Прагне змінювати державу на краще: українець із Краматорська хоче повернутися з-за кордону
«Я не хочу повертатися студентом. Я хочу повернутися людиною, яка зможе щось змінити». Так пояснює своє рішення українець із Краматорська Михайло Фесенко, який після початку повномасштабного вторгнення опинився в Польщі. Свою історію він розповів журналістці «Антикризового медіа-центру». Нині Михайло навчається в одному з найстаріших університетів Європи, однак своє майбутнє пов’язує з Україною.
Наша родина з Донеччини. Однак війна застала нас із мамою зненацька на лижному курорті в горах. На Донеччину ми вже не повернулися. Півтора місяця прожили в Івано-Франківську, а потім разом із колегою моєї мами поїхали до Іспанії. Мабуть, українцям знайоме відчуття, коли дуже радієш, дивлячись на місця, яких ніколи раніше не бачив, але водночас розумієш, що все це відбувається зовсім не за тих обставин, про які мріяв. Саме це додавало гіркоти.
Ми переїхали на північ Іспанії. У містечках, де зупинялися, нас дуже дивували плакати з пропагандою комунізму й радянського союзу. Це шокувало. Водночас люди, які нас приймали, намагалися зробити наше перебування якомога комфортнішим. Мені було 14 років тож і сприймав тоді це радше як мандрівку, ніж евакуацію.
У червні 2022 року ми вже розуміли, що війна не закінчується, а в Краматорську ще довго не буде безпечно. Тож вирішили, що в довгостроковій перспективі краще залишатися поза Україною, але достатньо близько, щоб підтримувати зв’язок із рідними. Так переїхали до Польщі.
У той період я дуже гостро реагував на російське вторгнення: обурення переросло у злість, а злість – у лють. Я надзвичайно емоційно переживав, відкриваючи для себе історичне минуле України. Ще до війни я поважав українську і вважав її мовою інтелігенції, адже сварилися ми з однолітками виключно російською – мовою вулиці. Після повномасштабного вторгнення української дедалі більше ставало у моєму житті. Цікаво, що разом із відмовою від російської я автоматично позбувся й лайки.
Багато хто з патріотичних міркувань повертався. Ми ж, як реалісти, чесно сказали собі: наша любов до України від цього не змінюється, але з прагматичних причин – заради безпеки, виживання та майбутнього розвитку – ми з мамою залишимося в Польщі довше. Ми жили в Познані й, поки я був неповнолітнім, отримували допомогу за програмою «800+».
Вважаю, що незалежно від того, куди потрапляєш, потрібно взяти з цього якомога більше, щоб потім використати цей досвід. На той момент я вже достатньо втомився від дистанційного навчання, тому вирішили, що мені варто піти до польського ліцею. Я не встиг скласти вступні іспити до державного закладу, де навчалося дуже багато земляків, тому опинився, мабуть, єдиним українцем у приватному. Через це мій шлях адаптації та розвитку відбувався окремо від більшості співвітчизників. Я більше навчався і не сильно звертав на це уваги, однак вплив все ж відчув.
Вже на першому році навчання не почувався меншовартісним у польському ліцеї. Польську опанував дуже швидко і вже за два місяці міг робити презентації навіть краще за деяких місцевих дітей. Між польською та українською системами освіти є суттєва різниця. Тут навчатися значно легше: домашніх завдань небагато, вони простіші, а навантаження на заняттях менше, тож я мав високі оцінки. Однак після польських уроків сідав за значно складнішу українську програму. Для мене навчання фактично не припинялося. Оскільки я не знав, чого очікувати від польської школи, то намагався вчитися всьому. Можливо, саме це й сподобалося вчителям.
У мене не було близьких друзів. Я майже ні з ким не гуляв, але й поганого про мене ніхто не говорив. Був привітним і від самого початку поставив собі за мету не наживати ворогів. Вважаю, природним спершу ставитися до людини як до потенційного друга. Дивитися на всіх із недовірою і вважати, що тебе хочуть вигнати з країни, – це, на мою думку, неправильний спосіб будувати соціальні взаємини.
Через два роки я склав перший мовний іспит, а потім у Польщі – українське НМТ (Національний мультипредметний тест – ред.). Після цього майже рік дуже серйозно готувався до матури – польського випускного іспиту, результати якого використовують для вступу до вишів.
Тепер я став студентом Ягеллонського університету на факультеті біотехнології. Саме дитяча мрія допомогти людям жити довше привела мене до цієї спеціальності. Я переїхав до Кракова, де найближчі три роки навчатимуся в університеті безплатно, адже склав іспит із польської мови на рівень C1 і отримав відповідний сертифікат.
Фото героя
Мої плани щодо повернення в Україну відтермінувалися, але не скасувалися. Я не збираюся відмовлятися ні від своєї держави, ні від її культурного чи політичного життя. Коли розпочну навчання, то житиму в гуртожитку, який значно дешевший за орендоване житло. Моя мама повернеться до Івано-Франківська.
Рівень життя за кордоном вищий, але й значно дорожчий. Водночас, вважаю, люди тут не витрачають гроші в нікуди. Ти платиш більше за кращу якість. Система має працювати так, щоб люди, незалежно від власних бажань, своєю діяльністю приносили користь державі.
На мою думку, людина повинна діяти насамперед заради якнайкращого результату для себе. Я хочу повернутися в Україну не студентом із туманним майбутнім і навіть не випускником із дипломом та влаштуватися в якусь випадкову компанію. Натомість хочу повернутися багатим, розумним, впливовим – людиною, яка справді зможе щось змінити й принести Україні значно більше користі, ніж зараз. Саме таким, на мою думку, має бути здоровий патріотизм.
Зараз намагаюся взяти для себе максимум. Моя філософія проста: «Приїдь кудись, візьми якнайбільше і повернися туди, куди хочеш». Якщо я вже опинився поза Україною, то хочу здобути якомога більше знань, заробити гроші, а потім повернутися й використати все це на користь своїй країні.
Я привіз би в Україну два підходи, яких нам бракує. По-перше – відсутність ілюзій. Я не погоджуюся з людьми, які кажуть, що повертаються лише через своє коріння або тому, що хочуть бути поруч зі своїм суспільством. Хотів би почути інше: «Українці їдуть додому, бо можуть заробляти 50 тисяч гривень на місяць, дозволити собі відпочинок у Буковелі й у звільненому Криму. Вони можуть вступити до університету навіть у США. Вони можуть розвивати власний бізнес». Потрібна матеріальна мотивація.
Якщо ми заохочуватимемо людей лише пільгами на освіту, після якої вони будуть зобов’язані працювати в Україні, повернеться хіба що невелика частина. Суспільство так не працює. Люди хочуть достатку, розвитку й перспектив. Сьогодні дехто повертається тому, що в Польщі припинили виплачувати допомогу, або тому, що люди не змогли знайти своє місце на ринку праці, а не лише через любов до України. Гадаю, що ми всі любимо свою країну, але саме це не повинно бути головним аргументом.
Фото героя
Я не можу уявити, що десятки тисяч українських підлітків повернуться лише для того, щоб шукати своє коріння, створювати громадські організації чи розвивати культуру. Вони поїдуть туди, де зможуть заробити і жити комфортно. Нам потрібна відсутність ілюзій і чесний погляд на реальність.
Читайте також: «Часів Яр – Краків: чому українка з Донеччини хоче повернутися додому»
По-друге я привіз би в Україну, – практичність. Усе, що ми робимо, має бути спрямоване на досягнення якнайкращого результату. Нам ще потрібно дуже багато працювати над собою. Для цього слід чесно сказати: Україна має проблеми. Аби навчитися новому, спочатку треба визнати, що ти чогось не знаєш.
Розумію, що доля була дуже несправедливою до нас. Коли мені було 14–15 років, я дуже хотів помститися росіянам, які все забрали. Незалежно від цього нам потрібно працювати. Я дуже переймаюся щодо України і люблю її. Проте щоб справді любити свою країну, маємо чесно говорити про її проблеми. Необхідні люди, які скажуть, що не так, запропонують рішення і знатимуть, як наблизити Україну до рівня найрозвиненіших європейських держав.
Я кажу, що живу в «помешканні», бо це не мій дім. Мій дім – у Краматорську. У жодному разі не збираюся залишати Україну. У мене є плани на майбутнє, але я залишатимуся в Польщі, поки не здобуду освіту й не знайду перспектив. Коли побачу, де саме в Україні зможу принести найбільшу користь і матиму реальний важіль впливу, повернуся й зроблю щось таке, що без зайвих слів покаже: я люблю Україну.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
2 серпня російські війська здійснили масовану атаку безпілотниками на Краматорськ. Унаслідок ударів у різних районах міста виникли пожежі у житловому секторі. Рятувальники ліквідували загоряння, однак під час однієї з операцій були змушені призупинити роботи через загрозу повторних обстрілів.
Про це повідомили у фейсбуці Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
Протягом 2 серпня російські війська кілька разів атакували Краматорськ ударними безпілотниками різних типів. Унаслідок ворожих ударів у місті виникли чотири пожежі у житловому секторі, до ліквідації яких залучили підрозділи ДСНС.
Одна з атак спричинила пожежу у підвальному приміщенні п’ятиповерхового житлового будинку. Рятувальники швидко ліквідували загоряння на площі 30 квадратних метрів.
Ще один російський безпілотник влучив у приватний житловий сектор. Через удар загорівся приватний будинок. Вогнеборці загасили пожежу на площі 56 квадратних метрів.
Також один із безпілотників спричинив займання одноповерхової будівлі та сухої рослинності. Рятувальники локалізували пожежу, однак через загрозу повторних російських ударів тимчасово призупинили проведення аварійно-рятувальних робіт.
Російські атаки безпілотниками продовжують створювати небезпеку для жителів Краматорська та цивільної інфраструктури міста.
Вранці 31 липня російські війська завдали удару по Краматорську. За попередньою інформацією, загинула жінка, ще четверо людей зазнали поранень.
Про це повідомили у пресслужбі Краматорської міської військової адміністрації.
За інформацією, близько
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 серпня 2026
