У Маріуполі уражено п’ять енергооб’єктів російських окупантів (відео)
Українські сили уразили п’ять об’єктів енергетичної інфраструктури в окупованому Маріуполі Донецької області. Серед них чотири електропідстанції та газорозподільна станція.
Про це повідомив командувач Сил безпілотних систем Збройних сил України Роберт Бровді.
У Маріуполі українські сили уразили чотири електропідстанції — «Місто-3», «НС-2», «Ілліч» та «Місто-6». Також під удар потрапила газорозподільна станція ГРС-1 «Маріуполь».
За словами Роберта Бровді, ураження енергооб’єктів відбулося в межах операції «Кримський рубильник off», яка триває з 1 липня.
Станом на 13 серпня, за його інформацією, українські сили результативно відпрацювали по 240 енерговузлах на окупованих територіях півдня України.
Ураження енергетичної інфраструктури має вплив на роботу об’єктів, які забезпечують функціонування російської військової інфраструктури.
Зокрема, знеструмлення стаціонарних радарів та інших елементів протиповітряної оборони може порушувати роботу системи захисту повітряного простору російських військ.
Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.
Переїзд, втрата дому, нова країна й життя з нуля – Олена Калугіна з Краматорська розповідає, як війна змусила її переосмислити поняття дому. Вона будує нову реальність у Ньюкі, Велика Британія, та вчиться сприймати життя як постійний проєкт адаптації. Її історія у матеріалі журналістів «Антикризового медіа-центру».
У певний момент я чітко відчула: дім – це не місце, а люди, яких зумів зібрати поруч, навіть на іншому кінці світу. У 2022 році ми дуже швидко виїхали з Краматорська до Львова, потім – до Кракова в Польщу. Там зі мною зв’язалися представники IT-компанії, запропонували високу посаду, але треба було спілкуватися лише англійською. Я відмовилась від роботи, бо не знала мови. Тоді я усвідомила: щоб вийти на новий рівень, потрібно вирішити те, що довго відкладалося – вивчити іноземну. Тож зрештою обрала англомовну країну. Британія мені сподобалася тим, що там я могла розраховувати на три роки певної стабільності. Спочатку я була сама з двома дітьми, а через півроку приїхали батьки з Краматорська.
Ми приїжджали у невідомість. Однак мені пощастило з хостами (людьми, які приймають у себе вдома іноземця – ред.) – їхня підтримка стала тихою, але важливою опорою в найуразливіший період. Однак значну частину викликів доводилося долати самостійно.
Фото героїні
Я й досі отримую підтримку від британського уряду. Як тільки молодша донька пішла в дитсадок, вихователька припустила у неї аутизм і передала нас до організації, що займається дітьми з нейровідмінностями. Там мені надали велику підтримку і поради. У Британії до таких випадків підходять системно і структуровано. Допомагають не лише з побутом та формуванням соціальних навичок, а й розвивають сильні сторони дитини. Це важливий принцип: працювати не лише з труднощами, а й з потенціалом. З моєю донькою займаються регулярно. І допомогу ми отримуватимемо поки дитина не закінчить школу.
Також важливою для нашої родини була й локальна підтримка громади на ранніх етапах адаптації. Нас не залишили наодинці з проблемами. Коли мій батько потрапив в аварію і пів року не вставав, наші інші хости допомогли здолати цей нелегкий шлях. Минулого року мій тато трагічно загинув: пішов на рибалку і, очевидно, впав з обриву в море. Після мого звернення про зникнення поліція одразу покликала добровольців – і 300 людей під зливою всю ніч ходили всіма можливими шляхами і перевіряли записи на камерах у людей. Нас підтримували сусід: організували бутерброди та чай для добровольців, а коли знайшли тіло батька, несли квіти і висловлювали співчуття.
Моя мама не говорить англійською, тож сусіди встановили перекладачі, щоб спілкуватися з нею, і постійно пропонують їй допомогу.
Починати з нуля на новому місці завжди важко. Ти ніби залишаєш позаду версію себе, яка знає, як усе влаштовано, і робиш усе заново – без інструкції.
Процес адаптації був складним, я мала повністю перезапустити повсякденне життя: від побуту до взаємодії з державними системами. Крок за кроком я розробила свою стратегію: віднеслась до вимушеного переїзду, як до проєкту. Увесь час тримала в голові, що це не стрес, а дуже важке завдання, яке мені підкинуло життя. Перед війною працювала директоркою IT-кластера, а до цього – в обласній адміністрації, тож проєктне мислення допомогло мені. Я оцінювала ризики і перспективи. Так змогла побачити нове життя з іншого ракурсу: не як трагедію та боротьбу, а як нові можливості.
Десь через рік я знайшла роботу в команді регіональної адміністрації, яка реалізовувала громадські проєкти. Було дуже важко з мовою, але команда мене підтримувала. Через два роки контракт закінчився, а я мала впевнений середній рівень англійської. Аби підтягти розмовну, на літо пішла працювати в готель на рецепції.
Читайте також: «Живу майже одним днем», – розповідь жительки Краматорська про Чехію»
Потім мене взяли в менеджмент керуючої компанії в регіональній адміністрації. Нині маю чудову команду і не люблю вихідні, бо мені подобається те, чим займаюся.
Я знаю різні фінансові фонди і безплатно консультую громадські організації щодо пошуку фінансування. Брала участь у волонтерських проєктах: від влаштування IT-заходів до збирання сміття на пляжі. Для мене важливо, що це історія про те, як знову навчитися створювати. І я роблю свій внесок у нову громаду. Водночас підтримую і Україну: продовжую донатити на медичну сферу, допомагаю госпіталям та військовим бригадам, чоловіку, який залишається в Краматорській теробороні.
Свою родину вчила не страждати від невідомості, а жити сьогоденням: радіти чудовому будинку, теплу, сонцю, морю. Дочкам наказувала вчити мову і багато спілкуватися. Мою молодшу, здається, тут знають усі: з нею вітаються навіть в інших містах. Вона добре навчається і має нагороди, бере участь в концертах.
Старша дочка закінчила коледж з високими оцінками, зараз живе окремо і працює в готелі. Поки не йде в університет, бо необхідно 10 000 фунтів на рік на навчання і стільки ж на проживання, а вона не хоче брати кредит. Коли ми переїхали сюди, я їй казала: «Уяви, що це гра. Не стався до життя серйозно. Воно зараз швидко змінюється в усіх країнах, і через кілька років ти житимеш у зовсім іншому світі. Головне – розвивати навички, – це те, що ти забереш з собою у будь-куди».
Фото героїні
Гадаю, необхідно бути активним у місцевій спільноті. Важливо, ким себе покажеш: людиною, якій важко, чи тим, хто зможе зробити інших щасливішими. Мій батько навіть з поламаною ногою ходив на пляж прибирати сміття, навчав дітей в шаховому клубі. Мама волонтерить у Foodbank та готує безхатькам їжу. Це наш спосіб вирішувати проблеми і показати британцям, що українці – це сильна нація. І британці надихаються.
З українськими родинами ми намагаємося підтримувати одне одного, спільно вирішувати проблеми. Разом святкуємо дні народження, організуємо спільні заходи: відвідування театрів, національних парків, ботанічного саду.
В Україні більше динаміки і часто є можливості швидко реалізовувати свої ініціативи. Водночас через непередбачуваність та нестабільність майбутнього дуже складно планувати на роки. У Великій Британії дуже структуровані системи, і навіть з невизначеним міграційним статусом можна планувати на два-три роки, і це впливає на побудову особистого життя та кар’єри.
Фото героїні
Тут у мене вищий дохід, ніж в Україні. Ми живемо в двоповерховому будинку в одному з найдорожчих місць в регіоні, на березі океану. Однак за комунальні послуги доводиться платити до 2000 фунтів на місяць – це дорого.
У Британії є великий мінус – урівнювання. Якщо у одного зарплата 55 тисяч фунтів, а у іншого 25, то вони все одно житимуть на одному рівні, адже цю різницю вирівнюватимуть бенефітами (допомогою). Багато людей так живе, включно й українці. Часто виходить так, що працювати і більше заробляти не має сенсу, бо той, хто отримує багато, й більше платить податків, а хто не заробляє – отримує допомогу.
Нині не можу повернутися в Україну. Однак якщо доведеться поїхати з Британії, то знову збудую нове життя. Я вже кілька разів переїжджала і починала все з нуля. Це стає навичкою і кожен новий проєкт дається легше.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.
На темному нічному небі мерехтять блакитні зорі, а під ними мирно сплять білі українські хати із жовтими солом’яними дахами. Таку картину можна побачити на одному з кольє майстрині Оксани Гольської. Свої прикраси вона створює з фетру, поєднуючи у зображеннях вишивку нитками й бісером, валяння та аплікацію.
Оксана Гольська народилася у Новій Каховці на Херсонщині. Однак майже все життя її пов’язане з Краматорськом: провела дитинство, навчалася та отримала перший досвід роботи. Після початку повномасштабного вторгнення Оксана переїхала до Польщі та нині живе в Познані. Про те, коли почала займатися творчістю, чи є Краматорськ у роботах та що її надихає, майстриня розповіла журналістці Антикризового медіа-центру.
Коли у вашому житті з’явилася творчість? Чи пам’ятаєте свою першу роботу?
Малювати любила з дитинства. Мої роботи завжди привертали увагу людей навколо. Я закінчила художню та музичну школи з відзнакою. Звичайно, пам’ятаю всі свої роботи. Але якщо говорити про особливі, пов’язаними зі спогадами дитинства, то та, яку робила на іспит у художній школі. Це була композиція з дівчинкою та букетом ромашок у скляній банці поруч. Мені запам’яталося, як директор школи здивувався, коли я почала розповідати про сенси своєї роботи.
Чи є у ваших роботах щось, що ви пов’язуєте саме з Краматорськом або Донеччиною?
Так, звичайно. У моїх роботах часто виникає образ будинку — білої хатки з солом’яним дахом, квіти та лугові трави, які нагадують мені дитинство, відпочинок у Щуровому, Блакитні
- Останні
- Популярні
Новини по днях
14 серпня 2026
