Сто тринадцять років застережень польського ксьондза: чому історичні уроки Волині досі залишаються незасвоєними
Історична праця ксьондза Хоінського 1913 року, видана в Познані, читається як надзвичайно актуальний і тверезий діагноз імперським амбіціям минулого. Автор ще понад століття тому відверто визнав: загарбання українських земель було фатальною помилкою, яка не дала Польщі жодних переваг, а лише засіяла зерна глибокої ненависті через зневагу до місцевого населення.Сьогодні, через призму праць видатного історика Ярослава Дашкевича, ці столітні застереження стають ключем до розуміння волинських подій 1943 року та нагадують: боротьба за власну землю й національно-визвольні повстання не потребують каяття перед колишніми окупантами.Гортаючи пожовклі сторінки. Замість передмови1913 року в Познані побачила світ історико-публіцистична праця польського теолога ксьондза Хоінського «Помилкова та згубна політика Польщі від Казимира Великого (1333-1370 рр.) до наших днів» (X. Lic. Choiński «Błędna i zgubna polityka Polski od Kaźmirza W. (f 1370) do dziś dnia» (POZNAŃ. Drukiem i nakładem Bernarda Milskieo-o 1913). Абревіатура «X.» або «Ks.» позначає священика, а «Lic.» – академічний ступінь бакалавра богослов'я. Хоінський вважав польські правлячі класи (особливо шляхту і духовенство) відповідальними за падіння Речі Посполитої. На думку автора, експансія Польщі на схід та об'єднання з Литвою були історичною помилкою, яка відволікала країну від західних справ (Балтика, Сілезія, Померанія) та без потреби втягнула Польщу в конфлікт з Росією. У написаній понад сто тринадцять років праці є цікаві міркування, які стосуються історії України:«Що ми маємо від союзу Литви з Польщею? Нас не хочуть литовці, нас не хочуть русини! Ми досягли цього в минулі часи, щоправда, в Литві та Русі пани стали поляками. Але що ж, коли ці пани мали саме негативне значення для батьківщини. Відомо, що пани легко втрачають свою національність, а народ зберігає свою мову, якщо тільки її не виривають з нього силою. Кожен поляк, свідомий своєї національності, відчуває смертельну образу до Росії за поділ Польщі. Люта ненависть російського (українського. – О. Р.) селянства до шляхти, наших священиків і євреїв свідчить про те, що ці три стани на Україні, як і взагалі на російських (українських. – О. Р.) землях, мабуть, поширювалися як зараза. Бо ми знаємо, що родова ненависть, глибока, страшна, як, наприклад, ненависть болгар і сербів до турків, породжує величезну силу, до вулканічного вибуху тільки в серцях народів, підло зневажених і потоптаних! Після об'єднання Польщі з Литвою польська шляхта на підставі привілеїв захопила села на території Литви та руських земель, таких як князівства Полоцьке, Смоленське, Сіверське, – на території України, Поділля, Волині, Полісся, Підляшшя, тим самим позбавляючи Польщу громадян, які могли і повинні були діяти на благо батьківщини.Ця шляхта, зберігаючи свою польську національність, була і досі вважається чужою для русинського народу. Чи польська шляхта і далі хоче «ущасливлювати» своїм господарством далекі руські краї, коли чужі і ворожі нам елементи викуповують маєтки на власній батьківській землі. Чи ж така шляхта не шкодить безпосередньо своїй країні, наражаючись при цьому на глузування з боку чужинців! На підставі незаперечних історичних документів землі на схід від річки Сян упродовж століть належали Русинам. Навіть досить широка смуга на захід від Сяну, тобто в прямій лінії від Жешува до Дуклі, ще до поділу Польщі, тобто до 1764 року, належала до Руського воєводства, а не до Краківського чи Сандомирського. Завоювання Русі не принесло Польщі жодної користі, оскільки Казимир призначив майже суверенним правителем Русі руського князя Димитра Детко з Перемишля; саме того Детко, який раніше привів татар на Казимира. Якщо русини вимагають університету у Львові, то його слід їм дати, бо та обставина, що польське населення переважає у Львові, нічого не означає. Місто Львів було засноване не поляками, а Данилом, королем Червоної Русі, у 1259 році. Заснував це місто король Данило для свого сина Лева князя на Галичі. Через два роки воно було зруйноване татарами, але завдяки зусиллям Данила відновлене, оснащене оборонним замком і слугувало резиденцією галицького князя. Казимир Великий, король Польщі, захоплює його, руйнує і знищує замок, привозить німецьких колоністів і надає місту магдебурське право. Земля Холма з незапам'ятних часів належала до Русі, а не до земель, заселених ляхами. За часів Болеслава Великого в 1025 році Холм, так само як і Володимир, Белз, Перемишль і Галич належали до «Червінської», тобто пізнішої Червоної Русі. Белз, Перемишль і Галич перебували під владою Болеслава. За Болеслава Сором'язливого 1279 навіть Люблін не належав до Польщі, але до Русі. За часів Владислава Локієтка 1335 року тільки Люблін повернувся до Польщі, але Холм, Володимир, Кременець, Перемишль, Львів, Галич належали до Галицького князівства, яке простягалося до Дністра і Чорного моря. Холм ніколи не належав до Малопольського чи Люблінського воєводства, а завжди до Червоної Русі. Ще за часів Станіслава Августа в 1764 році Холмщина була виділена під назвою «Холмська земля», як повіт з головним містом Холмом у Червоній Русі, північну частину якої становила Холмщина.Південну, вп’ятеро більшу частину Червоної Русі називали Руським воєводством, а на південних краях – Покуттям. Ця Холмська земля, тобто Холмський повіт Червоної Русі, за часів Станіслава Августа охоплювала міста: Ленчну, Опалін, Любомиль, Ковель, Дубеньку, Замостя, Щебжешчин, Красний Став, а в центрі – місто Холм. До Польщі належать тільки ті землі, які були і є заселені польським народом, польською нацією. Цей принцип сьогодні прийнятий в усьому світі. Завоювання сьогодні не мають ніякого значення для совісті народів».Читайте також: Що ж сталося у Парослі: російське ІПСО, на яке повелися польські дослідникиВолинський вузол 1943-2026: Хто є хто, бо Що є що«На 17-й день польської незалежності – 28 листопада 1918 року – тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз’яснює в інструкціях своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині і Волині. Цей документ добре відомий польським історикам, хоча ніколи не був опублікований польською в повному обсязі. В Державному архіві Львівської області зберігається «львівський» примірник цих інструкцій Пілсудського-Розвадовському. У цьому документі Пісудський кілька разів називає окупацію – окупацією: «…Вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині». Далі Пілсудський продовжує: «Військова окупація дозволяє тимчасово не розв’язувати політичних справ, які в цей момент назріли для остаточного полагодження»Олександр Зінченко, історикГенерал Владислава Андерс, командувач 2-го Польського корпусу, який відзначився в битві за Монте-Кассіно в травні 1944 року, відіграв ключову роль у порятунку вояків дивізії «Галичина» (згодом 1-ї Української дивізії УНА) від примусової репатріації до СССР. Аргументом бойового генерала, на той час головнокомандувача і генерального інспектора Польських збройних сил на Заході, було те, що чимало полонених до війни мали польське громадянство. Тож 1947 року британська влада дозволили евакуювати до Англії понад 8 000 українських вояків з табору поблизу італійського міста Ріміні.У нашій історії ключовим є інститут громадянства. Як відомо, 26-27 жовтня 1939 р. у Львові відбулися так звані Народні збори Західної України. Так звані делегати ухвалили декларацію від імені усієї Західної України звернутися з проханням до Верховної Ради СССР про включення етнічних українських територій до складу Совєцького Союзу. 1 листопада 1939 року Президія Верховної Ради СССР дала згоду і 15 листопада Західну Україну було прийнято до складу УРСР. На окупованій території був запроваджений совєцький адміністративний поділ. Мільйони людей були змушені змінити своє громадянство. 29 листопада 1939 року Президія Верховної Ради СССР видала декрет, згідно якого всі постійні жителі Західної України, а також вихідці з Центральної Польщі, які там опинилися, отримували совєцьке громадянство – серпасті паспорти, згідно з постановами радянського уряду від ЗО грудня 1939 року і НКВС СССР від 5 лютого 1940 року. На початок лютого 1940 року організація нової адміністрації була завершена. Той, хто відмовлявся прийняти громадянство, міг бути арештованим і депортованим. Той, хто приймав громадянство, ставав військовозобов’язаним і підлягав призову в Красную армію. Однак паспортизація не була завершена до 22 червня 1941 року.Виникає логічне запитання: громадянами якої держави вважали себе волиняки й галичани після вибуху німецько-совєцької війни? Ким почувалася українці й поляки на Волині й Галичині в перший підсовєцький період?Нагадаймо: лише 1940 року із Західної України було депортовано 168.900 чоловік, у травні і червні 1941-го вислано понад 10 тис. Серед депортованих переважали поляки, на другому місці були українці, потім – євреї.Визнаймо: сучасна Українська держава є спадкоємцем так званої совєтської України. Висновок: «Жодні урядові структури сучасної України не мають права ні засуджувати дії українських збройних сил тих часів (йдеться про Другу світову війну. – О. Р**.), ні вести розмови про якесь формальне вибачення чи примирення».**Це твердження Ярослава Дашкевича, видатного українського історика, член-кореспондента НАН України є засадниче для аналізу трагічних подій на Волині 1943 року. Варто дослухатись до низки його арґументованих і донині актуальних застережень:«Польське панування на західноукраїнських землях у 1918-1939 рр. доводить, що політики справді досвіду минулого не сприйняли. Польща по-зрадницькому зламала договір з Українською Народною Республікою, не виконала ухвал Ризького договору 1921 р. та рішення Ради Послів 1923 р., запроваджуючи суворий окупаційний режим з дискримінацією та поступовим винищенням всього українського, особливо на тих теренах, що були захоплені від УНР (З
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 серпня 2026
