Михайло Тимошик: «Історія Тернопільщини не повинна зникати разом із предметами та людьми, які її пам’ятають»
Краєзнавець, “просвітянин”, колекціонер і дослідник Михайло Тимошик — про рідкісні пам’ятки Тернопільщини, книги й виставки, філателію та фалеристику, пошуки артефактів у різних країнах світу і те, чому приватні колекції мають працювати для збереження історичної пам’яті, пише сайт Новини Тернопільщини.
— Пане Михайле, Ви багато років займаєтеся краєзнавством. З чого все почалося?
— Спочатку було звичайне захоплення колекціонуванням. Мене цікавили медалі, значки, монети, різні пам’ятні речі, пов’язані з Тернопільщиною. Але з часом я почав дивитися на них уже не просто як на предмети колекції. За кожною річчю є певна історія — людина, підприємство, подія, місто чи село. Коли починаєш з’ясовувати, хто виготовив той чи інший значок, з якої нагоди випустили медаль, чому на старому конверті є певний штемпель, перед тобою поступово відкривається цілий історичний пласт. Так колекціонування переросло у краєзнавчу та дослідницьку роботу.
— Чому головною темою Ваших досліджень стала саме Тернопільщина?
— Насамперед тому, що це рідний край. Але є й інша причина — історія Тернопільщини надзвичайно багата і водночас ще далеко не повністю досліджена. Ми маємо міста з багатовіковою історією — Тернопіль, Кременець, Бережани, Бучач, Збараж, Чортків, Теребовлю, Почаїв, Заліщики та багато інших. Через наш край проходили кордони держав, змінювалися адміністративні системи, працювали банки, підприємства, громадські організації, культурні товариства. І дуже багато інформації про це сьогодні можна знайти не лише в архівах, а й у предметах, які розійшлися по приватних колекціях у різних країнах.
— Тобто для Вас колекціонування — це насамперед спосіб досліджувати історію?
— Саме так. Я завжди кажу, що предмет без історії — це просто предмет. Мене цікавить не лише те, як виглядає медаль, значок, конверт чи монета. Важливо встановити, коли цей предмет був виготовлений, ким, для кого, якою була нагода випуску, скільки могло існувати примірників. Коли все це вдається встановити, предмет стає історичним джерелом.
— У Вашому доробку вже сформувалася ціла серія книг. Чи справді Ви намагаєтеся видавати фактично по одній книзі щороку?
— Останніми роками така традиція справді склалася. У 2022 році разом зі Світланою Вольською вийшла монографія «Тернопільський фарфоровий завод: історія, типологія, художні особливості виробів». У 2023 році разом із Миколою Москалюком підготували «Тернопільську фалеристику XX — початку XXI століття». У 2024 році разом з Ольгою Повстюк та Миколою Москалюком видали «Тернопільщину у філателії». У 2025 році вийшло масштабне довідково-енциклопедичне видання «Гордість і слава Тернопілля». А ще раніше були «Медалі Тернопільщини» 2016 року та «Значки та медалі Тернопілля» 2018 року. Кожне видання — це спроба систематизувати ще один напрям матеріальної історії Тернопільщини.
— Як виникає тема нової книги?
— По-різному. Інколи все починається з колекції. Бачиш, що вже накопичилася значна кількість матеріалів і їх можна систематизувати. Інколи спочатку виникає конкретне питання. Наприклад: що ми насправді знаємо про Тернопільський фарфоровий завод? Які вироби він випускав? Хто були художники? Які декори існували? Починаєш досліджувати — і бачиш, що тема значно ширша, ніж здавалося. Так само було з фалеристикою та філателією.
— Скільки часу зазвичай потрібно, щоб підготувати одну таку книгу?
— Це точно не кілька місяців. Часто матеріал збирається роками. Потрібно знайти предмети, фотографії, документи, перевірити інформацію, зіставити джерела. Дуже багато часу займає систематизація. Особливо складно, коли йдеться про рідкісні речі, які відомі лише в одному чи двох примірниках. Тому книжка може мати конкретний рік видання, але її історія починається набагато раніше. Співавторство і несподівані відкриття
— Чому Ви часто працюєте у співавторстві?
— Я вважаю це великою перевагою. Краєзнавство охоплює надзвичайно багато напрямів, і одна людина не може бути однаково сильною в усьому. Саме тому в різні роки ми працювали разом зі Світланою Вольською, Миколою Москалюком, Ольгою Повстюк та іншими дослідниками. Кожен співавтор приносить у роботу власний досвід, свої матеріали, знання, бачення теми. Завдяки цьому книга стає набагато повнішою.
— Чи буває так, що вже готову частину книги доводиться переписувати через нову знахідку?
— Так, і досить часто. Можна вважати, що якась медаль існувала тільки в одному різновиді, а потім знаходиться інший. Або з’являється документ, який уточнює дату випуску предмета. Трапляється, що в європейському каталозі чи на старому аукціоні знаходиш річ, про яку раніше взагалі не знав. Тоді доводиться повертатися до вже готового тексту і щось змінювати. Але в цьому і є цікавість дослідницької роботи.
— Яка з Ваших тем виявилася найбільш несподіваною?
— Напевно, історія тернопільського фарфору. Спочатку це може здаватися вузькою темою — був завод, виробляв посуд. Але коли починаєш досліджувати глибше, відкривається цілий світ: художники, форми, декори, технології, історія підприємства, життя його працівників. Фарфор стає частиною історії міста. Те саме стосується фалеристики. Невеликий значок може зберегти назву підприємства, школи, клубу, фестивалю, спортивної команди чи організації, яких сьогодні вже немає.
— А який експонат для Вас найдорожчий особисто — не за ринковою ціною, а за історією?
— Для мене важко виділити одну річ. Часто найбільшу цінність має не найдорожчий предмет, а той, який вдалося ідентифікувати після тривалого пошуку. Наприклад, коли знаходиш дуже рідкісний знак, пов’язаний із невеликим містом Тернопільщини, і встановлюєш його історію — це особливе відчуття. Важливо розуміти, що іноді ти фактично повертаєш цей предмет в історію краю.
— Де сьогодні найчастіше знаходяться рідкісні пам’ятки Тернопільщини?
— Географія дуже широка. Це Україна, Польща, Австрія, Німеччина, Чехія, Франція, Бельгія, США та інші країни. Треба пам’ятати, що Тернопільщина в різні періоди входила до складу різних держав, а населення переміщувалося. Разом із людьми по світу розійшлися документи, фотографії, медалі, жетони, значки, листівки. Тому сьогодні предмет із написом «Tarnopol», «Buczacz», «Brzezany» чи «Krzemieniec» може несподівано з’явитися на аукціоні за тисячі кілометрів від Тернополя.
— Тобто сучасний краєзнавець має фактично працювати по всьому світу?
— У певному сенсі так. Інтернет дуже змінив цю роботу. Раніше дослідник часто був обмежений місцевими фондами та архівами. Сьогодні можна переглядати європейські та американські каталоги, цифрові архіви, музейні колекції, старі аукціони. Але разом із цим зростає й обсяг інформації, яку потрібно перевіряти. Фотофіксація як спосіб урятувати пам’ять про предмет
— Чи багато рідкісних предметів назавжди залишаються в приватних закордонних колекціях?
— Безумовно. І саме тому я вважаю дуже важливими фотофіксацію та науковий опис. Не завжди потрібно фізично володіти предметом, щоб зберегти інформацію про нього. Якщо ми маємо якісне зображення, розміри, опис, походження та можемо його атрибутувати, цей предмет уже можна включити до наукового обігу. Можливо, він ніколи не повернеться в Україну, але інформація про нього залишиться.
— Саме тому Ваші книги мають так багато ілюстрацій?
— Так. Для такого типу видань фотографія має майже таке саме значення, як текст. Коли ми пишемо про медаль, значок, марку чи фарфор, читач повинен бачити сам предмет. Тому важливе завдання — не тільки описати, а й створити своєрідний візуальний архів.
— Одним із найбільших Ваших філателістичних проєктів стала «Тернопільщина у філателії». Чому ця книга особлива?
— Ми хотіли показати історію Тернопільщини через пошту. Марка, конверт чи спеціальний штемпель дуже точно фіксують час. Вони можуть бути присвячені людині, події, архітектурній пам’ятці, ювілею міста. Якщо систематизувати такі матеріали хронологічно, перед нами виникає своєрідний філателістичний літопис Тернопільщини.
— Книга отримала чимало міжнародних нагород. Наскільки це важливо для Вас?
— Дуже важливо. Але я сприймаю це не лише як персональну відзнаку чи нагороду авторського колективу. На таких виставках фактично представляється Тернопільщина. Книга була відзначена на філателістичних виставках у Великій Британії, Румунії, Об’єднаних Арабських Еміратах, США, а також на українських виставках. І коли людина в Бірмінгемі, Дубаї чи Бостоні бере до рук книгу з назвою «Тернопільщина у філателії», вона вже дізнається про наш край.
— Тобто це своєрідна культурна дипломатія?
— Думаю, що так можна сказати. Ми часто говоримо про промоцію регіону через туризм, фестивалі чи економічні форуми. Але книги, марки, виставки теж можуть бути дуже сильним інструментом. Іноді маленька поштова марка здатна розповісти про Україну більше, ніж великий рекламний плакат.
— Ви багато займаєтеся пам’ятними погашеннями. Що особливого в цій формі?
— Пам’ятне погашення — це момент, коли ми не тільки досліджуємо історію, але й самі створюємо документ для майбутнього. Береться конкретна дата, людина чи подія. Створюється художній конверт, марка, спеціальний штемпель. Відбувається урочисте погашення. Через 50 чи 100 років цей конверт уже розповідатиме про те, як у 2020-х роках Тернопільщина вшановувала своїх видатних людей.
— Кому були присвячені такі проєкти?
— Це Соломія Крушельницька, Богдан Лепкий, родина Степана Бандери, Іван Пулюй, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий та інші визначні постаті. У 2025 році реалізовувалися проєкти в межах Року Івана Пулюя, а також проводилися погашення, присвячені Андрею Шептицькому.
— Яку роль у Вашій діяльності відіграють музеї?
— Дуже велику. Я переконаний, що приватна колекція повинна працювати для людей. У 2022–2023 роках у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї проводилися персональні виставки та експозиції з моєї колекції. Там були значки, медалі, фарфор, конверти, монети, матеріали, присвячені Лесі Українці, Тарасу Шевченку, Соломії Крушельницькій, Богдану Лепкому, УПА, Йосифу Сліпому та іншим. Для мене важливо, що ці речі бачать діти, студенти, відвідувачі музею.
— Чи відрізняється сприйняття історії, коли люди бачать с
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 серпня 2026
