Шабля, Сіромаха і вогняний козак: як завершився етносимпозіум "Витоки" у Запоріжжі
На третій день етносимпозіуму "Витоки. Форма традиції" я їхала цілеспрямовано.
Насправді весь день охопити було просто неможливо, тому я обрала для себе ту частину програми, яка була мені найбільш цікава, — зустріч із Козаком Сіромахою.
А завершити цей день мала ще одна подія, заради якої точно варто було поїхати на Хортицю в сутінках, — відкриття вогняної скульптури "Козак-характерник".
Вперше я дізналася про Козака Сіромаху як про співака. Почула його пісні, почала слухати, а потім стало цікаво, що ж це за людина.
І тоді я дізналася, що за сценічним образом козака стоїть не просто артист, який придумав собі цікавий імідж. Це людина, яка справді прониклася козацькою філософією і намагається жити відповідно до неї у сучасному світі.
Так, у нього є смартфон, соціальні мережі, SMM-команда, сучасна концертна апаратура. Але водночас є речі, які він узяв із козацької традиції та переніс у своє сьогоднішнє життя: моральні принципи, ставлення до людей, внутрішня гідність, певна філософія та психологія.
До того ж це людина, яка воювала в АТО, а після повернення з фронту знайшла для себе спосіб справлятися з наслідками пережитого і зараз багато допомагає ЗСУ.
Тому, коли я побачила, що Козак Сіромаха буде у Запоріжжі на "Витоках", подумала: "Вау. Все, треба йти".
Почався майстер-клас із володіння шаблею. Спочатку Сіромаха трохи розповів про саму зброю, а потім ми взяли її до рук і почали вчитися.
І перше, що я зрозуміла, — це зовсім не та легка декоративна штука, яку можна собі уявити, коли дивишся на козака десь на сцені. Шабля має цілком відчутну вагу.
Спочатку ми вчили прості рухи: як правильно тримати зброю, як працювати руками, як робити своєрідні "вісімки", як рухатися вперед і назад, якщо уявити, що перед тобою противник.
Потім розділилися на невеликі групи, а після цього кожен міг окремо спробувати виконати рухи разом із Сіромахою.
Я теж спробувала. І, здається, у мене навіть непогано вийшло. Але легко не було.
Сіромаха окремо наголошував, що якщо людина хоче справді опановувати це мистецтво, потрібно готувати тіло, розігріватися і поступово звикати до навантаження. Інакше можна перенапружити м'язи або навіть травмуватися.
Тобто це не дитяча гра в козаків. Тут працює і тіло, і голова.
І, як виявилося трохи пізніше, саме про голову та внутрішній стан буде значна частина розмов.
За програмою далі мала бути лекція "Козацькі традиції: інтеграція звичаїв у сучасне життя". Але я б назвала це зовсім не лекцією.
Сіромаха просто сів на краю сцени, максимально близько до людей, і почав говорити. Про себе, дитинство, повернення з війни, психологічні наслідки пережитого і про те, як він поступово прийшов до козацької філософії.
І слухати це було цікаво саме тому, що він не розповідав про козаків як про якихось далеких історичних персонажів. Він говорив про те, що можна взяти з цієї традиції для себе зараз.
Наприклад, про внутрішню гідність. Про те, що козак не стає на коліна перед людиною — лише перед Богом, батьками і, як він сказав, перед жінкою, коли робить їй пропозицію.
Я, звісно, слухала цю частину вже зовсім не як історію про козаків.
Я думала про стосунки. Про те, яке ставлення до жінки мені взагалі хотілося б бачити від чоловіка, якого ти обираєш собі в життя. І ловила себе на думці, що багато з того, що він говорить, мені справді відгукується.
Взагалі в його словах було багато про внутрішній стан людини.
Наприклад, він говорив про те, що під час бою не можна дозволяти ненависті повністю заволодіти тобою. Не тому, що ти маєш бути байдужим до ворога, а тому, що сильна ненависть сама починає обмежувати тебе, твоє тіло і твоє мислення.
Можна з цим погоджуватися чи ні. Але мені важливо, що це говорить людина, яка сама була на війні. Тому я точно не сприймаю такі слова як абстрактну філософію людини, яка просто сидить десь далеко від реальності.
Ще одна річ, про яку він багато говорив, — вдячність.
Він навів дуже простий приклад: ми платимо за електроенергію, отримуємо платіжки, знаємо, скільки коштує світло в наших домівках. Але можна просто вийти на вулицю, підняти голову до неба і сказати: "Дякую за сонце, яке світить кожного дня".
І це не про той попсовий "позитив", коли треба просто змусити себе усміхатися, незважаючи ні на що.
Я зрозуміла це інакше. Як здатність не втрачати світло всередині себе.
Мені було особливо цікаво слухати про характерників. Ми, сучасні люди, часто сприймаємо їх як частину легенд: магічні здібності, надлюдська сила, якісь майже фантастичні історії. Але мені особисто цікавіше було зрозуміти: а що могло стояти за цими легендами насправді?
Сіромаха пояснював характерників як людей із дуже високим рівнем психологічної та фізичної підготовки. Говорив про розвиток емпатії, роботу з тілом, різні практики, які сьогодні можна було б пояснити зовсім не магією.
Зокрема, розповідав, що козаки могли розвивати в собі якості, які традиційно вважалися не дуже "чоловічими": співати, танцювати, працювати з емоціями, краще відчувати інших людей.
У сучасному світі ми можемо пояснювати це психологією, тілесними практиками чи розвитком емоційного інтелекту. А колись для цього просто не було підходящих слів — тому й народжувалися легенди про надзвичайні здібності.
І ось тут я знову повернулася до тієї думки, яка виникла у мене ще під час другого дня "Витоків".
Культура — це не те, що лежить у музеї або зберігається в бабусиній скрині. Вона не обов'язково має залишатися в минулому.
Її можна брати, переосмислювати, адаптувати до сучасного світу і жити з нею зараз.
Після музичної програми Сіромахи, де нарешті наживо прозвучали мої улюблені його пісні, а ще кілька композицій, яких я раніше не чула, настав час фінального акорду "Витоків".
Я поїхала на Хортицю — до майдану "Козацьке Коло", де мали відкрити вогняну скульптуру "Козак-характерник".
Її три тижні створювали запоріжець Олександр Жолудь та полтавчанин Сергій Спасьонов. Саме тут, на Хортиці, вона й залишиться.
Олександр розповів, що сам процес випалу розпочали близько полудня і тривав він близько 8 годин. Максимальна температура сягала 1250 градусів. Сергій Спасьонов, за його словами, відповідав за "вогняну" частину процесу — печі, дрова, температуру і постійний контроль.
Скульптуру в прямому сенсі відкрили у вогні. І це було справді видовищно - кращого фіналу для цих трьох днів годі було придумати.
Але найбільше мене зачепив не сам ефект від полум'я, хоча він, звісно, був фантастичним. Мене зачепило, чому саме таким став цей козак.
"Чому саме козак-характерник? Ми на Козацькому колі, і це продовження тієї традиції, яка вже була в Запоріжжі. Ще у 2013 році ми проводили перший скульптурний пленер, тоді тут працювали інші автори. Потім ця традиція продовжилася, з'явилися нові скульптури. А цього року ми вже зробили симпозіум “Витоки”.
Для мене цей козак — сучасний образ, у якому є сучасні символи, зокрема, символ "Азову". Я ж живу зараз, у сучасному світі, тому й образ має бути сучасним. Ми не можемо просто відтворювати те, що було 300 чи 400 років тому.
У мене багато друзів, які зараз воюють, хтось був у полоні, хтось повернувся. Тому ці символи для мене мають сьогоднішній зміст. Хотілося, щоб цей козак був не просто історичною фігурою, а нагадував про те, що відбувається з нами зараз.
І взагалі культура так само змінюється. Наші прадіди жили в іншій реальності. Потім були інші покоління, інші війни. А зараз у нас війна, де вже ніхто не махає шаблями — є дрони, ракети, зовсім інша зброя. Але ми все одно можемо брати те, що було важливим для наших предків, і переосмислювати це сьогодні", - каже Олександр Жолудь.
І в цьому для мене знову зійшлося все, що я чула протягом дня. Бо ця скульптура - це не спроба зробити копію козака з минулого. Це козак, якого створюють у 2026 році.
Сьогоднішні покоління живуть в іншій реальності. Але сам пошук себе, своєї гідності, своєї культури, свого місця у світі нікуди не подівся.
Мені здається, саме в цьому взагалі була головна ідея цих трьох днів "Витоків". Не просто показати людям народні ремесла, старовинний одяг, музику чи козацькі традиції.
А зробити так, щоб людина подивилася і подумала: "Вау, українське — це круто".
Щоб етнічні речі можна було захотіти носити. Щоб на народне мистецтво хотілося дивитися не з думкою "це щось із минулого", а з думкою "я хочу це собі". Щоб козацька філософія була не музейною лекцією, а чимось, що можна взяти у власне життя.
І мені здається, що зараз це особливо важливо.
Бо можна сказати: ну яка культура, коли в країні війна? Коли летять КАБи, Шахеди, "Молнії", FPV?
А я думаю: коли, як не зараз?
Звичайно, було б добре, якби ми почали масово цікавитися власною культурою ще до повномасштабної війни, ще до АТО і всього того, що сталося з Україною.
Але сталося так, як сталося.
Після початку повномасштабного вторгнення дуже багато людей почали заново ставити собі питання про те, хто вони. Хтось перейшов на українську. Хтось почав слухати українську музику. Хтось відкрив для себе українське кіно, літературу, історію, традиції.
І це нормально.
Я сама виросла в російськомовному середовищі: російськомовна школа, російські пісні, російська література — це просто було моїм звичним культурним середовищем.
Ми не обираємо, де народитися, у яку школу ходити чи що буде частиною нашого дитинства. Але доросла людина вже може сама вирішувати, яке культурне середовище створити для себе.
Тому якщо хтось відкриває українську культуру у 20, 30, 40 чи 50 років — я не вважаю, що це "запізно". Навпаки. Людина сама щось переосмислила і зробила власний вибір.
Для мене це гідно поваги.
І, мабуть, саме тому мені так сподобався цей третій день "Витоків".
Я приїхала сюди через пісні Козака Сіромахи. Потім взяла до рук шаблю, послухала розмову про характерників, подумала про внутрішнє світло і вдячність, послухала музику, а завершила вечір біля вогняного козака на Хортиці.
І завдяки цьому ще раз усвідомила просту річ: традиція не обов'язково має виглядати так, як сто років тому.
Вона може змінюватися разом із нами — від шаблі до скульптури з вогню, від козацьких пісень до сучасної сцени, від давніх звичаїв до наших сьогодні
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 серпня 2026
