Леонід Биков і Краматорськ: історія особливого зв’язку
Його фільми давно стали класикою, а герої – знайомими мільйонам глядачів. Але мало хто знає, що легендарний актор і режисер Леонід Биков народився та виріс у Краматорську.
У короткому відео розповідаємо про його дитинство, творчий шлях і спадщину, яка й сьогодні залишається важливою частиною української культури.
Окупаційні війська рф ввечері 30 липня завдали удару по Краматорську. За попередньою інформацією, окупанти скинули чотири авіабомби по спальному мікрорайону міста, поранень зазнали двоє людей.
Про це повідомив начальник Краматорської міської військової адміністрації Олександр Гончаренко.
За інформацією, російські війська скинули чотири авіабомби ФАБ-250 на житлові будинки мирних жителів. Одне з влучань припало на багатоповерхівку. Ударом окупанти пораненили – жінку та дівчину.
Інформацію щодо наслідків атаки уточнюють.
Окупаційні війська рф протягом ранку 30 липня тричі атакували Слов’янську громаду. Внаслідок обстрілів поранення дістав чоловік, також частина громади залишилася без електропостачання.
«Канада – не моя країна. І Німеччина теж». Після вимушеної еміграції вихователька з Краматорська зрозуміла, що хоче повернутися додому, навіть якщо повертатися доведеться вже не до рідного міста. Юлія Агуревніна розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру», що за кордоном вона знайшла не нову батьківщину, а досвід, який мріє використати в Україні.
До війни я працювала вихователькою в інклюзивному дитячому садку з коротким робочим днем і могла додатково займатися тим, що мені справді подобалося: організовувала різні свята, майстер-класи, вела сторінки ресторанів у соціальних мережах. Майже все своє життя прожила в Краматорську. Лише у 2014 році ми ненадовго евакуювалися до Сумської області разом із племінниками, і тоді потрапили під обстріл. Відтоді дуже важко переношу вибухи, а після початку повномасштабного вторгнення в мене почалися панічні атаки. Я зрозуміла, що більше не витримаю і треба виїжджати.
Родина моєї сестри ще у 2015 році переїхала до Канади, а у 2022 вона запросила мене до себе. Саме тоді у цій країні почали відкривати робочі візи для українців. Я її отримала прилетіла до міста Мартенсвіль у провінції Саскачеван. Жила разом із родиною сестри, в одній кімнаті з племінником, і це було дуже непросто.
Майже одразу я почала працювати на прибираннях, але через проблеми зі здоров’ям витримала лише місяць. Жодних виплат не отримувала, тому влаштувалася у фастфуд, а згодом – на кухню дитячого садка, поки чекала на підтвердження документів, необхідних для роботи вихователькою.
Фото героїні
Читайте також: «Ми потрапили в неймовірну сім’ю»: історія українки з Краматорська, яка знайшла прихисток за кордоном»
У Канаді мені дуже допомагали звичайні люди. Коли дізнавалися, що я з України, давали гроші, привозили додому їжу, забезпечили мене одягом, адже з собою взяла лише маленьку валізу. Люди там дуже щирі й добрі. Водночас життя в Канаді дуже дороге. Я не могла дозволити собі навіть оренду найдешевшої квартири і швидко зрозуміла, що навіть працюючи вихователькою, не зможу самостійно себе забезпечувати.
У мене був важкий психологічний стан: усе дратувало і постійно плакала. До того ж робота фізично виснажувала. Я власноруч мила величезну кількість посуду, бо посудомийна машина зламалася, а її ремонт мені лише постійно обіцяли. У місті не було громадського транспорту, тому щоразу, коли потрібно було кудись поїхати чи вирішити свої справи, доводилося просити когось мене підвезти. У якийсь момент усвідомила, що Канада – не моя країна. Я прожила там дев’ять місяців і лише тоді, коли вже вирішила повертатися, отримала одноразову допомогу. Її якраз вистачило на квитки до Німеччини.
На початку війни мої батьки залишалися у Слов’янському районі, неподалік від Краматорська. У мами теж почалися панічні атаки. Вона перестала спати та їсти. Волонтери вивезли їх до німецького міста Майнц.
У листопаді 2022 року я приїхала до них і жила з мамою в кімнаті гуртожитку, поки не знайшла собі житло. У Німеччині мені оплачували житло й надавали близько 500 євро соціальної допомоги на місяць до працевлаштування. Цих коштів вистачало лише на базові потреби, і часом почувалася жебрачкою, бо не могла дозволити собі нічого зайвого. В Україні, якщо виникала потреба, я завжди могла заробити гроші. А тут після великого стресу почалися проблеми зі здоров’ям, і якби не допомога батьків, мені не було б за що навіть купити їжу.
До Німеччини я приїхала, зовсім не знаючи їхньої мови, а для роботи за фахом був потрібен достатньо високий рівень. Тож почала навчатися на безоплатних курсах, але було дуже важко. Після іспиту я ще два місяці відходила від пережитого стресу.
Майже рік працюю в приватному дитячому садочку з дітьми віком від десяти місяців, і це дуже виснажує. Спочатку було складно зрозуміти мову, запам’ятати вихованців і їхніх батьків. Зараз непросто ще й тому, що в роботі бракує творчості. Тут інший підхід: головне – подбати про дітей, нагодувати їх, змінити підгузки, погуляти й вкласти спати. Навіть зі старшими дітьми майже немає творчих занять. Тож коли закінчиться мій контракт, я шукатиму іншу роботу.
Фото героїні
У Німеччині мені дуже подобаються дитячі садки. Я б додала лише більше творчості. Тут головне – повага до дитини. Оцінок не ставлять, не критикують, не карають, дають можливість обирати самостійно. Діти навіть їдять добре, бо їх ніхто не змушує. Мої колеги не кричать на малечу, не штовхають і не смикають. Тут працюють люди, які справді люблять дітей і прийшли в професію за покликанням, а не тому, що просто потрібна робота. Я завжди мріяла працювати саме так, але в Україні це було майже неможливо: бракувало персоналу й належної підготовки фахівців.
Однак із переходом до школи все змінюється. Діти мають навчатися лише у державних закладах, пропускати заняття не можна, як і переходити на домашню форму навчання. Бідні наші українські діти, які приїхали сюди в стані депресії. Вони інколи навіть не могли підвестися з ліжка, але їх усе одно змушували ходити до школи, інакше батьків могли покарати. Хоча самі заклади все ж кращі за українські щодо матеріального забезпечення та ставлення до учнів.
У Канаді система освіти трохи вільніша: батьки можуть обрати приватну школу. Водночас підхід схожий – повага до дитини. Учителі спілкуються з учнями на рівних.
У Німеччині мене дратує відстала цифровізація. Я добре на цьому знаюся й бачу, наскільки незручними є банківські та державні застосунки. Взаємодія з банком через гарячу лінію, де кожен відповідає лише за окрему ділянку роботи й щоразу потрапляєш на нового оператора, дуже виснажує. До того ж телефоном непросто спілкуватися нерідною мовою. Вони працюють застарілими методами – усе відбувається повільно й несучасно. Їм ще дуже далеко до нашої «Дії» чи банківських застосунків.
Також мене дратують бюрократія, дуже повільна робота з документами й медицина. Щоправда, у Канаді ще гірше: там я дев’ять місяців чекала на прийом до лікаря. У Німеччині потрапити до фахівця можна швидше, але вони суворо дотримуються своїх протоколів і не можуть просто так призначити ліки. Водночас в екстрених випадках система працює дуже швидко. Мій батько захворів на рак і йому зробили операцію. Якби він залишався у селі в Слов’янському районі, то, мабуть, помер би, а тут його врятували.
Мені подобаються транспортне сполучення і «Deutsche Ticket», з яким можна подорожувати всією країною. Тут усе облаштували для людей з інвалідністю, тому вони можуть самостійно пересуватися й подорожувати.
Також мені подобається, що в Німеччині є насичене культурне життя: театри, музеї – саме цього мені дуже бракувало в Канаді. Подобаються чистота, порядок і рівні дороги. Майже 50 % своєї зарплати я сплачую як податки і бачу, на що їх витрачають.
Мене дуже вразило, що товари у Німеччині можуть просто стояти на вулиці, і ніхто їх не краде. Я, наприклад, можу зрізати квіти на полі й просто залишити гроші в скарбничці. Ніхто цього не контролює, але всі платять. Вони не крадуть, бо багато років живуть у достатку й не бояться, що їм чогось не вистачить.
Літні люди тут ходять до кафе пити каву, гарно вдягаються. На свою пенсію вони можуть жити гідно й знають, що за потреби завжди отримають допомогу на житло чи їжу. Я й сама тут змінилася: перестала весь час поспішати, у мене з’явилася довіра до життя і відчуття: раптом щось трапиться, то держава мене підтримає.
Я не бачу свого майбутнього в Німеччині, бо тут тимчасово й ніколи не планувала працювати вихователькою у цій державі. В Україні в мене був зовсім інший рівень життя й відчуття задоволення від роботи. Я думаю про повернення. Однак для цього має закінчитися війна, бо найголовніше для мене – безпека. Багато хто з моїх знайомих теж хоче повернутися. Мені 51 рік, і це теж накладає свій відбиток на еміграцію. Чим старша людина, тим складніше адаптуватися. Мої батьки дуже важко пережили переїзд, довго звикали до нового життя й теж думають про повернення. Вони рахують місяці й сподіваються, що війна скоро закінчиться.
Фото героїні
Читайте також: «Повернення після евакуації: що змушує українок з Донеччини їхати з-за кордону»
Мені, мабуть, уже нікуди повертатися, тому що Краматорськ постійно руйнують. Тож мені буде потрібна допомога з житлом, хоча б тимчасовим. Можливо, Німеччина надасть нам якусь підтримку перед від’їздом, бо самостійно накопичити кошти тут я не зможу. Роботу собі знайду, адже тепер спеціалістка значно ширшого профілю, володію чотирма мовами. Наприклад, мрію відкрити в Україні школу або дитячий садок, де буде поєднано найкраще із систем трьох держав.
Я хочу виховувати дітей, які знатимуть свої кордони, вмітимуть робити вибір, покладатимуться на себе й не боятимуться відповідальності. Саме так, як це роблять німці. Для мене дуже важливо, щоб дитина знала: вона цінна сама по собі, незалежно від одягу, зовнішності чи макіяжу. Німкені не женуться за штучними стандартами краси: нічого собі не збільшують, не колють, не нарощують. Мені це дуже імпонує. Хочеться створити в Україні простір, де діти зростатимуть вільними, упевненими в собі й щасливими. Думаю, знайду б
- Останні
- Популярні
Новини по днях
31 липня 2026
