Коростишів — місто, яке не мовчить: матері їдуть до Києва шукати своїх дітей

31.07.2026, 18:31 subota.online

18 липня. Шоста година ранку. Літо щедро розливало по землі тепле світанкове світло. Повітря було тихим, а місто ще дрімало, ніби не підозрюючи, що для когось цей день стане черговим випробуванням.

Та для нас цей ранок не був ані теплим, ані затишним. Він був сірим, важким, пронизаним болем, який не знає ні вихідних, ні свят, ні пір року.

Я — з міста Коростишів. Міста, яке не мовчить. Міста, де родини безвісти зниклих та полонених Захисників України не дозволяють забути про тих, хто досі не повернувся додому.

Ми регулярно проводимо акції у своїй громаді, але розуміємо: сьогодні цього вже недостатньо. Тому 18 липня разом із родинами безвісти зниклих та полонених Коростишівської громади ми вирушили до Києва, щоб долучитися до всеукраїнської акції.

Бо наш обов’язок — шукати своїх рідних, вимагати їхнього пошуку і зробити все можливе, щоб кожен Захисник повернувся додому або його родина нарешті дізналася правду.

Я прямувала до місця збору родин безвісти зниклих та полонених. Людей, яких об’єднало найстрашніше — невідомість.

Кожен із нас ніс із собою не валізу, а тягар місяців і років очікування. Не плакати були найважчими в наших руках, а серця, які щодня розриваються між надією і відчаєм.

Попереду була дорога до Києва. Не заради протесту. Не заради політики.

Ми їхали, щоб ще раз нагадати всій країні: безвісти зниклі Захисники не можуть стати забутими.

Ми їхали, щоб знову поставити державі найболючіше запитання, на яке тисячі українських родин досі не можуть отримати чесної відповіді:

Де наші рідні? Що робить держава, влада, усі відповідальні структури, щоб знайти кожного безвісти зниклого? Чи справді життя українського Захисника є найвищою цінністю? Чи справді його пошук є безумовним пріоритетом?

Адже для нас, матерів, дружин, дітей і батьків, відповідь очевидна: наші рідні — це не статистика і не рядки у звітах. Це наш світ. І ми не припинимо їх шукати, доки не дізнаємося правду.

Майдан Незалежності. Серце України. Місце, яке стало символом свободи, гідності, боротьби й незламності.

Тут кожен метр землі пам’ятає історію. Тут кожен камінь увібрав у себе біль, кров і надію українців.

Високо над Майданом здіймається Берегиня. Вона ніби мовчки спостерігає за всім, що переживає країна. Вона бачила революції. Бачила війну. Бачить і сьогодні матерів, які щодня ведуть свою власну битву — битву за право знати правду про своїх дітей.

Майдан вкритий жовто-блакитними прапорцями. Їх так багато, що вони нагадують безкрає поле пам’яті.

Поруч — фотографії. Молоді усміхнені обличчя тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Ми знаємо їхні імена. Ми називаємо їх Героями. Ми вклоняємося їхньому подвигу. Їхня жертва стала частиною історії України.

Але є ще одна історія, і вона досі не написана. Це історія безвісти зниклих за особливих обставин.

Тих, хто так само воював. Так само тримав оборону. Так само виконував наказ. Так само був готовий віддати життя за свою державу.

Вони не зникли за власним бажанням. Вони зникли у вирі бою, під шквальним вогнем, під уламками, у ворожому полоні. Вони залишилися там, де війна стирає будь-які межі між життям і смертю.

Сьогодні вони існують лише в одному словосполученні — «безвісти зниклий».

Страшний статус. Статус, який позбавляє родини права попрощатися, позбавляє права обійняти, позбавляє права знати.

Це статус, у якому роками живуть тисячі українських сімей. Статус, що не залишає місця ні для спокою, ні для завершення, ні для справедливості.

Безвісти зниклі не можуть нагадати про себе, тому це робимо ми. Виходимо на площі, тримаємо їхні портрети, називаємо їхні імена, звертаємося до влади не за співчуттям — за діями. Не за красивими словами — за результатом.

Бо за кожним портретом стоїть людина, яка виконала свій обов’язок перед державою. І тепер держава має виконати свій обов’язок перед нею.

Майдан майорить різними прапорами: державними, бригадними і чорно-синіми — прапорами безвісти зниклих.

Для когось це лише поєднання кольорів. Для нас — це символ незавершеної боротьби.

Символ людей, які опинилися між небом і землею, між надією і відчаєм, між очікуванням і невідомістю.

Ми тримаємо прапори з іменами своїх рідних. Це не просто тканина з написом. Це доказ того, що за сухою статистикою стоять живі люди. Люди, яких люблять. Люди, яких чекають. Люди, яких ніхто не має права забути.

Лунає Державний Гімн України. Майдан завмирає. Настає хвилина мовчання.

І в цій тиші особливо гостро відчувається одна проста істина: держава не має права пам’ятати лише про тих, кого вже поховала. Вона зобов’язана так само боротися за тих, чия доля досі невідома.

Бо допоки не знайдений останній безвісти зниклий український воїн, ця війна не завершена для тисяч українських родин.

Під час цього самостійного пошуку родини дедалі частіше стикаються зі свідченнями та інформацією, які змушують говорити про одну з найстрашніших сторін цієї війни — тіньовий полон.

Неофіційний, необлікований, той, у якому людина ніби перестає існувати.

Вона не значиться у списках військовополонених. Її не визнає держава-агресор. Про неї не повідомляють Міжнародному комітету Червоного Хреста. Вона позбавлена будь-якого міжнародного захисту, передбаченого Женевськими конвенціями.

Для світу її немає. Але для матері, дружини чи дітей вона є, і вони продовжують її шукати.

Саме про існування такого тіньового полону дедалі частіше говорять родини, колишні військовополонені, правозахисники та посадовці, які займаються питаннями повернення українських Захисників.

Повернення частини українських військових із неофіційного утримання на території Чечні лише посилило ці побоювання: воно продемонструвало, що не всі полонені перебувають у місцях, про які офіційно повідомляє російська сторона.

Але якщо існують одні такі місця, чи можна бути впевненими, що їх немає в інших регіонах? Саме це запитання сьогодні дедалі частіше ставлять родини.

Вони отримують свідчення про можливе перебування українських військових у місцях незаконного утримання на тимчасово окупованих територіях України та на території Російської Федерації.

За цими свідченнями, окремі військовослужбовці можуть роками залишатися поза будь-яким офіційним обліком, поза списками, поза міжнародним контролем, поза законом.

Якщо такі свідчення підтверджуються, це означає, що люди можуть використовуватися як безправна робоча сила, утримуватися у закритих місцях, примушуватися до фізичної праці, жити без зв’язку із зовнішнім світом і без найменшої надії бути знайденими.

Саме це найбільше лякає родини, адже полон — це шанс повернутися.

Тіньовий полон — це ризик бути викресленим із самого поняття «полонений».

Сьогодні Україна бореться за кожного підтвердженого військовополоненого. Саме підтверджений статус відкриває можливість міжнародного тиску, переговорів і включення людини до обмінних процесів.

Але що буде з тими, кого ніхто офіційно не визнав?

Що станеться, якщо одного дня буде реалізовано принцип «усіх підтверджених — на всіх підтверджених»?

Хто тоді шукатиме тих, чиї імена так і не потрапили до жодного офіційного списку?

Хто вимагатиме їхнього повернення?

Хто доведе, що вони взагалі перебувають у полоні?

Саме цього найбільше бояться родини безвісти зниклих.

Бо людина, яка перебуває у тіньовому полоні, ризикує залишитися там на роки. А можливо — назавжди.

Без права.

Без статусу.

Без міжнародного захисту.

Без надії.

Полон убиває.

Він щодня руйнує тіло і психіку людини.

Але тіньовий полон убиває ще жорстокіше.

Він забирає навіть право бути знайденим.

Він перетворює військовополоненого на людину без імені, без документів, без офіційного існування.

На раба війни.

Особливого болю цій темі додають і повідомлення про те, що під час однієї з останніх репатріацій були повернуті тіла українських Захисників, які, за словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, тривалий час утримувалися поза офіційним обліком.

Для багатьох родин це стало ще одним тривожним сигналом: тіньовий полон — це не страшна легенда і не вигадка. Це загроза, яка може коштувати людині життя.

Саме тому під час відкритого діалогу родини звернулися до представника Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із прямим запитанням: що робить держава для пошуку людей, які можуть перебувати саме в тіньовому полоні?

Бо якщо сьогодні не почати системно шукати тих, кого немає в жодних списках, завтра може виявитися, що після завершення війни додому повернулися всі, кого знайшли…

А ті, кого не знайшли вчасно, залишилися назавжди за колючим дротом, у невідомості, у рабстві, без права повернутися додому.

Народе України, пам’ятаймо, хто ми є. Держава не має права забути тих, завдяки кому вона існує.

Саме на цій всеукраїнській акції народилася символічна, але надзвичайно сильна ініціатива — «Дзвони надії».

Кожен удар дзвона — це не просто звук. Це голос тих, хто не може докричатися.

Це серце матері, яке б’ється в очікуванні.

Це молитва батька.

Це сльози дружини.

Це мовчазне запитання дитини: «Коли тато повернеться додому?»

І саме тоді сталося те, що, мабуть, назавжди залишиться в пам’яті кожного, хто був того дня на Майдані.

Раптом Майдан затих. Замовкли людські голоси, стихли розмови.

Ніби завмер сам час: везли воїна на щиті.

В одну мить усі опустилися на коліна: родини безвісти зниклих, родини військовополонених, перехожі, військові, діти, літні люди.