Результати липневого соцопитування на тeму «Мобілізація, ставлення до ТЦК та готовність служити»...
«Слово і діло» публікує результати п'ятої хвилі онлайн-опитування. Цього разу українців запитали про відставку уряду Юлії Свириденко, звільнення Михайла Федорова, протести на його підтримку та роль у них популярних блогерів, призначення нового головнокомандувача ЗСУ Михайла Драпатого, мобілізацію, діяльність ТЦК, довіру до українських банків, а також традиційно – про параметри мирної угоди та переговорний процес і довіру до міжнародних лідерів. Друга частина, присвячена мобілізації, ТЦК і готовності українців служити, представлена нижче. Дослідження ініційоване аналітичним порталом «Слово і діло».
Метод: онлайн-опитування шляхом самозаповнення структурованої анкети, посилання на яку відправлялося учасникам панелі на спеціалізованій платформі для проведення опитувань «Lemur» (CAWI – Computer Assisted Web Interviewing).
Обсяг реалізованої вибіркової сукупності: 1200 респондентів.
Географія: Україна (крім населених пунктів на тимчасово окупованих територіях частини Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей, окупованої АР Крим) (національний проєкт).
Терміни проведення польового етапу: 27 липня-3 серпня 2026 року.
Вибірка репрезентує доросле населення України (інтернет-користувачів віком 18 років та старше). Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищує 2,89% для показників, близьких до 50%. При відхиленні показників від 50% у будь-який бік (як у бік збільшення, так і зменшення) гранична похибка зменшується. Розрахунок статистичної похибки проведено без урахування дизайн-ефекту.
Склад регіонів:
У липневій хвилі дослідження було змінено підхід до вимірювання мобілізаційних настроїв: єдине питання щодо готовності долучитися до війська (яке раніше охоплювало особисту готовність та готовність рідних) було розділено на два окремих питання. Це дозволило чітко розмежувати власний мобілізаційний потенціал респондентів та їхню оцінку настроїв усередині родини, усунувши викривлення показників через різноспрямовані установки щодо себе та близьких.
Оцінка готовності стати до лав Сил оборони за умов тривалої війни демонструє певне просідання мобілізаційного потенціалу в міру розширення часового горизонту. Частка цивільних респондентів, готових долучитися до війська, послідовно скорочується: від 16% у сценарії 3-річної війни до 14% (у 5-річній перспективі) та 13,5% (у разі 10-річної війни). Натомість показник неготовності залишається стабільно високим – 53% на 3 роки та 55% на 5 і 10 років. Частка чинних військовослужбовців є статичною незалежно від термінів прогнозування (4% загалом: 2% готові продовжувати службу, а 2% утримуються від такого бажання). Водночас понад чверть опитаних (27–27,5%) демонструють високу невизначеність, вагаючись із відповіддю для всіх трьох часових сценаріїв.
Аналіз демографічних та регіональних зрізів виявив чіткі й сталі диспропорції в готовності респондентів долучитися до Сил оборони незалежно від часового горизонту війни. Головним рушієм мобілізаційного потенціалу залишається молодь, а чоловіки виявляють суттєво більшу рішучість порівняно з жінками, хоча із розширенням перспективи до 5–10 років готовність цих груп помітно просідає. У регіональному вимірі найбільший рівень неготовності фіксується в Києві, тоді як Схід виявляє найвищу готовність до служби, а Північ та Захід вирізняються найбільшою часткою невизначених. Серед чинних військовослужбовців із затягуванням війни мотивація залишатися у війську виражено знижується (більш помітно – у столиці та серед бійців 30–44 років), і лише Схід залишається єдиним регіоном, де військові стабільно зберігають перевагу бажання продовжувати службу навіть у 10-річній перспективі.
Оцінка готовності найближчих родичів долучитися до війська виявляє послідовне скорочення мобілізаційного потенціалу та зростання невизначеності з віддаленням часового горизонту війни. Готовність цивільних рідних стати до лав Сил оборони просідає з 9,5% (у сценарії на 3 роки) до стабільних 7% (на 5 та 10 років) при монолітному рівні категоричної відмови у 39%. Серед родичів-військовослужбовців спостерігається стрімкий зсув у бік виснаження: якщо у 3-річній перспективі ще переважає мотивація продовжувати службу (13% готові проти 8% не готових), то у 5-річному та 10-річному сценаріях переважає небажання залишатися у війську (11% не готових проти 7–8% готових). Паралельно зростає частка невизначених родин – від 30,5% вагань на 3 роки до пікових 36% у 10-річному горизонті.
Оцінка тези «Жінки та чоловіки повинні мати рівні права та обов’язки. Звільняти жінок від обов’язку військової служби та накладати обмеження на виїзд під час війни лише для чоловіків є несправедливим» виявила переважання критичного ставлення: майже половина респондентів (47%) не вважає несправедливою чинну практику (звільнення жінок від служби та обмеження виїзду лише для чоловіків), з яких 23% – висловлюють категоричну незгоду. Натомість третина опитаних (34%) підтримала рівність обов’язків, назвавши існуючі обмеження для чоловіків несправедливими (16% – повністю згодні). Водночас майже п’ята частина опитаних (19%) вагається з відповіддю.
Оцінка діяльності ТЦК та СП свідчить про глибоку кризу довіри до мобілізаційних інституцій та виражений критичний консенсус у суспільстві: більшість опитаних (69%) висловлює негативне ставлення до їхньої роботи. При цьому майже половина респондентів (49%) налаштована радикально негативно, наголошуючи, що дії ТЦК спровокували обурення та високу соціальну напругу, а ще 20% – оцінюють їх скоріше негативно. Натомість позитивно діяльність ТЦК сприймає лише критично мала частка респондентів – сумарно 6% (3% – повністю, 3% – скоріше позитивно). Нейтральну позицію займають 14% опитаних, а 11% – вагаються з відповіддю.
Аналіз факторів, що провокують конфлікти довкола мобілізаційних процесів, свідчить, що головне джерело суспільної напруги лежить у площині процедурних порушень та силових методів. Абсолютним лідером серед причин респонденти називають «силову мобілізацію» та порушення прав громадян – на це вказують 63% опитаних. Другим за вагомістю чинником є криза довіри до військово-лікарських комісій (ВЛК) та системи розподілу за спеціальностями (46%). Суттєво менше, але помітне значення мають невизначеність із термінами служби та демобілізації (21%), а також непрозорість і корупційні ризики (19%). Натомість такі фактори, як прорахунки в державній комунікації чи інформаційні маніпуляції ворога, вважають основними лише по 7% респондентів, а 9% – вагаються з відповіддю.
Аналіз оцінки особистої готовності стати до лав Сил оборони України у разі тривалої війни зафіксував певне просідання мобілізаційного потенціалу в міру віддалення часового горизонту. Частка респондентів, які зараз не служать і при цьому декларують пряму готовність долучитися до війська, послідовно скорочується залежно від тривалості конфлікту: від 16% у сценарії на 3 роки до 14% у 5-річній перспективі та 13,5% у разі 10-річної війни. На цьому тлі показник неготовності залишається стабільно високим, дещо зростаючи з 53% (на 3 роки) до 55% (на 5 та 10 років). Сегмент чинних військовослужбовців показує статичність – незалежно від часової рамки 2% опитаних вже служать і готові продовжувати службу, тоді як інші 2% – служать, але не мають бажання залишатися у війську. Водночас понад чверть респондентів утримується від однозначної відповіді: частка тих, кому важко оцінити свою готовність, є монолітною і становить 27–27,5% для всіх трьох часових сценаріїв.
Аналіз крос-табуляції свідчить про наявність чітких демографічних та регіональних диспропорцій у готовності респондентів стати до лав Сил оборони у разі затягування війни на 3 роки:
Статеві особливості – чоловіки демонструють дещо вищу за середню готовність долучитися до Сил оборони (19,5% проти 16% загалом) та помітно нижчий рівень категоричної відмови (44,9% проти 53% загалом). Жінки фіксують вищий рівень неготовності мобілізуватися – 59,4%, при готовності на рівні 12,8%.
Вікові відмінності – молодь (18–29 років) виступає найбільш мобілізаційно готовою групою – чверть опитаних (25,3% проти 16% загалом) декларує готовність стати до лав війська. Відповідно, рівень неготовності серед молоді є найнижчим серед усіх вікових груп (45,6% проти 53% загалом). Вікова група 30–44 роки демонструє стриманіші показники готовності (12,1% проти 16% загалом) та вищий рівень відмови (55,9% проти 53% загалом).
Регіональна специфіка – Київ демонструє найвищий рівень скепсису: зафіксовано найнижчу готовність стати до лав Сил оборони в країні – лише 6,3% (проти 16% загалом) та рекордно високу частку відмови – 67,4% (проти 53% загалом). Схід – висока поляризація та визначеність: регіон демонструє найменшу частку вагань («важко відповісти» – 14,5% проти 27% загалом). На цьому тлі спостерігається чітке розшарування: вища за середню готовність (21,7% проти 16% загалом) поєднується з достатньо високим рівнем неготовності (59% проти 53% загалом). Північ – висока невизначеність: зафіксовано найвищу частку респондентів, яким важко оцінити власну готовність – 33,4% (проти 27% загалом), при відносно низькому рівні категоричної відмови (44,4% проти 53% загалом).
Чинні військовослужбовці (4% вибірки) – гендерний, віковий та регіональний зріз: категорія військових очікувано зосереджена серед чоловіків – сумарно 8,8% чоловіків у вибірці вже служать (4,8% готові продовжувати службу, а 4,0% – ні), тоді як серед жінок цей показник є символічним (0,4%). Найбільша частка військових, готових продовжувати службу, якщо війна затягнеться на 3 роки, зафіксована серед молоді 18–29 років (4,9% при лише 1,1% тих, хто не готовий). Натомість у вікових групах 30–44 та 45–54 роки частки тих, хто готовий і не готовий продовжувати службу, практично зрівнюються (біля 3–4% у кожній категорії). Найвищий рівень мотивації продовжувати службу зафіксовано на Сході (3,6% готові проти 1,2% не готових) та в Центрі (3,2% проти 1,8%). А ось у Києві спостерігається найбільший паритет – однакова частка військовослужбовців висловлює як готовність продовжувати службу (3,2%), так і бажання її припинити (3,2%), якщо війна з
- Останні
- Популярні
Новини по днях
11 серпня 2026
