Я злюся на свою країну: як війна змінює наші почуття — пояснює психолог
Злість, образа і розчарування під час війни не роблять нас невдячними чи непатріотичними. Психолог Євгеній Дністрян пояснює, звідки беруться ці почуття, де межа між турботою про себе та униканням реальності і як не дозволити болю перетворитися на цинізм.
За час повномасштабної війни українці пережили багато змін і втрат. Хтось втратив дім, близьких, звичне життя чи відчуття безпеки. Разом із цим змінюється і ставлення до того, що відбувається навколо.
У людей накопичується втома, розчарування, злість та образа. Іноді ці почуття спрямовані навіть на державу: «Чому мене не захистили?», «Чому це сталося зі мною?», «Чи можна було цього уникнути?».
Говорити про такі емоції буває складно. Людина може боятися здатися невдячною, непатріотичною або такою, що не підтримує свою країну. Але сам факт появи таких почуттів не означає, що з людиною щось не так.
Клінічний психолог Євгеній Дністрян пояснює: після пережитої травми злість, образа та пошук винних — поширена реакція.
За його словами, гнів часто легше переживати, ніж безсилля. Коли людина злиться, вона ніби отримує більше сил, щоб захищати свої кордони, відстоювати справедливість і щось змінювати.
У психології існує поняття «інституційної зради». Його використовують у ситуаціях, коли людина покладається на певну інституцію та очікує від неї захисту, але натомість пережитий досвід ще більше поглиблює завдану шкоду.
Втім, називати будь-яке розчарування державою саме інституційною зрадою не варто. За словами Євгенія Дністряна, це дуже суб’єктивний досвід. На сприйняття людини можуть впливати конкретні обставини, пережите горе, травма та загальний стан.
Після травматичного досвіду може змінюватися і наше світосприйняття. Через це людина може робити висновки, які згодом сама перегляне або поставить під сумнів.
Водночас важливо дозволяти собі різні, навіть суперечливі почуття. Людина може любити Україну, сприймати її як свій дім, цінувати культуру та суспільство і водночас злитися на окремі рішення державних органів.
Розуміння цього може допомогти позбутися додаткового тиску на себе. Адже переживати злість, образу чи розчарування під час війни — не означає бути менш патріотичним.
Клінічний психолог Євгеній Дністрян пояснює, що злість сама по собі не є проблемою. Часто це вторинна емоція, яка сигналізує про те, що за нею стоять інші переживання або незадоволені потреби.
Під злістю можуть ховатися страх, сором чи безсилля. Тому важливо дивитися не лише на саму емоцію, а й на те, що її викликало.
Почуття провини, за словами психолога, виникає не через саму злість. Воно з’являється через думку: «Я не маю права так почуватися».
На наше сприйняття також впливають суспільні уявлення про те, які емоції під час війни вважаються правильними. Наприклад, людина може думати, що справжній патріот має відчувати лише любов і вдячність до своєї країни.
Але насправді ці почуття можуть співіснувати.
Він також наголошує: якщо людина розчарована, це не означає, що їй байдуже. Навпаки, сила такого розчарування може бути пов’язана з тим, наскільки важливою для неї є країна.
Тому виправдовуватися перед усіма за власні емоції не потрібно. Водночас говорити про них можна і варто — але з людьми, поруч із якими є відчуття безпеки та взаємної поваги.
Тобто злість не робить людину менш патріотичною, а розчарування не означає відмову від своєї країни. Це лише переживання, з яким важливо розібратися.
Постійно читати новини про обстріли, загиблих і руйнування — теж навантаження для психіки. Особливо якщо людина робить це протягом усього дня. Замість відчуття контролю та розуміння ситуації такий потік інформації може знову і знову повертати відчуття небезпеки.
Тому бажання на якийсь час відмовитися від новин може бути нормальною реакцією на виснаження. Людині не потрібно постійно дивитися відео з місць обстрілів, щоб залишатися небайдужою до війни.
Водночас є важлива різниця між турботою про себе та повним униканням реальності. За словами Євгенія Дністряна, визначити її можна не за кількістю прочитаних новин, а за тим, що відбувається з людиною після цього.
Наприклад, людина може вирішити читати новини один-два рази на день із перевірених джерел. А для оперативної інформації залишити сповіщення про повітряну тривогу.
Це не означає, що вона ігнорує війну. Навпаки, таким чином людина сама визначає, коли і скільки інформації готова споживати.
За словами психолога, проблеми можуть початися тоді, коли уникання стає основним способом справлятися з тривогою. Якщо людина не може витримати жодної згадки про війну, уникає необхідних справ, людей чи місць, а її життя поступово звужується, це вже може бути травматичним униканням.
Таке уникання є поширеною реакцією на травму. Але якщо воно стає постійним, може підтримувати або посилювати посттравматичні симптоми.
Водночас надмірне споживання новин теж може посилювати тривогу. Люди з підвищеним рівнем тривожності іноді якраз частіше перевіряють новини, намагаючись таким чином отримати більше контролю над ситуацією.
У результаті виникає замкнене коло: людина постійно шукає інформацію, щоб заспокоїтися, але від цього ще більше тривожиться.
Важливо також стежити за власною реакцією. Якщо після новин людина вже не просто знає про небезпеку, а постійно живе так, ніби вона ось-ось станеться, це сигнал, що інформації стало забагато.
Наприклад, мозок може почати реагувати на будь-який звук так, ніби поруч уже летить «шахед». Людина ще не чує реальної загрози, але подумки вже прокручує найгірший сценарій.
Тому турбота про себе під час війни — це можливість залишатися в контакті з реальністю, але не дозволяти інформаційному потоку забирати весь простір життя.
Психолог Євгеній Дністрян радить не вимагати від себе швидкого примирення. Не потрібно змушувати себе одразу знову відчувати лише любов і вдячність. Якщо поспішити «закрити» біль, він може нікуди не зникнути.
Тобто варто запитати себе: на кого або на що саме я злюся? На конкретного посадовця, бюрократичну систему, корупцію, байдужість інших людей? Чим точніше визначений об’єкт злості, тим менший ризик, що вона перетвориться на глобальне переконання: «Усі однакові», «Нікому не можна довіряти», «Мені тут немає місця».
Так само нормально одночасно відчувати різні, навіть суперечливі емоції. Пишатися одними людьми й соромитися вчинків інших. Сумувати за домом і водночас боятися повертатися. Любити країну і бути розчарованим у тому, як працюють окремі її інституції.
Психологічне відновлення не вимагає обрати лише одну сторону цих почуттів.
Важливо також дати собі можливість прожити горе. За злістю іноді стоїть біль через загибель близьких, втрату дому, звичного життя чи того, якою була Україна до повномасштабної війни.
Травматичне горе часто супроводжується сильним відчуттям несправедливості. Якщо зосередитися лише на питанні «хто винен», можна не помітити іншої частини переживання: «За чим я сумую? Що саме я втратив? Що вже неможливо повернути? Що я хочу зберегти у своїй пам’яті?».
Непрожите горе може знову і знову нагадувати про себе через злість та відчуття несправедливості.
Водночас злість можна спрямувати в дію. Не обов’язково йдеться про великий активізм чи постійне бажання щось змінювати. Це можуть бути конкретні кроки, які допомагають відновити відчуття справедливості, гідності, безпеки або контролю над власним життям.
Для когось це може бути волонтерство, для когось — допомога конкретній людині, участь у житті своєї громади чи просто дія, яка відповідає власним цінностям.
Ще один важливий крок — відновлювати зв’язок не з абстрактним поняттям «країна», а з конкретними людьми та речами, які мають для нас значення.
Якщо слово «Україна» почало асоціюватися переважно з болем, можна запитати себе: що саме для мене є Україною? Які люди уособлюють її найкращу сторону? Що з культури, мови, міст, місць чи спогадів я хочу зберегти?
Це допомагає побачити, що країна — це не лише державні рішення чи робота інституцій. Це також люди, стосунки, культура, дім і особисті спогади.
Водночас важливо не підживлювати власний цинізм постійним пошуком підтверджень найгіршого. Коли людина переконана, що «все навколо прогнило», вона може несвідомо помічати лише те, що підтверджує цю думку.
Тому корисно час від часу перевіряти власні висновки: чи справді моя оцінка ґрунтується на фактах, чи біль перетворив її на абсолютне «всі», «завжди», «ніколи»?
І нарешті — шукати людей та середовища, де ці переживання можна висловити без осуду. Там, де злість і біль не знецінюють, але й не змушують залишатися в них назавжди.
Адже мета не в тому, щоб змусити себе знову відчувати лише позитивні емоції. Важливіше зрозуміти власний досвід, прожити втрати та поступово повернути собі можливість бачити більше, ніж тільки біль.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
13 серпня 2026
