«Я почувалася зрадницею». У 15 років Аліну вивезли до Росії, сьогодні вона знову в Україні
У 15 років Аліна Дранга пережила окупацію біля Маріуполя, потім — фільтрацію, майже чотири роки життя в Росії та постійний тиск через українське походження. Сьогодні вона знову в Україні й допомагає іншим знайти шлях додому.
Це перше інтерв’ю Аліни, яке ми публікуємо в межах проєкту «Точки Сходу» про молодих людей, що пережили окупацію або депортацію, але попри все повернулися в Україну та обрали будувати своє майбутнє тут.
На початку повномасштабного вторгнення Аліна Дранга жила у селі Македонівка неподалік Маріуполя. Росіяни окупували село в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Тоді Аліні було 15 років.
Найважче, пригадує дівчина, було пережити перші місяці окупації через нестачу їжі. У той час Маріуполь був у блокаді, а саме звідти до села привозили продукти.
Через те, що в будинку ще залишалося трохи газу, вони готували прості коржі з борошна та води. Іноді сусідка приносила трохи молока або варення.
Тим часом російські військові, за словами Аліни, вільно пересувалися селом. Вони ходили вулицями, іноді були напідпитку, заходили до будинків місцевих жителів і погрожували людям.
Батьки не дозволяли дівчині виходити на вулицю.
Після кількох місяців в окупації родичі вивезли Аліну до Сніжного, яке Росія контролює ще з 2014 року. Саме там дівчина разом із сім’єю пройшла так звану фільтрацію перед виїздом до Росії.
Фільтрацію проводили у приміщенні поліції. Без неї, каже Аліна, людей просто не пропускали через кордон між окупованою частиною Донецької області та Росією.
Уся процедура тривала близько двох годин. Російські силовики також перевіряли телефони, тому родина заздалегідь видалила з них усе, що могло викликати підозри.
Аліна каже, що їй дуже пощастило: під час перевірки не знайшли інформацію про її донат на українську армію.
Після фільтрації родині зібрали гроші на квитки до Нижнього Новгорода. Саме там вони прожили майже чотири роки. Спочатку Аліна жила разом із бабусею в кімнаті гуртожитку, а згодом вступила до коледжу й переїхала до студентського гуртожитку.
Уже в Росії вона зустріла своє 16-річчя.
У коледжі Аліні постійно нав’язували російську пропаганду.
Зокрема, студентів регулярно змушували відвідувати так звані «Разговоры о важном» — пропагандистські заняття, які проводять у російських навчальних закладах.
Один із таких заходів Аліна пам’ятає особливо добре.
Найважчим випробуванням у Росії, за словами Аліни, була не пропаганда, а внутрішнє відчуття провини.
Дівчина каже, що російська пропаганда на неї не подіяла. Водночас у коледжі їй доводилося постійно стикатися з приниженнями через українське походження.
Одногрупники могли називати її «хохлушкою» або вимагати «похрюкати». Згодом, коли Аліна стала менш помітною й майже ні з ким не спілкувалася, таке ставлення припинилося.
Натомість, каже вона, більше тиснули саме викладачі та адміністрація коледжу.
Одним із найболючіших спогадів став випадок, коли її змусили виконувати гімн Росії.
Після переїзду до Росії Аліна майже втратила надію коли-небудь повернутися додому. Вона була переконана, що цей шлях для неї закритий.
Такі думки посилювали й слова родичів. Вони переконували її, що через російський паспорт вона вже не зможе повернутися до України, а якщо й спробує, то матиме проблеми.
Ще одним ударом стало те, що Аліна знайшла свої дані на сайті «Миротворець».
Дівчина навіть почала шукати можливість виїхати хоча б до Європи. Але зробити це з російським паспортом було складно. Українська ID-картка в неї вже втратила чинність — 18 років вона зустріла в Росії й не мала можливості замінити документ.
Усе змінилося після того, як Аліна випадково побачила в медіа історії людей, яким вдалося виїхати з окупованих територій і Росії.
Тоді вона ще не знала про волонтерські організації, які допомагають українцям повертатися додому, тому спочатку вирішила, що намагатиметься виїхати самостійно.
Перед поверненням до України Аліна неодноразово проходила російські перевірки й допити. Каже, що щоразу до них доводилося ретельно готуватися.
Саме в той час у Росії почали активно просувати державний месенджер MAX. За словами дівчини, його використання фактично нав’язували.
Вона каже, що без MAX було складно користуватися деякими державними сервісами. Наприклад, через нього пропонували авторизуватися на порталі держпослуг, а в окремих магазинах без застосунку не можна було навіть купити алкоголь на касі самообслуговування.
Аліна свідомо не встановлювала цей месенджер.
Перед кожним перетином кордону дівчина витрачала кілька днів, щоб очистити телефон від будь-якої інформації, яка могла викликати підозру.
Майже без заощаджень вона поїхала до Туреччини, де жили її знайомі.
Саме Анкару дівчина обрала тому, що там є українське консульство. Спочатку вона планувала оформити закордонний паспорт, але процес затягнувся, а гроші швидко закінчувалися.
Тоді вона почала шукати інформацію про можливість повернення в Україну. У Telegram випадково натрапила на канал, присвячений виїзду з окупації, звідки її скерували до ініціативи Bring Kids Back UA.
Волонтери розповіли Аліні про посвідчення на повернення в Україну, яке ще називають «білим паспортом».
У Туреччині дівчина провела близько двох тижнів. Зараз вона впевнена: якби одразу знала про «білий паспорт», повернулася б значно швидше.
Після приїзду до України волонтери допомогли їй із житлом та першими витратами.
Перші два тижні Аліна жила у Львові в готелі. Також отримала одноразову фінансову допомогу — близько 10 тисяч гривень на продукти й найнеобхідніші речі.
Наразі дівчина ще оформлює довідку внутрішньо переміщеної особи, після чого планує подати документи на інші передбачені державою виплати. Зокрема, молодь віком від 18 до 23 років, яка повернулася з тимчасово окупованих територій або після депортації, може отримати одноразову підйомну допомогу у розмірі 50 тисяч гривень.
Однією з перших проблем після повернення були документи. Українська ID-картка в Аліни вже була прострочена, але нову їй оформили приблизно за тиждень.
Після цього вона почала шукати роботу й житло.
Після повернення дівчина здійснила ще одну свою мрію — переїхала до Києва.
Перед поверненням Аліна хвилювалася, що через кілька років життя в Росії люди можуть поставитися до неї з недовірою. Але реальність виявилася іншою.
Тепер вона сама допомагає тим, хто ще залишається в окупації або був вивезений до Росії й шукає шлях додому.
За словами Аліни, їй регулярно пишуть молоді люди з проханням розповісти, як вдалося повернутися в Україну.
Свою історію Аліна називає доказом того, що повернення можливе навіть після кількох років життя в Росії.
Читайте також: Півтора року доводив Україні, що він українець: історія кримчанина Дмитра Гаєвського
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 липня 2026
