Боротьба з радіоактивними відходами: наочний приклад успішних кейсів для Кам'янського
Поки хвостосховища колишнього ПХЗ чекають на нову державну програму, у світі вже накопичено десятки років досвіду поводження саме з такими об'єктами — від Саксонії до киргизьких гір. Ми зібрали п'ять перевірених історій та спробували журналістськими методами оцінити, який сценарій має шанс спрацювати для Кам'янського, скільки це може коштувати і що місто отримає натомість.
Хвостосховища колишнього Придніпровського хімічного заводу — не унікальне для світу явище. Десятки країн після завершення холодної війни отримали у спадок подібні об'єкти: відкриті звалища уранових відходів, ями та лагуни без гідроізоляції, покинуті виробничі майданчики просто серед населених пунктів. Різниця лише в тому, наскільки послідовно ці країни впоралися з проблемою. Ми зібрали п'ять кейсів, кожен з яких можна легко перевірити за офіційними джерелами, і подивилися, який досвід реально застосовний до Кам'янського.
Де: землі Саксонія та Тюрингія, Східна Німеччина, регіон площею близько 10 тисяч км².
Які відходи: порожня порода, шлами та інші матеріали видобутку й збагачення урану.
Як зберігалися: терикони пустої породи та відкриті шламосховища без сучасної гідроізоляції, розкидані по густонаселеному регіону.
Скільки накопичилося і як довго: радянсько-німецьке підприємство SDAG Wismut з 1946 по 1990 рік видобуло 231 тисячу тонн урану, ставши третім за обсягами виробником у світі. За цей час утворилося приблизно 800 мільйонів тонн відвальної породи, шламів і покривних матеріалів.
Як переробляли: після об'єднання Німеччини федеральний уряд узяв на себе всю відповідальність за екологічні наслідки, і в 1991 році для рекультивації створили державну компанію Wismut GmbH. За понад 30 років роботи вона затопила більш ніж 93% гірничих виробок з паралельною роботою потужних станцій очищення відкачуваної води, демонтувала близько 90% технічних споруд і перемістила понад 130 мільйонів тонн породи.
Вартість: до кінця 2024 року з федерального бюджету на це виділено близько 7,3 мільярда євро, і роботи продовжуються.
Що сьогодні: значна частина колишніх гірничих ландшафтів повернута природі або перетворена на рекреаційні зони. Wismut GmbH перетворилася на визнаного світового експерта з рекультивації — реалізувала близько 40 проєктів у понад 30 країнах. Для Кам'янського це не абстрактний приклад: саме консорціум за участю Wismut GmbH (спільно зі шведською Facilia AB) ще у 2015 році був офіційно залучений українським урядом до розробки довгострокової стратегії рекультивації уранового об'єкта ПХЗ. Тобто носій найбільшого у світі досвіду вже формально є партнером України з цього питання.
Де: місто Сілламяе, повіт Іда-Вірумаа, на березі затоки Балтійського моря — найближча точка сховища була за 30 метрів від води.
Які відходи: залишки переробки урану з місцевого диктіонемового сланцю, а згодом і з привізної руди — уран, торій, радій-226, важкі метали.
Як зберігалися: відкрита лагуна-хвостосховище, обгороджена земляною дамбою без гідроізоляційного шару, без системи збору фільтрату й без моніторингу. Загалом накопичилося близько 12 мільйонів тонн матеріалу на площі 40 гектарів, висотою 24–26 метрів.
Як довго: завод працював із 1948 по 1991 рік (переробка урану — до 1977-го, далі рідкоземельні метали), відходи копичилися майже пів століття, а дамба перебувала під постійною загрозою обвалення просто в море.
Як переробляли: підготовку почали в 1997 році, для реалізації створили окрему компанію AS ÖkoSil, а технічний проєкт розробила саме німецька Wismut GmbH. Будівництво тривало з 1998 по 2008 рік: укріпили дамбу подвійним рядом буронабивних паль глибиною 15–18 метрів, звели протифільтраційну стіну довжиною 580 метрів і глибиною до 18 метрів, облаштували дренажну систему та берегоукріплення довжиною понад кілометр, а поверхню хвостосховища закрили покриттям, що блокує потрапляння дощової води й вихід радону.
Вартість: близько 20–24 мільйони євро, спільне фінансування Естонії, Європейського Союзу та скандинавського фонду NEFCO.
Що сьогодні: об'єкт стабілізовано, але не видалено — технології й бюджету для вивезення 12 мільйонів тонн матеріалу не існує в принципі. Небезпечна лагуна перетворена на закритий, замоніторений «зелений пагорб», а сам завод Silmet продовжує працювати вже як підприємство з переробки рідкоземельних металів.
Де: штат Юта, на березі річки Колорадо, поруч з національним парком Арчес.
Які відходи: пісковидні хвости переробки уранової руди.
Як зберігалися: відкритий насип на 130 акрах у складі 480-акрової ділянки, безпосередньо на березі річки — з постійним ризиком потрапляння амонію та урану у воду.
Як довго: завод працював з 1956 по 1984 рік, переробляючи в середньому 1400 тонн руди на добу. Загалом накопичилося близько 16 мільйонів тонн хвостів.
Як переробляли: тут обрали принципово інший шлях, ніж у Німеччині чи Естонії, — не консервацію на місці, а повне вивезення. Хвости висушують у спеціальних чашах, вантажать у герметичні сталеві контейнери й перевозять залізницею на 48 кілометрів до інженерно облаштованого могильника поблизу Крессент-Джанкшн. Транспортування розпочалося у квітні 2009 року, і восени 2025-го Міністерство енергетики США оголосило про повне вивезення всіх 16 мільйонів тонн матеріалу.
Тривалість і вартість: близько 25 років активної роботи, вартість — понад 1 мільярд доларів, повне фінансування — з федерального бюджету через Міністерство енергетики. Завершення супутніх робіт з очищення підземних вод очікується до 2034 року.
Що сьогодні: прибережна ділянка в самому Моабі звільнена від відходів і готується до подальшого використання, а забруднені підземні води й далі очищають системою відкачування та закачування свіжої води.
Де: муніципалітети Порт-Гоуп і Клерінгтон на березі озера Онтаріо.
Які відходи: історичні низькоактивні радіоактивні відходи від переробки радію та урану колишньою державною компанією Eldorado Nuclear та її попередниками.
Як зберігалися: розкидані по десятках приватних і муніципальних ділянок просто в межах міста — перевірено майже 6 тисяч приватних володінь, і понад 1200 із них виявилися забрудненими, плюс окреме сховище на нестабільній прибережній ділянці.
Як довго: переробка велася з 1933 по 1988 рік, відходи без єдиної системи зберігання накопичувалися десятиліттями просто серед житлової забудови.
Як переробляли: рішення ухвалювали за результатами громадських консультацій — саме мешканці, а не лише інженери, визначали прийнятний варіант. Побудували дві нові інженерні споруди — надземні кургани з багатошаровою гідроізоляцією, куди звозять забруднений ґрунт з усіх ділянок міста. Проєкт на прибережній ділянці Порт-Гренбі вже повністю завершено. У самому Порт-Гоупі станом на середину 2026 року з 19 великих об'єктів завершено 16, решту планують закрити до 2027 року.
Вартість: 1,28 мільярда доларів, виділені урядом Канади у 2012 році на 10 років реалізації.
Що сьогодні: очищені ділянки повертають у стан «як було до забруднення, або кращий». Курган у Порт-Гоупі планують використати як рекреаційну зону з пішохідними стежками та оглядовим майданчиком, а уряд Канади вже юридично взяв на себе зобов'язання з управління новим сховищем упродовж до 100 років після його закриття.
Де: місто Майлуу-Суу, Джалал-Абадська область, гірська місцевість Ферганської долини, уздовж однойменної річки, що впадає в Сирдар'ю.
Які відходи: залишки радянського видобутку й переробки урану.
Як зберігалися: 23 хвостосховища загальним обсягом близько 2 мільйонів м³ та 13 відвалів гірничих порід (ще близько 0,9 мільйона м³) на крутих нестабільних гірських схилах — без належного укріплення, під постійною загрозою зсувів, селів і повеней. Частина сховищ уже була пошкоджена стихією.
Як довго: видобуток і переробка велися з 1946 по 1967 рік (вироблено близько 10 тисяч тонн оксиду урану), а об'єкти залишалися практично незахищеними десятиліттями по тому.
Як переробляли: тут обрали найбільш «бюджетну» з описаних моделей — поетапну стабілізацію на місці, а не повне вивезення. Європейський банк реконструкції та розвитку через спеціальний Рахунок екологічної реабілітації для Центральної Азії виділив грант у 23 мільйони євро (найбільший в історії цього фонду) на семирічну програму: найнебезпечніші близько 350 тисяч м³ хвостів переміщують у безпечніше місце, а решту — понад 2 мільйони м³ — накривають шаром ґрунту завтовшки 2 метри, що блокує проникнення опадів і унеможливлює прямий доступ людей до відходів. Це вже третій подібний об'єкт країни: до нього за такою ж моделлю завершили роботи на об'єктах Шекафтар і Мін-Куш (2022) та Каджи-Сай.
Вартість: близько 23–26 мільйонів євро на об'єкт — істотно дешевше за будь-який інший кейс у цьому переліку, фінансування — гранти ЄБРР, Європейської комісії та частково Світового банку.
Що сьогодні: роботи тривають, завершення заплановане на 2029 рік. Уже стабілізовані об'єкти більше не становлять прямої загрози для приблизно 100 тисяч людей навколо Майлуу-Суу і опосередковано — для всієї Ферганської долини з населенням понад 15 мільйонів.
Тут варто одразу зробити застереження: наведені нижче цифри — це орієнтовні оцінки, побудовані на порівнянні масштабів описаних вище кейсів із відомими публічними даними про ПХЗ, а не офіційна кошторисна документація. Точну вартість може дати лише повне інженерне обстеження, яке має провести профільний консорціум. Але навіть без нього можна окреслити реалістичний коридор рішень.
Масштаб задачі. У хвостосховищах ПХЗ, за офіційними даними, накопичено від 36 до 42 мільйонів тонн відходів у дев'яти сховищах. Це на порядок більше, ніж у Сілламяе (12 мільйонів тонн) чи Майлуу-Суу (близько 3 мільйонів м³), і зіставно хіба що із загальним обсягом матеріалів по всій Німеччині (800 мільйонів тонн, але розкиданих по величезному регіону, а не сконцентрованих на одному майданчику).
Читайте також: Секрети «уранової колиски» СРСР: міжнародна преса про найнебезпечніше місце в Європі
Це перше, що варто розуміти: повне вивезення за моабським сценарієм — коли 16 мільйонів тонн одного об'єкта коштували понад мільярд доларів і чверть століття роботи, — для ПХЗ у нинішніх бюджетних реаліях України в
- Останні
- Популярні
Новини по днях
31 липня 2026
