Залужний пророкує Україні ще 5 років до “виходу з пустелі”

24.08.2026, 08:27 inshe.tv

Своє бачення найближчого майбутнього України ексголовком Валерій Залужний виклав у колонці в NV.

Як нам пройти цією пустелею, не пересварившись і не розчинившись у світі

«Будьте мужніми й відважними. Не бійтеся й не тривожтеся перед ними, адже сам Господь, ваш Бог, піде з вами, він не залишить вас і не покине вас». (Книга Второзаконня 31:6)

Пам’ятаючи минуле, не втратити майбутнє.

Тридцять п’ять років Незалежності України — це не тільки час осмислити вже пройдений етап, а й найголовніше — визначити орієнтири для руху далі.

Якщо порівнювати наш шлях із виходом Народу Ізраїлю із єгипетської неволі до «краю, що тече медом і молоком», як написано в Біблії, то нам залишилось пройти ще п’ять років.

Але саме ці роки можуть бути найважчими, вимагатимуть єдності, консолідації зусиль і бажання бути вільними. Адже потрібно давати бій не лише зовнішньому ворогу, а й «піщаним бурям» у вигляді брехні, втоми, зневіри та втрати надії.

Як і писав Іван Якович Франко у своїй поемі «Мойсей»: «І зневірився люд, і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

Сьогодні Україна чи не найближче підійшла до стану, коли сумніви щодо подальшого шляху можуть і вже почали пронизувати суспільство. А написи: «Чого ждать? І доки?» ряснішатимуть немов скрижалі, хоча й вже викарбувані на картоні.

Тож для того, щоб відповісти на питання: «Що далі і як нам не схибити, аби нарешті вийти із темряви пустелі?», потрібно проаналізувати ту дорогу, яка вже пройдена нашою державою за цих 35 років, і визначити стратегічні пріоритети на майбутній вирішальний етап.

Розпад СРСР став найбільшим геостратегічним переламом ХХ століття. Російський президент Путін називає цю подію найбільшою помилкою. І це недаремно, бо коли ми говоримо про геополітичний злам, то його вже не змінити, а от помилку можна спробувати виправити.

Тому і сьогодні, якщо в політологічних колах Заходу припинення існування Радянського Союзу сприймається скоріше як об’єктивний історичний процес того, що будь-яка імперія з часом занепадає та розпадається, то у Кремлі всупереч історичній закономірності домінує інша точка зору — цього не повинно було статись.

Тож доки в Москві керуються саме такими думками, російська стратегія невизнання Української Незалежності буде визначальною та виключатиме будь-які компроміси — як для примарних виборів, так і довгого і тривалого миру. Тут «пророки» точно не мають брехати. Однак це велика помилка і для керівництва РФ, адже одержимість виправленням історії вже призвела до великої війни, в якій не буде переможців, і сама Росія не здатна перемогти.

Незалежність України, попри результат історичного процесу розвалу імперії, стала кульмінацією десятиліть та століть боротьби наших предків за Свободу. Пам’ятати слід саме про це.

Або хоча б про те, якою саме ціною заплатили за неї ті, кого сьогодні, на 35-й рік незалежності країни, за яку вони боролися, нарешті поховали у рідній землі. Це мають бачити і пам’ятати сьогоднішні захисники. Чи не стануть вже вони новими заручниками політичних технологій й шукатимуть спокою десь, як і тисячі тих, хто ще не повернувся.

У 1991 році історія, неначе зсуви тектонічних плит, викликала потужний землетрус в самісінькому центрі Європи. Важко сказати, чи хоча б у тодішньої еліти це викликало лаву надій та сподівань. Та чи була це сама та еліта, що мала конвертувати очікування в реальну працю з розбудови держави.

Очевидно, що саме вони, еліти, повинні були сформувати сильні інституції, які в свою чергу відповідають за розвиток та зміцнення економіки, війська, науки, технології, освіти.

Вже сьогодні можна впевнено сказати, що саме тоді щось пішло не так. Замість розбудови Держави Україна, за яку боролися і вмирали тисячі українців, ми отримали кланово-олігархічну республіку, яка, відстоюючи інтереси одних, системно знищувала віру і суспільну єдність суспільства, що попри дві революції об’єдналося вже у ході війни.

Чи вистачить цього на найскладнішу ділянку шляху, чи ті ж, хто переймається лише своїми інтересами, візьмуть реванш і вирішать подальшу долю свободи? Усе це стало наслідком саме втрачених можливостей, у тому числі через втрату власної історії.

Історії, яку і сьогодні в Україні хтось намагається переписати.

Можна довго аналізувати період із моменту 1991 року, але найтрагічнішою помилкою тоді було вважати, що власна свобода, здобута вихором історії, цим же вихором історії і захистить себе. Вже саме нам, — тим, кому в 1991 році було по 18 років і хто вірив в ту еліту, — у 2014 році власною кров’ю довелося виправляти їхні помилки. Але чи дійсно це були помилки, чи просто чийсь план — історія ще покаже.

Саме тому нехтування ЗАХИСТОМ та ОБОРОНОЮ держави стало найголовнішими похідними чинниками, які зрештою і призвели до того, що ця кривава велика війна стала можливою.

Звісно, кожні складні політичні рішення ухвалюються залежно від тієї ситуації, у якій перебуває держава саме у той момент. Потрібно це розуміти і поважати ці рішення. Може й дійсно, на тлі нестабільності державних інституцій молодої держави потрібно було йти на поступки Росії, аби не допустити війни ще тоді — понад 30 років тому.

Але чи далекоглядно при цьому було масово роззброюватись, скорочувати видатки на армію, за добу ухвалювати рішення про перерозподіл Чорноморського флоту? Тоді виходить, що війна не просто відкладалась, а відбувалося планове послаблення держави Україна.

Ми, громадяни України, не лише роззброїли власну армію — ми втрачали стратегічні заводи, підприємства, науковий потенціал, технологічні виробництва. Саме цього сьогодні не вистачає, щоб хоча б вибудувати власну ракетну і протиракетну галузь.

Війна — це поганий стан. І найкраще, коли політика держави базується на максимумі зусиль для того, аби запобігати есклації, що призводить до неминучого. Але уникати можна різним шляхом. Головне при цьому дбати про посилення потенціалу, щоб у критичний момент все ж мати змогу себе захистити.

А є й інший шлях — декларувати щирі наміри та прагнення, не дбаючи про захист та безпеку, йдучи на конфронтацію, в очікуваннях, що війни зрештою не станеться.

Ще один особливий урок — це урок Будапештського меморандуму.

Сьогодні це не про роль ядерної зброї. Адже у нинішньому Світі технологічного прогресу з’являються вже значно дешевші та простіші, але не менш смертоносні системи озброєнь, які й визначатимуть контури майбутніх воєн.

Приклад Будапештського меморандуму важливий в тому, що безпека держави не може базуватися виключно на зовнішніх запевненнях, навіть на гарантіях. Жодні документи не можуть замінити власної спроможності держави захищати себе. А захистити себе держава може тільки через готовність власного народу до спротиву і боротьби, навіть довготривалої.

Я не відкидаю ідей про міжнародні безпекові союзи та блоки, але свідомий того, що користь від них можлива лише коли за ними стоять власна сила, економічна стійкість та технологічна перевага. А об’єднуватись потрібно із тими, хто свою державну стратегію в сфері оборони будує на усвідомленні і готовності до змін, які сьогодні несе світу науково-технологічний прогрес.

Оцінюючи десятиліття нашої Незалежності, не можна оминути увагою 2014 рік. Початок війни, якій намагались запобігти не посилюючись, а роззброючись і дрейфуючи в бік Росії. Це був дуже важкий рік втрат і болю, але водночас і надії.

Саме тоді, через війну, українське суспільство продемонструвало, який воно має величезний потенціал до самоорганізації та спротиву. А ще були люди, які не побоялися взяти на себе відповідальність там, де державні інституції не встигали діяти або їх просто не було.

Зрештою суспільство по-справжньому оцінило важливість армії, довіра до Збройних сил зрозсла, самі Збройні сили почали змінюватися, а держава вимушена була робити безпеку основою національної політики. Велику війну тоді вдалося зупинити. Знову, як у далекому 1994 році, саме наша неготовність, призвела до єдиного правильного рішення на той час.

Мінськ дав ще один урок. Шанс дається один раз.

Саме у цей момент потрібні рішення, а не відкладені проблеми, які вже нічим, окрім як війною, не вирішити. Попри весь трагізм ситуації, що цьому передував, ми отримали шанс переформатувати наші уявлення та підходи до значення Незалежності та місця України у світі. Місце, яке можливо зайняти тільки маючи власну силу.

Зрештою, дипломатичні маневри довкола намагань вести перемовини з Росією призвели до прогнозованої війни.

Важко сказати, чи не є і сьогодні пасткою якісь перемовини з Росією, бо єдиний вихід це ceasefire. Але що вже точно пастка — це ослаблена, деморалізована та заполітизована армія, яка вже не дасть шансу вибратися з пастки перемовин.

Допоки ж вихід із чергової «піщаної бурі» 2022 року відкрив перед нами досвід абсолютно нової війни. Ми побачили, що сучасна війна — це вже не лише танки, артилерія та ракети. Це безпілотні системи, штучний інтелект, автономні системи управління, аналізу та збору даних, роботизовані комплекси, стійкі супутникові комунікації.

Війна стала десь дешевшою та доступнішою, але жорстокішою. Україна стала одним із головних полігонів військово-технологічної революції XXI століття і мала б стати чи не найпотужнішою Державою у світі. Державою, що винайшла нову зброю.

Ось ще один урок.

Війна пришвидшує розвиток науково-технічного прогресу. Як на горе, саме цей прогрес, вбиваючи щодня і цивільних людей, дає можливість комусь заробляти. Так, на жаль, було завжди. А тому жоден маркетинг, який би він «красівий» не був, не заміняє справжньої стратегії, побудованої на науці та досвіді.

Лише чітко сформована політична мета і розроблені стратегії, у тому числі військова, дають шлях до реалізації цієї мети. А наша мета, — це все ж таки ПЕРЕМОГА.

Спротив українського народу підтвердив нашу суб’єктність і чітко демонструє необхідність відмови від політики так званих «сірих зон» в системі міжнародних відносин. Ми виходимо зі статусу «буферу» між Сходом і Заходом, у якому нас нас намагались тримати десятиліттями і Схід, і Захід.

Але вже сьогодні Україна стала епіцентром, з якого починається формування нової архітектури