Не картини, а спосіб мислення
29 липня для спільноти Varosh організували лекцію одного з найвідоміших сучасних українських художників - Олекси Манна. Зустріч під назвою «Образ як спосіб мислення: художня практика та реалізовані проєкти», виявилася більшою, ніж просто розповідь про виставки чи творчий шлях. Олекса майже відразу дав зрозуміти: художник не просто відтворює навколишній світ, а створює власний спосіб бачити й осмислювати реальність. Саме тому його лекція була схожа не на презентацію творчого доробку, а на відверту розмову про шлях, який триває все життя.
На початку зустрічі художник коротко звернувся до власної біографії. Він народився 1978 року в алжирському місті Аннаба, де на той час працював його батько - фізик. Місто він згадував тепло, ніби подумки знову повернувся туди, згадуючи про базиліку Святого Августина, що височіє над містом, середземноморське сонце та про архітектуру, у якій переплелися різні епохи й культури. Він навіть порівняв її атмосферу з Парижем ХІХ століття. Згодом, під час революції в Алжирі, його родина повернулася в Україну і саме тут почався шлях молодого Олекси у мистецтві: навчання, перші вчителі, формування власного світогляду. Особливе місце у своїй розповіді Манн відвів професору Альфреду Максименку, якого називає одним зі своїх найважливіших наставників. То було одне з перших фото на слайдах презентації, де вони з Максименком сидять по центру. Він розповів про своєрідний «ланцюг учителів» - безперервну традицію, у якій знання передаються від майстра до учня. Простежуючи цей ланцюг через кілька поколінь художників, фігурують дуже цікаві прізвища, і я навіть, після лекції, ще раз уточнила які саме, бо не встигла запам'ятати. На мою думку, це важливий факт: Олекса Манн і його група у Львівській національній академії мистецтв навчалися у професора Альфреда Максименка, а його мистецькі вчителі - Роман Сельський і Карло Звіринський, далі цей ланцюжок веде до французького художника Фернана Леже, а через нього до Пабло Пікассо та Жоржа Брака, і зрештою - до Поля Сезанна.
Стає зрозуміло, що мистецтво існує не тому, що художник уміє добре малювати, а виникає тоді, коли людина знаходить новий спосіб побачити світ і здатна передати його іншим.
Розповідаючи про власний творчий шлях, Манн майже не говорив про успіх чи кар'єру. Натомість він пояснював, як змінювалися його зацікавлення, чому один творчий цикл зовсім не схожий на інший і чому художник не повинен усе життя повторювати самого себе. «Я не хочу все життя малювати одну й ту саму картину», - приблизно так можна передати думку, яка неодноразово звучала впродовж лекції. Тому кожен його проєкт народжується з окремого питання, окремого переживання чи нового досвіду. Цікавим був і його погляд на вплив культури. Художник згадував письменників, філософів, кінематограф, сучасну літературу. Для нього джерелом образів стає не лише живопис, а практично весь культурний простір. Саме тому в його лекції природно перепліталися розмови про книжки, історію мистецтва, сучасні романи, революцію, війну й особистий досвід. Усе це зрештою перетворюється на матеріал для нового художнього висловлювання.
Художник не прагне дати готове пояснення і тому роботи Манна важко сприймати поспіхом. Вони вимагають часу, уважності й готовності до діалогу. Може тому, вкінці лекції мені запам’яталося запитання Ілони Барти: чи може страх бути для художника рушійною силою. Манн відповів ствердно: звичайно, може, адже мистецтво народжується з дуже різних людських почуттів, і страх - одне з них. Не лише з любові, захоплення чи радості, про які нам приємніше говорити, а й із тривоги, болю, невпевненості, внутрішньої напруги. І якщо вже художник працює з цими почуттями, то й до його роботи варто ставитися уважно, бо вона може вимагати від глядача не просто погляду, а готовності вступити в цей діалог.
Лекція ще раз підтвердила: для Олекси Манна мистецтво ніколи не було способом продемонструвати майстерність. Воно є способом мислення: від ранніх серій до масштабних робіт, створених уже після Майдану та під час війни. Про них художник говорив поступово показуючи, як кожен новий етап життя змінював не лише теми його творів, а й саму мову, якою він розмовляє з глядачем. Кожен завершений проєкт для нього означає, що цією художньою мовою вже сказано все, що хотілося, а отже, настав час шукати іншу. Цікаво, що показував слайди художник, якраз не в хронологічному порядку, а навпаки.
Одним із найважливіших проєктів останніх років митець називає свій роман «Codex». І майже відразу застерігає: це не графічний роман у звичному розумінні. Це роман, який він намалював. Замість тексту - послідовність образів на 421 аркуші і він називає його невербальним романом, бо там немає пояснень, діалогів чи авторських коментарів. Видає книгу харківське видавництво «Видавництво» і я вже у приємному передчутті, зробила своє передзамовлення. Дай Бог, щоб події в нашій країні, дали змогу цій книзі без перешкод побачити світ. А особливо «цій книзі», бо в ній змальовано якраз «ці події»…
Художник пояснював, що книга має власну внутрішню систему, побудовану, зокрема, на математичних формулах, а її композиція працює через ритм, динаміку, контрапункти й повторення. Він також називає «CODEX» книгою пам’яті і ця назва добре пояснює принцип його роботи: окремі образи, фрагменти й мотиви поступово складаються у великий візуальний світ. Післямову до «CODEX» написав Олександр Михед, де розмірковує про те, як читати цей невербальний роман і як окремі образи, повтори та мотиви поступово складаються для читача в цілісну систему.
Під час лекції Манн зізнався, що давно захоплюється літературою, а особливо авторами, які створюють багатошарові світи. Серед них він згадував Хорхе Луїса Борхеса, чиї тексти часто нагадують нескінченний лабіринт символів і смислів, загалом за його вічними сюжетами (насправді, вже лишилось кілька базових сюжетів, на яких тримається вся світова література, і вони всюди циклічно повторюються), названо всі розділи Codex, а також Вільяма Ґібсона, який фактично сформував сучасне уявлення про кіберпанк, та в чиєму романі «Розпізнавання образів», Манна зацікавила історія про людей, які збирають окремі фрагменти невідомого фільму. Обох письменників об'єднує спільна риса - вміння будувати нову реальність. Саме ця ідея виявилася близькою і самому Манну, бо його цікавить не сюжет як такий, а спосіб, у який народжуються образи.
У цьому сенсі Codex став своєрідним продовженням його живопису. Якщо раніше він будував цілі світи на полотні, то тепер зробив це у формі книги, яка читається без жодного слова. Цілком закономірно розмова перейшла до книжкової графіки. Манн зізнався, що ця робота завжди була для нього особливою. Адже він працює і як ілюстратор, і це не просто прикрашати текст. Ілюстратор вступає в діалог із письменником і створює ще один вимір історії.
Серед таких проєктів художник окремо згадав книжку Леся Белея «Врятувати Марчика». За його словами, це історія, яка формально адресована молодим читачам, але насправді говорить про речі, що не мають вікових обмежень. Через пригодницький сюжет книга розповідає про війну, втрату, дружбу й відповідальність. Її героями стали собаки з різних куточків України, які вирушають рятувати свого друга Марчика. Я маю її з автографом і вона дуже цінна для мене. Для Манна ця історія стала ще однією можливістю говорити про складні теми мовою образів, зрозумілою навіть тоді, коли прямих пояснень недостатньо.
Також він ілюстрував «Поні Апокаліпсиса» Марисі Нікітюк, створив обкладинку «Ужгородських історій» Банди Шолтеса, працював над «Анатомією безхребетних» - тут уже не лише як художник, а й як автор тексту. І це далеко не все, бо він працює з книжками, обкладинками, видавничими проєктами, а його графіка виходить навіть за межі літератури, зокрема він створював дизайн музичних альбомів для «Хамерман Знищує Віруси», «Мертвого півня» та «Сthulhu Rise».
Тобто Манн узагалі не дуже схожий на художника, якого можна акуратно поставити в одну професійну рамку: живописець, графік, ілюстратор, автор текстів, дизайнер. Він постійно перескакує між різними формами й паралельно тримає в роботі кілька абсолютно різних проєктів. А ще він багато пише сам. За його сторінкою у Facebook я стежу із задоволенням і часом думаю, що його цілком можна назвати інфлюенсером: принаймні я особисто до його думок прислухаюся й люблю читати, що він пише та як реагує на те, що відбувається навколо.
Окремо мене зацікавило питання, яке поставили художникові вже під час спілкування із залом: то як йому вдається працювати одразу над кількома абсолютно різними проєктами? Відповідь прозвучала дуже спокійно, ніби це для нього абсолютно природний стан. Манн пояснив, що різні ідеї дозрівають із різною швидкістю. Поки один цикл потребує тривалого осмислення, інший уже готовий до роботи. Саме тому він майже ніколи не обмежує себе одним напрямком. Кілька проєктів можуть існувати паралельно, взаємно доповнюючи один одного, але не змішуючись.
Ще однією характерною рисою його творчості стала свідома стриманість кольору. Показуючи окремі роботи, Манн неодноразово звертав увагу на свою обмежену палітру. Найчастіше це чорний, білий та червоний. Для нього це не декоративне рішення і не спроба виробити впізнаваний стиль. Навпаки, відмовляючись від великої кількості кольорів, художник змушує себе працювати з формою, ритмом і композицією значно уважніше. Коли колір перестає домінувати, головним стає сам образ. Пам'ятаєте назву лекції? Образ для Олекси Манна не виникає випадково і не народжується в момент, коли художник бере до рук пензель чи лайнер. Він формується значно раніше - із прочитаних книжок, особистих переживань, історичних подій, спогадів, випадкових асоціацій, внутрішніх сумнівів. Лише після цього з'являється твір.
Його творчість не схожа на рівну пряму лінію. Це радше низка окремих світів, кожен із яких має власну пластику, кольорову гаму, ритм і навіть власну філософію. Одним із найгучніших таких проєктів стала «Жлобологія». Під час лекції Манн згадував, що навколо неї було чимало дискусій, бо одні сприйняли її як насмішку, інш
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 серпня 2026
