#Безтебе «Я хочу, щоб про нього пам’ятали», — мама Володимира Борща розповіла про загиблого сина
Щоранку Наталія Борщ прокидається майже п’ятою ранку. Її день починається не з кави й не з новин. Спочатку вона відкриває відео, на якому син усміхається і каже: «Привіт». Так триває вже понад два роки. Володимир Борщ загинув, захищаючи Україну, але для матері він і досі залишається поруч. Саме тому вона розповідає його історію знову і знову — щоб люди пам’ятали не лише про військового, а й про талановитого хлопця, люблячого батька, успішного підприємця та справжнього патріота.
Наталія Борщ згадує: ще з перших днів життя син дивував усіх своєю уважністю до світу.
— Він був дитиною-самородком. Ще зовсім маленький лежав і розглядав усе навколо. Йому було цікаво абсолютно все. Дуже рано почав ходити, говорити, читати.
У трирічному віці хлопчик міг розібрати й самостійно зібрати велосипед. При цьому жодної своєї іграшки він не зламав.
Батьки прагнули розвивати здібності сина. У шість років він почав займатися спортивною гімнастикою, пізніше — карате, де здобув пояс. Згодом захопився бальними танцями й неодноразово перемагав на шкільних конкурсах.
Втім, найбільше місце у його житті займала музика. Володимир сам писав вірші, створював музику, грав на гітарі. Уже у 15 років організував власний гурт. Репетиції проходили вдома, на другому поверсі недобудованого будинку.
— Тоді хлопці захоплювалися важким роком. Коли вони починали грати, весь район знав, що у нас репетиція.
Любов до музики залишилася з ним назавжди. Навіть на фронті він знаходив можливість співати разом із побратимами. А на його могилі сьогодні викарбувана гітара — символ справи, яка супроводжувала його все життя.
В школі (гімназія №3) Володимир добре вчився, але найбільше запам’ятався не оцінками. Якщо потрібно було щось організувати, комусь допомогти, провести захід — усі зверталися до нього. Він завжди був серед перших.
Однокласники й сьогодні підтримують зв’язок із родиною. Багато хто досі не може змиритися з загибеллю Володимира.
Після школи хлопець вступив до професійного училища №19. Його цікавила робота в нафтогазовій галузі, хотілося працювати на бурових платформах, долати нові виклики.
Проте після досягнення повноліття настав час армії. Попри певні проблеми зі здоров’ям, родина не шукала способів уникнути служби.
— Люди тоді своїх дітей «відмазували», а ми, навпаки, зробили все, щоб він пішов служити. Він сам цього дуже хотів.
Строкову службу Володимир проходив у Генеральному штабі в Києві, у секретному підрозділі. Там настільки цінували молодого військового, що пропонували залишитися служити й надалі.
Однак він повернувся додому. Тут його чекало перше кохання.
Після армії Володимир одружився зі своєю коханою Надією, з якою вони були знайомі ще з юності. Невдовзі народилася донька Валерія. Саме сім’я стала причиною, через яку він відклав подальше навчання. Треба було працювати.
Разом із батьком Володимир опанував професію кахляра. Але дуже швидко стало зрозуміло, що звичайним виконавцем він не залишиться.
Володимир прекрасно малював, мав просторове мислення, легко працював із кресленнями, швидко освоїв сучасні технології оздоблення, почав створювати складні конструкції з гіпсокартону.
Згодом відкрив власну компанію «Будівельний двір». Фірма виконувала ремонти шкіл, дитячих садків, лікарень, адміністративних будівель, казначейства та багатьох інших об’єктів у Кременчуці.
— Він дуже переживав за кожен об’єкт. Хотів, щоб усе було якісно, красиво і вчасно. Працював практично без вихідних.
Працівники поважали свого керівника. Він щедро оплачував працю і вимагав такого ж відповідального ставлення до роботи.
Попри величезне навантаження, Володимир знаходив час для активного відпочинку.
Особливо любив Карпати. Сноуборд, лижі, квадроцикли, гори — саме там він почувався щасливим.
Після кожної поїздки повертався з новими синцями чи травмами, але це його не зупиняло.
— Він дуже любив життя. Постійно шукав щось нове. Йому завжди було мало спокою.
Повномасштабне вторгнення застало Володимира у розпал роботи. Будівельна компанія мала десятки об’єктів, які потрібно було завершувати. Формально чоловік мав підстави не йти до війська. Але залишитися вдома він не міг.
Спочатку допомагав Територіальній обороні міста. Шукав матеріали для бронежилетів, власноруч їх шив, знаходив амуніцію, організовував допомогу військовим.
У родині тоді ще не знали, що паралельно він шукає можливості добровільно стати до війська.
Одного ранку Володимир прийшов до матері. Вони разом випили кави. Поговорили про звичайні речі. А вже прощаючись, він обійняв її і сказав: «Мамо, завтра я йду».
Виявилося, що ще раніше він знайшов підрозділ у Хмельницькому, де зміг мобілізуватися.
21 червня 2022 року Володимир Борщ став військовослужбовцем.
Спочатку він служив в автомобільному підрозділі, але швидко зрозумів, що йому цього недостатньо. Сам шукав можливість перейти до Сил спеціальних операцій.
Пройшов відбір на навчання у Великій Британії, де здобував підготовку артилериста ССО.
Із двох сотень військових курс успішно завершили лише п’ятеро.
Повернувшись в Україну, знову почав шукати можливість працювати на найскладніших напрямках. Згодом перейшов до штурмової роти батальйону «Да Вінчі».
Навіть під час коротких перепочинків не відпочивав. Власним коштом їздив навчатися роботи з безпілотниками.
Освоїв одну спеціальність. Потім — іншу. Потім ще одну. Його принцип був простим: чим більше знаєш, тим більше можеш врятувати життів.
— Він постійно хотів удосконалюватися. Йому було важливо працювати максимально ефективно.
За весь час служби Володимир мав лише одну повноцінну відпустку — сім днів. Усе інше — короткі зупинки між перекиданнями підрозділу.
— Херсонщина. Харківщина. Куп’янськ. Донеччина. Луганщина. Запорізький напрямок. Він практично безперервно перебував на війні й завжди думав про нас, щоб ми менше хвилювалися. Ми звикли до одного правила. Навіть якщо не можна було зателефонувати, він завжди знаходив можливість написати лише одне слово: «Окей».
Цього було достатньо. Родина знала — живий.
31 травня донька Валерія святкувала випускний. Увечері дружина надіслала чоловікові фотографії. Він їх отримав. Це був останній зв’язок.
Наступного дня Володимир мав завершити вихід із позицій, але повідомлення про це вже не надійшло.
На війні загинув військовий з Кременчука Володимир Борщ
Рідні самі почали телефонувати командирам, побратимам, у штаб, і згодом дізналися страшну звістку. 1 червня 2024 року, рівно через два роки після добровільного вступу до війська, Володимир Борщ загинув.
За словами побратимів, вони поверталися на позицію. Володимир, як командир, завжди заходив останнім, переконавшись, що всі його бійці вже в укритті.
Саме в цей момент російський FPV-дрон смертельно його поранив.
Після похорону Наталія Борщ пережила тяжкий психологічний і фізичний стан. Лікування. Лікарня. Безсонні ночі. А потім вона зрозуміла: якщо залишиться наодинці зі своїм горем — не витримає. І тоді почала збирати всі фотографії сина, створювати альбоми, писати його історію.
— Я хочу, щоб моя дитина жила. Хай у пам’яті, але жила.
Наталія каже, що за два роки після загибелі син наснився їй шість разів. Кожен із цих снів вона пам’ятає до найменших деталей.
«Його підрозділ дуже ефективно нищив ворога». У Кременчуці попрощалися з військовим Володимиром Борщом
Перший був невдовзі після похорону. Тоді біль здавався нестерпним. Вона майже не спала, багато плакала, не могла змиритися з думкою, що Володі більше нема.
— Я дуже голосно плакала. І раптом чую його голос: «Мамо, не плач. Будеш плакати — заберу тебе до себе».
Відтоді вона намагається стримувати сльози. Каже, що після тих слів ніби навчилася говорити зі своїм болем по-іншому.
У кожному наступному сні син приходив таким, яким вона запам’ятала його за життя: високим, усміхненим, охайно вдягненим, із гарною зачіскою. Він нічого не просив і ні на що не скаржився. Просто був поруч. Саме таким вона хоче його пам’ятати — живим, сильним, красивим та сповненим життя.
— Для мене він нікуди не зник, — тихо каже Наталія. — Просто тепер приходить до мене уві сні.
Невдовзі після загибелі Володимира Наталії зателефонувала дружина іншого полеглого військового. Вони зустрілися. Спочатку удвох. Потім утрьох. Згодом до жінок приєдналися десятки інших родин.
Так народилася громадська організація родин загиблих захисників Кременчука. Сьогодні вона об’єднує майже п’ятсот людей.
Її учасники допомагають новим сім’ям оформлювати документи, консультують щодо державних виплат і нагород, підтримують психологічно тих, хто щойно пережив непоправну втрату.
— Ми не за гроші сюди прийшли. Ми прийшли, щоб зберегти пам’ять про своїх дітей.
Сьогодні Наталія Борщ продовжує жити так, як, упевнена, хотів би її син. Допомагає іншим сім’ям загиблих військових, займається волонтерством, підтримує побратимів Володимира і не дозволяє, щоб його ім’я зникло з людської пам’яті.
Вона просить пам’ятати не лише день загибелі, а й те, як її син будував школи та лікарні, писав музику, виховував доньку, любив Карпати, збирав друзів із гітарами, створював робочі місця і до останнього залишався людиною, яка відповідала за інших.
Інші інтерв’ю, у яких мами, дружини, діти, брати та сестри розповідають про того, хто віддав життя за Україну, та про найдорожче, що залишилося у рідних після загибелі, можете прочитати у проєкті #Безтебе…
Він не лише про війну. Він про людські долі й голоси, які щодня повторюють: «Без тебе… сумую без тебе я».
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 липня 2026
