під головою.
Ми бронежилетів не бачили. Жодного. Не було форми: голі, босі. Зелена балаклава і спортивні штани — це моя форма тоді. Не було що взути. Я в розбитій сепарській машині знайшов капці оранжево-чорні, «колорадські», їх і носив. Це коли тривали бої за Дебальцеве.
— Як врятувалися з дебальцевського котла?
— Я вже поранений був. Сильна контузія. Мене вивезли до того, як усі виходили. Був у лікарні.
— З дружиною вдавалося поспілкуватися?
— Телефонів нормальних було мало. А мій ще й розкатало гусеницями. Але все ж знаходив можливість.
— Зв’язувалися не так часто, — сумно підтверджує дружина. — Говорить, говорить — а тут вибух. Зв’язок пропадає. Стоїш, серце завмирає — так чекаєш те «алло». Чекаєш, пронесло чи не пронесло. Кілька секунд вічністю здаються.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО.
"Час Чернігівський" писав про таке:
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 серпня 2026
